fbpx
ТИКТОР
МЕДІА

0

/
/
30-річна історія зливання сходу країни: огляд-конспект книжки «Як Україна втрачала Донбас»

30-річна історія зливання сходу країни: огляд-конспект книжки «Як Україна втрачала Донбас»

Марина Воротинцева, Денис Казанський «Як Україна втрачала Донбас», дизайн обкладинки: Катерина Соломатіна, видавництво «Чорна гора», 2020
Share on facebook
Facebook
Share on telegram
Telegram
Share on twitter
Twitter
donbas cover - 30-річна історія зливання сходу країни: огляд-конспект книжки «Як Україна втрачала Донбас»

Російсько-українська війна почалась 8 років тому. Пам’ятаю лютий і нас з українськими прапорами біля пам’ятника Тарасові Шевченку, машини, що проїжджали повз і сигналили на знак солідарності… Пам’ятаю нашу розгубленість і несприйняття абсурдності реальності. Усі сподівались, що цей небезпечний театр незабаром завершиться: ну справді, скільки можна, нормально ж жили! Але вторгнення росії в Україну, що почалось у 2014 році, триває досі.  

Після початку «русской весны», переселившись у Львів, отримувала від місцевих мешканців одні й ті ж самі питання: як так сталось? чому ви хочете в росію? чому ненавидите нас і обзиваєте бандерівцями? що ми вам зробили? А я не могла відповісти, бо просто не знала відповідей на ці питання. Завдяки авторам книжки «Як Україна втрачала Донбас» зрозуміла причини й передумови початку військової агресії на сході країни. Можливо, прочитавши її, інші українці також замисляться і краще зрозуміють особливості цього регіону.

Луганська журналістка Марина Воротинцева і донецький журналіст Денис Казанський об’єктивно і хронологічно точно розповіли історію втрачання Донбасу — з 1991 по 2014 рік, з усіма прізвищами «героїв» та їхніми ганебними цитатами. Кількість проданих примірників досягла 6000, а сама книжка отримала низку нагород, зокрема стала лавреатом премії BookForum Best Book Award-2021 у спецномінації «Війна на Донбасі, анексія Криму, переселенці».

Становлення сепаратистських настроїв на сході

 

Якщо ви думаєте, що сепаратизм на Донбасі з’явився у 2014 році, ви глибоко помиляєтесь. Він проявлявся протягом усієї історії як реакція на проголошення Україною незалежності, починаючи ще з 1918 року, коли більшовики наперекір проголошенню УНР проголосили ДКР — Донецько-Криворізьку республіку. Протрималась вона недовго, але перша цеглинка протиріччя була закладена.

Наступні заклики про відокремлення Донбасу від України лунали в 1990-1991 роках — напередодні розвалу СРСР. Тоді виникли такі організації, як «Інтеррух Донбасу», «Народний рух Луганщини» та «Демократичний Донбас», які виступали проти незалежності України. Після розпаду Радянського Союзу сепаратисти ще наполегливіше виступали за федералізацію. 

1994 року до влади прийшов Леонід Кучма, який не став боротися з місцевими кланами на Донбасі. «Їхня підтримка була потрібна йому, щоб упевнено почувати себе у своєму кріслі, а також без проблем переобратися на другий термін. Тому президент дозволив регіональним елітам Донбасу прибрати до рук індустріальні гіганти, які диміли на “їхній” території». Таким чином президент до кінця 90-х створив олігархічний клас в Україні. У 1997 році народилась Партія регіонів, а Янукович, який був губернатором Донецької області, слугував пішаком Кучми. 

Страшний занепад вугільної промисловості на Донбасі внаслідок кризи та корупції спричинив «луганське побоїще» 24 серпня 1998 року, коли «Беркут» побив страйкуючих шахтарів, що вимагали виплати зарплат. Протести тривали протягом чотирьох місяців, відбулося самоспалення людини. У результаті заборгованість була погашена. Але населення регіону, як і раніше, вважало винуватцем своїх бід не місцевих олігархів, а українську владу.

У 2002 році Янукович став прем’єр-міністром і почав торувати шлях до президенства. Натомість Ющенка, який мав найбільший рейтинг серед політиків, уже тоді прирівнювали до фашистів і ксенофобів та зображували маріонеткою США. Тому на сході йому не дозволили провести жодної агітаційної акції. А 31 жовтня 2003 року вже відчувався подих війни — організатори масової акції проти Ющенка, використавши п’яних студентів із триколорами, запустили маховик міжрегіональної ворожнечі.

