Souspilnist Foundation запустила другий сезон програми «Антитеза». До нього увійшла низка відеорозмов із провідними інтелектуалами, які рефлексують і аналізують поточну ситуацію в Україні, щоби протидіяти російській дезінформації та говорити про наші перемоги.
Ведучий програми — журналіст і письменник Іван Ципердюк — розмовляв зі львівським культурологом та літературознавцем Ростиславом Чопиком. Той завітав на зустріч із писаною торбою на плечі. На ній — Сковорода та підпис «Що, світе? Чергова безглузда спроба мене спіймати?». За визначенням пана Ростислава, «дещо кордоцентричний» та не схожий на себе Сковорода, намальований дитячою рукою, на тлі розбомбленого музею в Пан-Іванівці, більш відомої як Сковородинівка. Туди у травні влучила ракета, не зачепивши скульптури мислителя. Торбу Ростислав привіз із фестивалю «П’ятий Харків».
Пропонуємо конспект розмови Івана Ципердюка та Ростислава Чопика, яка відбулася в межах програми «Антитеза» від Souspilnist Foundation.
Про виступ на фестивалі «П’ятий Харків» та нову книжку «Від Сковороди до Шевченка»
Фінальна стадія роботи над дослідженням «Від Сковороди до Шевченка» триває рівно стільки, скільки остання зі стадій російсько-української вічної війни — з 2014-го по 2022 рік, тобто від 200-ліття Шевченка до 300-ліття Сковороди.
Я все собі думав, як ми будемо святкувати 200-ліття Шевченка, а потім усі побачили як: без золота, без каменю та пишної мови, а голосно і правдиво, як Господа слово (приблизна цитата із Шевченкового вірша-послання «До Основ’яненка» — ред.), — на Майдані, де Шевченко був головним екстремістом. Таке святкування було найадекватніше до його заповітів і очікувань. Так само думали харків’яни, як будуть святкувати 300-ліття Сковороди. Сусіди підказали, влучивши ракетою.
Атмосфера в Харкові навела на думку, що ні задвохсотити Шевченка, ані затрьохсотити Сковороду росіяни не зуміли. У нації з таким ментальним хребтом усе буде гаразд — нас не зламати.
У виступі на фестивалі в Харкові я звернувся до всіх: «Дорогі харків’яни, бо сьогодні ми всі харків’яни», почув схвалення і продовжив: «Мужній і вільний Захарполісе», — присутні знизали плечима. Тож розповів, що Харків — то Захарполіс, тобто місто Захара, бо так називав місто Сковорода. І підказав, що день міста має бути 18-го вересня, бо тоді — святого Захарії.
Разом із Назаром Федораком (львівським поетом, літературознавцем і перекладачем — ред.) говорили про територію Сковороди — місця, які обходив мандрований філософ. Цікаво, що та територія збігається з територією українства. Вона виходить за межі адміністративного поділу України — аж ген до Острогозька, до тих сіл, які зараз у рф. Але Сковорода ходив тільки туди, де його чекали, де було з ким поговорити, де була емпатія. Далі до Московщини не йшов, писав в одному з листів, що почував «всегдашнее отвращеніе к краю сему» — з ними мислителю не було про що поговорити.
Якби на мапі Божого промислу обводилися межі України, то вони пролягали б тоді благословенними слідами Сковороди, який без прикордонних стовпів і танків проклав ментальну межу України.
Назар говорив про територію філософа у просторі, а я — про територію Сковороди в часі. На зламі XVIII–XIX століть на Гетьманщині, на Слобожанщині сковородинство було ознакою освіченого українця, доброго смаку. Тож представники нового українського письменства були сковородинцями.
У моїй новій книжці, яка вийде незабаром у світ, я пишу про дошевченківський світ української літератури — від Котляревського і до самого Сковороди. Ще сто років тому перші спостереження фіксували Олександр Русов, Сергій Єфремов, Михайло Грушевський та Микола Плевако. Тоді й виявилися зв’язки між Сковородою і Котляревським — у притчі «Убогій жайворонок» знайшли тетервака, а в «Наталці-Полтавці» є персонаж Возний Тетерваковський. Леонід Ушкалов назвав п’єсу варіацією на тему сковородинської притчі. Тоді в українському літературознавстві розпочали виводити українську ментальність від Сковороди та його світовідчуття. Але зі смертю Єфремова, Грушевського і Плевака наукові пошуки зависли на століття.
Культура — зброя
На фестиваль у Харкові потрапили всі, хто не злякався. Та й харків’яни таки провокатори — запросили всіх до себе, у місто під обстрілами. Люди прийшли, бо попри війну мусить відбуватися українське культурне життя. Як ми могли не відзначити 300-ліття Сковороди та ще й не в Харкові? Це мало статися. Відчувалася атмосфера прифронтового міста, де військові виглядають геть інакше, ніж у Львові. Там легко впізнати фронтовиків — ділових, заклопотаних. Нас попередили: щоб сховатися від ракет маємо дві-три секунди, та буває спершу вибух, а далі тривога. Тому фестиваль відбувався в бомбосховищі, і від того смакував ще більше. В одному з інтерв’ю Тайра розповідала, що на фронті й кава смачніша, й цигарка. І Сковорода відчувається гостріше.
