У кожної з них — своя історія про власний дім. Вони залишили те, що не змогли забрати з собою — стареньку бабцю, кота Тома, батьків, улюблений шалик. Зрештою, зібрали у валізу весь біль, котрий іще довго житиме у них під шкірою. Охтирка, Ніжин, Запоріжжя — міста, які перебувають у небезпечній близькості до ворога і вже постраждали через війну. Проте кожна з дівчат вірить, що одного дня зможе знову туди повернутись і побачити тих, хто залишився по той бік кордону.
«Тоді не було зелених коридорів, нас просто посадили в автобус, і ми поїхали», — Діана, 23 роки, Ніжин, Чернігівська область
Діана, як і більшість із нас, до війни жила мирним та розміреним життям. Ранок 24 лютого все змінив. На світанку дівчина нажахано прокинулась від слова «війна».
«О п’ятій ранку зателефонувала сестра, сказавши найгірші слова в моєму житті — “Прокидайся! Війна почалася!”»
Діана з сім’єю мешкала у місті Ніжин поруч з аеропортом, який обстрілювали одним із перших, тому вона чула перші вибухи ракет. Каже, що за короткий час інтенсивних обстрілів навчилась розрізняти звуки танків, градів, БТРів, повітряних ракет. Спали по дві-три години. 30 березня Ніжин перетворився на поле бою. Тут без упину гриміло від бомбардувань. Люди впадали у паніку, проте намагались якомога організовано діяти. Діана не хотіла покидати рідне місто, бо мусила їхати лише із молодшою сестрою та залишити батьків, щоб ті доглядали хвору бабусю.
«Мої друзі із громадської організації “АРКА” весь час писали мені “Жива?”. Це був єдиний і короткий спосіб комунікації. Вони й допомогли мені виїхати».
Кинути все та поїхати — було надскладним вибором. Ніхто не давав жодних гарантій безпеки евакуації з міста. Обстріли продовжувались, зокрема мирного населення. На виїзді з Ніжина безперестанку лунали звуки вибухів градів. Російські війська нещадно гатили по інфраструктурі. Страх та розпач.
«Тоді не було зелених коридорів, нас просто посадили в автобус, і ми поїхали. Я не можу це описати. Ви прощаєтеся і розумієте, що це може бути остання зустріч у житті».
Перетнувши лінії за межами Київської області, Діана нарешті змогла видихнути. Вона вперше за 30 днів почула тишу. Ту, котра сигналізувала про безпеку. Далі знову дорога. Маршрут Львів-Краків-Відень, поряд 16-річна сестра та невелика валіза, яку дівчина поспіхом зібрала перед евакуацією.
«Я ніби не живу. Лише ходжу, дивлюся, їм та сплю. Все життя, яке було до цього, — стало просто спогадом».
Читайте також огляд-конспект книжки «Як Україна втрачала Донбас»
«Сідаючи в автобус, який рушив до Риму, пригадала, що забула свій улюблений шарф на вокзалі в Польщі. Мабуть, це знак того, що додому я все ж повертатимусь незабаром. Принаймні, мені б дуже цього хотілось», — Руслана, 22 роки, Запоріжжя
Чотири доби в дорозі, щоб покинути рідну країну: люди втрачали свідомість від виснаження та переживань.
«Брат викликав мені таксі, повісив на светр іконку зі словами: “Нехай вона береже тебе”. Це був дуже дорогий йому дарунок від знайомого священника, але він наполіг, щоб узяла. Ми поїхали».
Попереду Руслану чекала довга та виснажлива дорога до Італії, яка тривала понад чотири доби. Але це було потім. Спочатку були вибухи, гради, ракети. Та безперервний страх.
13:00
3 березня, 2022
Дорогою до запорізького вокзалу я мовчала, ледь стримуючи сльози. Водій не розпитував, але після прибуття побажав тихої дороги та швидкого повернення: “Не хвилюйся, ми тут впораємося. Ви себе бережіть”. Встигла лише подякувати, після чого до авто підійшли мої друзі та забрали валізу. Як виявилось, потяг вже стояв на колії, ми не знали час його прибуття, тому ледь не запізнились.