Усю передвиборчу кампанію проукраїнського президента на сході поливали брудом і приписували дикі вигадки, в які було складно повірити. Україну методично ділили на схід і захід, використовуючи міти про мову, про експлуатування Донбасу, про сорти українців тощо. 

 

«У донбаській пресі регулярно підкреслювалося, що західні області виробляють менше, ніж східні, при цьому ніде не згадувалося про значні обсяги дотацій, які спрямовувалися до Луганщини та Донеччини для підтримки збиткової вугільної промисловості». 

 

Викликати ненависть до жителів західних регіонів та змусити проголосувати за Януковича — головна мета передвиборчої агітації на сході. 

Після визнання результатів президентських виборів недійсними, в Києві відбулась «Помаранчева революція», а на сході країни — багаточисленні мітинги в підтримку Януковича. На території Луганської області заборонили опозиційні ЗМІ. А вже 28 листопада 2004 року в Сєвєродонецьку відбувся Всеукраїнський з’їзд народних депутатів та депутатів місцевих рад. «За своїм масштабом ця подія не мала аналогів в українській історії. Вперше держава опинилась на межі розколу і громадянського конфлікту». Але схід знову програв і відмовився від своїх закликів до референдуму. Натомість продовжив ненавидіти демонізованих «бандерівців», вважаючи саме їх причинами своїх бід. 

Федералізація України залишалась однією з ключових програмних положень Партії регіонів аж до 2010 року. Причому навіть саме поняття «федералізація», яке означає «об’єднання», перевернули з ніг на голову і вважали роз’єднанням українських земель. Зрозуміло, що ця тема роздмухувалась штучно і не сприймалась більшістю українців. Але з перемогою Януковича на президентських виборах 2010 року його риторика кардинально помінялась, адже, коли він отримав владу над усією Україною, федералізація вже не була актуальною. 

 

«Незграбно балансуючи між двома ворожими флангами, Янукович так і не завоював довіри націонал-демократів, і водночас почав втрачати авторитет у проросійському таборі, де антизахідництво було однією з принципових тез».

 

Це лише послабило його владу і збільшило тиск росії. Зустріч з путіним і відмова в останній момент від євроінтеграції спричинили трагічні події в Україні, які назавжди змінили нашу історію. 

«Русская весна» в Луганську

 

1 березня 2014 року на масштабний проросійський мітинг зібралося до 10 тисяч осіб, які були заряджені ненавистю до прибічників Майдану. Уже 2 березня відбулася сесія Луганської обласної ради, яка стала поворотною подією в історії регіону. 9 березня мирний мітинг проукраїнських жителів розігнали активісти антимайдану, яких організовано завезли в місто автобусами. Міліція байдуже спостерігала за цим. Після чого ці ж тітушки рушили на штурм обласної адміністрації, змусили голову написати заяву про звільнення та підняли над будівлею російський триколор. 10 березня представники протестувальників почали збирати підписи під зверненням до президента рф путіна з проханням увести в Луганську область війська. 

Протягом березня ситуація в місті загострювалася, створювались численні сепаратистські угруповання зі своїми цілями, зокрема помірна проросійська організація «Луганська самооборона», «Луганська гвардія», «луганські партизани» або «Армія Південного Сходу» тощо. Пізніше стало ясно, що їхньою метою було повалення влади в регіонах півдня і сходу. 

6 квітня в центрі Луганська зібрався черговий проросійський мітинг, метою якого на цей раз було не тільки відставка влади і референдум про федералізацію, а й звільнення заарештованих напередодні «партизанів». Біля будівлі СБУ зібралося кілька сотень людей, після чого почалося загострення ситуації — активісти почали кидати у вікна каміння, бити та штовхати солдатів внутрішніх військ, які стояли в оточенні навколо будівлі. 

Натовп не брав будівлю штурмом: просто відтіснили військових і виламали двері. У той же день загарбники отримали контроль над збройовою кімнатою СБУ, в якій був цілий арсенал. За лічені години натовп мітингувальників перетворився на озброєних «до зубів» бойовиків. «Суперечки про те, хто більше винен у здачі Луганської СБУ — міліція чи Служба безпеки, — тривають і досі. Кожна зі сторін звинувачує у халатності та бездіяльності іншу».