Українська ідентичність бере початок з ідей Сковороди
Ця війна стала останнім аргументом для всіх нас у тому, що відлік української ідентичності конче починати від Сковороди. До українців це дійшло, тепер мусимо пояснити світові, який дуже цікавиться, що таке українська література, культура та ідентичність.
Період від Сковороди до Шевченка — це ембріональний період самопізнання української ідентичності.
Зазвичай філософа сприймають як інопланетянина, дивака поза контекстом — бо ж він завжди тікав. Але треба уточнювати, від чого тікав Сковорода — від «руского міра». Григорію як чільному інтелектуалу пропонувати інтегруватися в його структуру. Його однокашник із Києво-Могилянської академії митрополит Миславський, головний русифікатор церкви в Україні, такий собі провайдер петровських реформ, пропонував йому жити серед ченців і працювати для церкви. Сковорода відмовив — так з’явився відомий вислів: «Досить і вас, стовпів неотесаних, у храмі Божому».
Те, що філософ відмовився бути таким стовпом ще із совєцьких часів за інерцією пояснюють, начебто Сковорода був проти церкви чи релігії. Насправді ж він був проти російського варіанту християнства та російської церкви, яка стала ідеологічним придатком імперії. Вона освячувала всю ієрархічну вертикаль на чолі з абсолютним ідолом — царем-узурпатором, який привласнив права бога, і всі із цим погодилися.
Та не Сковорода. Його вихід за дужки цієї церкви — це вихід української людини, яка прагне зберегти внутрішню свободу. Звідси й починається українська ідея, де найважливішою є воля святая. Єдиний поетичний вірш «De Libertate» («До свободи») засвідчує, що вона для Сковороди — найбільша цінність, сакральна!
В останні десятиліття XVIII століття, на тлі Французької революції й переходу від середньовіччя до нової історії, змінився суверен влади. Якщо раніше це був монарх, король чи цар, то за нових часів, коли почалося модерне націєтворення, суб’єктом влади став народ. Тож Сковороді йшлось про те, щоб пояснити, що можливість обирати — це сакральна метаморфоза. Суспільства були розгублені, бо Французька революція кинула виклик богові — відтак, знищували священників і ченців. Люди, які спочатку співчували просвітницьким ідеям, розгубилися — усі вірили, що апокаліпсис неминучий. У XIX столітті Європа перебувала між Сциллою революції та Харибдою реставрації — і як тут було пояснити, що свобода — з богом, бо він підтримує свободу, а не рабство. І тут нагодилося сковородинство!
Знаменита ідея сродної праці можлива тільки у вільному суспільстві.
Коли ти пізнаєш бога в собі, а отже, сродність, як бог тебе спроєктував, ти маєш здійснити вибір звання, тобто зайняти свою нішу на мапі божого промислу. Інакше будеш нещасливий. Через те в російському рабському суспільстві сковородинство немає жодного шансу.
Антисковородинство в Гоголя
Коли Гоголь уже зовсім деградував та зрікся себе, свого таланту, то писав у листах: «Объясни мужикам, что ты уже родился помещиком, и даже если бы ты не хотел, ты должен быть помещиком, а они должны быть мужиками», — із «Вибраних місць з листування з друзями». Тобто в російському суспільстві кожен насильно мусить відповідати тій ніші та ієрархії, яку нібито «бог строил руками государей». Та правда в тім, що ті государі узурпували божі функції.
Є такий російський термін «принуждение к миру», то це якраз про Гоголя, коли він наприкінці життя хотів цілком стати «русским», а не «хохлом». Він перебував в агонії. Начебто в нього видно сковородинство — ця сродність, коли кожен має бути на своєму місці. Знаходимо в нього: «Ты должен, нужно полюбить россию, нужно очень сильно полюбить россию». Так і Кисельов казав, що треба дуже сильно любити росію, — так, щоб зробити будь-яку гидоту для неї.
Дивно, що навіть Дмитро Чижевський та Юрій Луцький повелись, побачили ідеї Сковороди в пізнього Гоголя, але це чисте антисковородинство.
Бо у Сковороди так: коли знаходиш сродну працю, то вона солодша за мед: «Нужность не трудна, трудность не нужна». Це — творча праця, з якою Бог помагає: «Яблуню не вчи родити яблука: вже сама природа її навчила».
Про створення мандрованого гуцульського університету
Цього року біля обсерваторії на горі Піп Іван я оголосив про створення такого собі мандрованого гуцульського університету. Спершу мали бути мандровані конференції, а тепер буде сесія мандрованого університету.
Мене запитували: «але ж Сковорода не був у Карпатах, не ходив горами, чому тут?». Це правда, він лише раз перетинав гори, коли їхав із місією Вишневського в Угорщину по вина для царської винарні. Але, як розповів Ростислав Мельників, завідувач однієї з кафедр Харківського національного педагогічного університету ім. Г. Сковороди, мислитель ходив білими горами на Харківщині!