Підійшовши до нього, побачили, що усі входи до вагонів перекриті натовпом. Пускали спочатку жінок із дітьми, людей похилого віку, але коли місць уже майже не залишилось, почалася штовханина. Діти плакали, чоловіки сварились, провідниці просили відійти. По голові отримала навіть маленька дівчинка, вагітну жінку ледь не затоптали ногами. Потяг рушив, а на платформі залишились щонайменше декілька сотень людей. Через хвилину ми побачили напівпорожній потяг, який стояв позаду нас. Ніхто точно не знав його маршрут, але він мав доїхати до Львова або Ужгорода. Люди сідали на власний страх і ризик.
17:35
3 березня, 2022
У купе нас було семеро: ми вчотирьох та жінка з двома дітьми підліткового віку. Паніка й емоції відключили здоровий глузд — ніхто не думав про їжу й воду. З однією пляшкою довелось їхати понад 18 годин. Спроба вийти з купе в тамбур була безнадійною — люди сиділи вздовж коридору на підлозі. Маленькі діти, літні люди, жінки — всі розміщувались, як могли, й пройти було досить складно.
Близько сьомої вечора до нас вперше підійшов провідник: «Для вашої ж безпеки відключіть геолокацію. На верхніх полицях не спимо, військових не фотографуємо, в очі не дивимось й не розмовляємо ні з ким. Самі все розумієте». Вночі ми втратили зв’язок і більше не могли писати рідним. Хтось сказав, що в Києві почались сильні вибухи. Оскільки наш потяг рухався в цьому напрямку, почалась чергова паніка.
Близько другої години ночі почали надходити повідомлення від родини. Нарешті вдалось відповісти: “Ви де?” “У Києві поряд із залізничним вокзалом вибухи”, “Чому не відповідаєте?”, ”Бережіть себе”.
4 березня, 2022
На вокзалі у Львові було гамірно. Люди метушились. Українські солдати, одягнені у військову форму, прощались зі своїми дітьми та дружинами. Черга на потяг до Польщі тягнулась ще зі входу на вокзал. Тут ми простояли 13 годин.
Поряд із нами була дівчина з трьома котами. Вона вирішила, що не братиме жодних речей, лише клітки та трохи їжі. Час від часу я чула, що десь у натовпі загубилась дитина, не всіх відшукали навіть за декілька годин. Діти сиділи на валізах та намагались трохи поспати на колінах мам. «А ви знаєте, у мене теж є собака — Бакс. Він, на жаль, залишився з татом. Але вони всіх поганих виженуть із Запоріжжя, і ми повернемось».
Ближче до другої години ночі ті, хто був із нами в черзі, почали сильно нервувати та буквально битись за можливість зайняти місце раніше.
5 березня, 2022
Щільно забитий вагон провітрювався двома напіввідкритими вікнами. Люди їхали стоячи, сподіваючись на швидке прибуття. Через 15 хвилин дороги ми різко зупинились. Як виявилось, від’їхати вдалося лише на 7 кілометрів. Ніхто не розумів, чому ми стоїмо.
Ближче до четвертої ранку почала наростати сильна паніка. Повітря майже не поступало до вагона, вихід у тамбур був заблокований валізами, двері на вулицю також не відчинили, і з нами не було провідників. До машиніста достукатись не вдалося.
Через дві години люди почали втрачати свідомість. Я чула, як плакала молода жінка, на руках в якої непритомніла її донька. Відсутність кисню, виснаження та переживання давались у знаки кожному. В іншому кінці вагона стало погано літній жінці. У неї було хворе серце. Всі намагались зв’язатись із працівниками вокзалу, дехто викликав медиків, поліцію, ДСНС.
Насправді страшно стало тоді, коли у вікна почали стукати невідомі, вони просили відчинити їм двері. Ми не наважувались пускати їх всередину. Таких зупинок було ще декілька, і замість 5 годин довелось їхати 17. Їжа та запаси води давно закінчились, придбати їх було ніде. Нас періодично рятували волонтери.
***
Ще декілька виснажливих та темних діб — і ми у Польщі. Привітні поляки посміхались та показували нам руками форми «сердець» на знак солідарності. Тут я нарешті відчула, що в безпеці. Після проходження контролю до нас підбігли волонтери, які давали їжу, одяг. Допомагали усім необхідним.