Представники силових відомств, які прибули наступного дня з Києва для планування штурму будівлі СБУ, нічим зарадити не змогли. На це було кілька причин: по-перше, відсутність внутрішньої військової підтримки, по-друге, нестача зброї й забезпечення, а також потрібного транспорту; по-третє, через колабораціонізм на місцевих керівних посадах. Тому звільнення будівлі так і не відбулось. 

Протягом квітня українська сторона намагалась вести перемовини з проросійськими активістами, щоб не допустити розгортання збройного конфлікту. Але через наявність різних формувань, не пов’язаних між собою ні ідейно, ні територіально, компромісу досягти не вдалось. Тоді ж із росії почали безперешкодно заходити загони козаків та російських націоналістів. 30 квітня українська влада втратила контроль над регіоном.

Паралельно з цим, у квітні, відбулось соціологічне опитування, яке показало, що в головах у людей був сумбур, але збройного протистояння ніхто не підтримував. Ідею про відокремлення східних районів і приєднання їх до росії невпевнено підтримувало 30 % людей, а 50 % хотіли й далі жити в Україні. 

 

«Військової допомоги від росії очікували менш як 20 % місцевих мешканців, майже 55 % виступали проти такої допомоги. Воювати особисто були готові лише 6 %»

 

У травні місцева зрадницька влада, за підтримки лідерів олігархічних кланів, провела штучний референдум, у результаті якого була проголошена «Луганська народна республіка». А вже наприкінці місяця розпочались бойові дії в місті. 

Таким чином «донбаські клани», які правили в регіоні, підтримували сепаратизм та українофобію, розпалили вогонь, в якому згоріли самі. Рішучі дії російських бойовиків, зрадницька позиція місцевих еліт, слабкість і нерішучість української держави призвели до збройного конфлікту на Донбасі та подальшого захоплення частини українських територій. Ніякої громадянської війни в цьому регіоні не було. І якби не втручання росіян, бойові дії, скоріше за все, не розпочались би.

Хто ж винен у здачі Донбасу?

 

Досі немає однозначної відповіді, на кому лежить головна провина початку війни. Але слід зауважити, що частка відповідальності лежить на кожній зі сторін конфлікту. Звісно, головний агресор, проти якого ми зараз воюємо, – це росія, що за допомогою диверсантів і засланих козачків ще у 2014 році розпалила воєнний конфлікт на території суміжної держави, який переріс у повномасштабну війну. 

Натомість Україна через внутрішні протиріччя і проблеми, наявність проросійських угруповань, небажання своєчасно притягати до відповідальності сепаратистів була неспроможна протидіяти агресії. 

 

«За всі роки незалежності Україна так і не змогла оцінити ризики розвитку сепаратизму на Донбасі і вивести цей депресивний регіон із хронічної кризи. Не розуміючи всю проблемність цих територій, жоден державний лідер так і не зміг придумати, що робити з ними, не приділяв уваги питанню створення та підтримки на Донбасі проукраїнських еліт».  

 

Отже, сепаратистські настрої на сході України зародились не у 2014 і навіть не у 1991 році, а задовго до розвалу СРСР. І весь цей час обстановка в регіоні лише загострювалась. Безсумнівно, крім згаданих вище причин, до війни призвели й історичні особливості регіону, і російськомовність населення, і відсутність критичного мислення у більшості людей, і засилля російського контенту на всіх рівнях… Але я хочу наголосити, що без зовнішньої підтримки з боку росії задуми місцевих олігархічних кланів були приречені на поразку.

Тепер же, в розпал повномасштабної російсько-української війни, нам лишається лише один шлях — шлях об’єднання проти ворога. Схід і Захід мусять нарешті зрозуміти один одного й об’єднатися заради Перемоги. А вона неодмінно настане, бо за нами правда, Бог і наша спільна українська земля, жодного клаптика якої ми нікому не віддамо. Слава Україні!

 
Читайте також рецензію на роман Олени Стяжкіної «Смерть лева Сесіла мала сенс»

Коментарі

Т
Книжки • Люди • Міста
donbas cover 150x150 - 30-річна історія зливання сходу країни: огляд-конспект книжки «Як Україна втрачала Донбас»
30-річна історія зливання сходу країни: огляд-конспект книжки «Як Україна втрачала Донбас»
Поділитися в:
Share on facebook
Facebook
Share on telegram
Telegram
Share on twitter
Twitter