«Я завжди — подорожній», — казав він, бо мисленнєвий процес — це завжди мандрівка духу. Горами особливо цінно мандрувати, бо там відчуваєш, як осягаєш істину. Шлях вгору важкий, та на вершині отримуєш осяяння — це дуже по-сковородинськи.
До речі, у Харкові я відчув, наскільки харків’яни живуть Сковородою. Бо мені поставили важливе питання: «Чи був Сковорода буддистом?». Тут згадую сміливе відкриття Леоніда Ушкалова про те, що він був дзен-буддистом. Пригадую, як сам читав «Залізну флейту» (настільну книгу дзен-буддизму — ред.) і на кожній сторінці робив позначки «див. у Сковороди».
У нашому мандрованому університеті намагаємося створити середовище, куди ретельно добираємо людей, щоб оця колективна атмосфера допомогла дійти до якоїсь істини та відчути її всіма фібрами наших душ. Адже академічна наука дуже консервативна та відчужилась від життя: постановку проблеми має робити життя, а не книжка.
Росіяни пишаються, що в них ось такий народний цар, якого всі люблять. Сумнозвісний, нещасний Дугін казав, що «у нас первое лицо решает все» — так було колись із царем, за совєцьких часів — із генеральним секретарем, і зараз так.
У них завжди «первое лицо» — уособлення суверену влади, національної ідентичності. Вони цим пишаються як своєю національною особливістю, а насправді це рудимент старовини, який двісті років тому пережила вся Європа. За Сковороди до людей доходило, що сувереном є не цар, а народ — звідси Vox populi vox Dei. Але росіяни це профукали, законсервували царя, і тепер бачимо до якої катастрофи призвело їхнє самолюбування собою як нацією. Тепер уся планета залежить від волі маразматичного виродка, який вирішив бути богом.
Присутність Сковороди в сучасності
Чому вражають успіхи наших військових і бездарність московського війська? Українська людина вірить собі, а Сковорода — це ключ до всього, з яким можна виконати настанову «пізнай себе», пізнати бога в собі. Українець завжди вільний тому, що має царя в голові та бога в серці — він не чекає, що йому скажуть згори: «я – начальник, ты — дурак». А вони чекають розпорядження згори, бояться ініціативи, бо в тій ієрархічній системі «инициатива наказуема».
Орда ніколи не зрозуміє вільних людей. Сковорода тому й став улюбленим символом мудрості української землі, ніжкою циркуля духової історії українства — він підмітив ментальну особливість українців, ту сакральну свободу, яку неможна загубити.
Українці знають, за що воюють, і наша метода воювати заснована на нашій внутрішній свободі.
Сковорода — це наш оберіг. У вирішальний момент українці згадують, хто вони такі, але минає певний час… А ворог супостат вихоплює цю паузу, яка дуже дорого нам коштує. «Якби ви вчились так, як треба, то й мудрість би була своя», — це про те, як великою кров’ю розплачуємося за ті помилки, за довіру до миру з боку росіян.
Завдяки вивченню дошевченківського періоду я помітив той сценарій «виявити та знищити», який пустили в дію під час українізації. Перші сковородинці, українські письменники та митці, серед яких — Василь Каразін, засновник Харківського університету, Микола Рєпнін, генерал-губернатор Малоросії — перейнялися загальною атмосферою початку нової історії в Європі — з конституцією, без кріпацтва й рабства. Вони повірили в добрі наміри Олександра І. У «Москалеві-чарівнику» Котляревського читаємо: «тепер чи москаль, чи наш — все одно: всі одного батька, царя білого, діти», чи у Квітки-Основ’яненка в «Листі до любезних земляків»: «як бог на небі, так цар на землі».
Українці думали, що нашу демократичну традицію виборності на Гетьманщині та політичну свободу переймуть москалі. Потім прийшов Микола І, став європейським жандармом замість реформатора, і все накрилося. А тепер сучасні російські ідеологи залюбки апелюють до дифірамбів цареві, росії та єдиновірства, які прозвучали з вуст Котляревського, Квітки-Основ’яненка чи Гоголя.
У 90-ті роки ми теж думали, що росія начебто стає на шлях істини — прийняла демократію і визнала, що тепер світ живе за принципом національного державотворення, а не імперського. Ми навіть тоді про політику не говорили, це було моветоном — ми шукали тоді чистого мистецтва, модернізму. Але знову нас приспали, та, на щастя, не цілком.
Про розмови з «добрими росіянами»
Криваві злочини росії проти нас показують стрижень українсько-російських стосунків за всі століття. Підсумовуємо, що з ними абсолютно неможливі будь-які синтези й братання. У наших планах на майбутнє жодним чином не може бути присутнє якесь зближення з Мордором у будь-яких формах, навіть найдемократичніших. Бо він завжди буде мімікрувати, прикидатись то лібералом — як за Олександра І, соціалістом — як за Винниченка, чи демократом — як за путіна. Спершу мімікрує, а потім — пазурі в печінку. Мусимо постійно пам’ятати про цей сценарій — це наш імунітет, а решту підкаже час.
Фото надані Souspilnist Foundation
Висловлювання героя можуть не збігатися з поглядами редакції