Мені пощастило — я встигла придбати квиток на автобус до Італії, але сидіти на вокзалі довелося ще цілих 20 годин. Втома була вже не така важлива. Важливіше, що я відчувала безпеку та спокій.
Post Scriptum
Сідаючи в автобус, який рушив до Рима, пригадала, що забула свій улюблений шарф на вокзалі в Польщі. Мабуть, це знак того, що додому я все ж повертатимусь незабаром. Принаймні, мені б дуже цього хотілось.
Читайте також колонку Романа Малиновського «Порахувати війни»
«Вдома нас чекає тільки кіт Том, якого в мами не було змоги забрати з собою. Дядько Саша, друг родини, який ходить його годувати, каже, що той перетворився на привида. Жодного разу не показався на очі. Та чи зможемо ми після всього цього дивитись у його зелені очі, які давно втомились нас чекати? І чи побачимо їх знов?», — Тетяна Сторожко, 30 років, Охтирка, Сумська область
Новини про останні події на Донбасі гнітили з кожним днем. Тетяна разом зі своїм хлопцем Дімою розумом відчували наближення війни, проте серце відмовлялось приймати. А ще мама, котра чітко дала зрозуміти, що в разі військового наступну нікуди не поїде з дому. Вона не відділяла себе від помешкання, бо була з ним одним цілим.
«Мама ніколи не любила їздити в гості, некомфортно почувалася в чужих стінах. Та й мені не хотілось думати, що доведеться їхати в нікуди, покинути власний майже добудований дім, куди планували перебиратись вже цього літа, перекреслити всі плани на щасливе життя».
Про «тривожну валізу» молода пара не думала, бо не хотіли вірити, що її вона таки стане потрібно. Зрештою, вирішили лише зібрати в невелику торбинку всі сімейні цінності, документи. Тетяна довго розглядала медалі та ордени своїх дідусів часів Другої світової. Хоча і не встигла їх застати, але знала, що вони відважно боронили свої родини та домівки. Дідусь Василь повернувся з війни без ноги. Дівчина не вірила, що все повторилось знову. На цьому й завершилась підготовка «тривожної валізи». Збирати одяг чи інші речі не підіймались руки, це здавалося «занадто».
«Ще знайшла в коморі переноску для кота. Він дуже домашній, ніколи не бував на дворі, не міг витримати навіть години на самоті, тому точно не вижив би без своїх людей», — розповідає Тетяна.
Ввечері 23 лютого здійснилась одна із мрій дівчини — її запросили долучитись до освітньої команди як тренерку та приїхати до їхнього молодіжного центру. Захід був запланований на початку квітня. Про це Тетяна мріяла багато років. Вчилась, прочитала десятки методичок, проходила курси, практикувалась, розробляла власні програми, щоб колись стати частиною тренерської команди. Але всі плани зруйнувала війна.
«Вранці 24-го лютого нас розбудили дзвінки друзів та колег. Вова та Наташа наперебій питали: “що у вас там?”, кричали “війна”, “у небі літаки”, “нас обстрілюють, усюди сирени”. Я підскочила до вікна — справді десь далеко завивала сирена. Вбігла в кімнату до мами. Намагалась їй пояснити, щоби чимшвидше збиратись та їхати. Вона лише спокійним голосом повторювала “Ви їдьте, а я залишаюсь вдома”».
Якщо їхати трасою — це 60 км, полями — 40 км до кордону. В кращому випадку окупантам знадобиться година, щоб бути в Охтирці. Може, й менше.
«Далі все, як у кошмарі, — я бігала кімнатами, щось діставала із шаф, жмутом запихала в сумки, згрібала докупи робочу техніку, дістала наші з Дімою документи з “тривожної торбинки”. Поміж цим кидалась на шию мамі, благала їхати з нами, рятувати малого. На що кожного разу чула ствердне “ні”, що по дитину вже їде невістка, його мама.
Востаннє обійняла малого, він розгублено бурмотів “Тьотя, не плач”. Не стали забирати від мами переляканого пухнастого кота-шотландця Тома — бодай одна жива душа лишиться в домі з мамою. Поки я носилася з сумками, Діма проклав маршрут — найбільш закинутими дорогами, які не мали стратегічного значення, але мали величезні ями, а відтак — мали бути більш безпечними».
Обоє історики, Таня та Діма знали, що робить ворожа армія з молодими чоловіками й жінками. Згодом прилетіло повідомлення від мами «Вони вже під вікнами. Їдуть в центр міста. Там стріляють». Далі все було як у страшному сні.
«Це була найжахливіша подорож у нашому житті. 23 години поспіль. Понад 1000 кілометрів. Я тільки раз на годину підмінила Діму за кермом. Зараз навіть не знаю, як йому вдалося подолати такий шлях майже без зупинок. Ми ще ніколи не бачили таких величезних колон авто, що мчали на захід. Ставало моторошно від розуміння, що це доступна мішень для ворожих снарядів, яка добре відслідковується з неба.
Проїжджали багато аварій на дорозі, біля розбитих машин лежали нерухомі тіла людей, які так і не змогли дістатись до безпечного місця. Кров охолола, коли розминались із військовою технікою, що мчала боронити кордони. В якийсь момент навколо спустилась темрява і майже на нас нізвідки вилетів велетенський танк, а за ним їхали ще і ще. В такі моменти розум звертається до логіки: це наші, їдуть без світла, так безпечніше. Але емоції не слухаються і відповідають голосним плачем».
Втомлена та налякана, молода пара змогла дістатись до безпечної території. Але навіть тут не було так добре й затишно. Знову поневіряння. Тиждень у родичів, знайомих. Притулок для біженців. Далеке село десь на Закарпатті. В крихітній орендованій кімнаті, котра більше нагадувала бункер, аніж житло. За ними й далі женеться війна. Вони не можуть припинити втікати.
«Вже в дорозі усвідомили, що так і не встигли купити мамі новий надійний телефон, а теперішній майже не тримає заряд. Вона в сусідки в підвалі відрізана від новин. Були нестерпні тижні чергувань над екраном мобільного… Боялись випустити з рук телефон хоч на хвилину і не встигнути повідомити про черговий наліт і повітряну тривогу. Ми перетворились на примари, навколишні жахались нас і не розуміли причину аж такої нервовості.
Основні військові сили охороняли стратегічно важливий Харків. Тож ворог обрав моє місто, думаючи, що через нас буде легко пройти й зануритись углиб країни. Помилились. Місто відбивали у загарбника незліченну кількість разів. Сюди вперше прилетіли снаряди ураганів, тут скинули вакуумну бомбу, обстріл військової частини за один день забрав життя 70 військових, тут маленька Аліса назавжди лишилась янголом і відкрила моторошний рахунок дитячих смертей».
Тетяна поволі почала жити з думкою, що вже ніколи не побачить рідних. Величезними зусиллями їй вдалось евакуювати невістку та племінника. А після авіанальотів, які зруйнували центр міста, Тетянина мама вперше заговорила про евакуацію.
«Десь у глибині з’явилося гірке та болюче розуміння, що тепер наш дім спорожнів, він самотній і беззахисний, мама була його душею, він — її бронею. Тепер їх розлучили.
Вже коли мама дісталась до нас, була мовчазною, лише сумно повторювала: «Тепер нас дома чекає тільки батько, добре, що не дожив до цих днів. Батько з нами, я схопила його портрет і наш сімейний альбом, коли втікала».
Зрештою родинний дім Тетяни в Охтирці повністю осиротів. Там немає нікого, окрім кота Тома, котрий попри все вірить, що одного дня зможе знову побачити своїх господарів.
«Удома нас чекає тільки кіт Том, якого в мами не було жодної змоги забрати з собою. Дядько Саша, друг родини, що ходить його годувати, каже, що той перетворився на привида, жодного разу не показався на очі. Та чи побачимо його знову? І чи зможемо ми після всього цього дивитись у його зелені очі, які втомились нас виглядати?»
Читайте також: Що читати з історії України — від сьогодення до глибини віків
Фото на головній: Сергій Гудак / Укрінформ
