Другий сезон проєкту «Антитеза» від Souspilnist Foundation триває.
Презентуємо конспект третьої розмови, яка відбулася в рамках проєкту «Антитеза» від Souspilnist Foundation. Гостя програми — поетка, літературознавиця та перекладачка Галина Крук. Розмову традиційно вів журналіст, письменник і представник Станіславівського феномену Іван Ципердюк.
Про промоцію України за кордоном
Дехто називає це культурною дипломатією, однак я продовжую робити те, що робила до війни — їжджу на літературні фестивалі.
Багато нових заходів організовують із метою представити Україну й показати поточні події. Ми можемо інформувати світ не тільки конкретними інформаційними меседжами, а й емоційними — говорити про те, що відбувається з людьми в Україні на тлі війни.
Часто моя аудиторія — це люди, які цікавлять культурою, читачі українських творів, моїх зокрема. У розмовах з організаторами я завжди наполягаю на форматі дискусії про Україну та українську культуру.
Як зачепити іноземну аудиторію
Хочеться говорити із ширшою аудиторією — з тими, хто прагне дізнатися про події в Україні з перших вуст. У Данії мені довелося виступати на Роскільському фестивалі (Roskilde) — найбільшому європейському рок-фестивалі з аудиторією в 125 тисяч людей. Це добрий майданчик, щоб говорити про нас. Навіщо, якщо більшість слухачів і не заглиблювалася в почуте? Та завдяки розважальному формату аудиторія познайомилася з важливою темою. Меседж спрацює і знайде свого адресата, оскільки фестиваль має спеціальний формат для проговорення соціально чутливих тем.
Уперше я поїхала за кордон наприкінці другого місяця війни — у Литву. Пригадую відчуття здивування та заздрості, бо люди живуть у нормальному світі, коли в нас його немає.
Дорогою я дивилася на будинки не як на архітектуру, а з думкою про те, чи є під ними бомбосховища, чи вистоять вони перед прямим попаданням.
Таке ж відчула і на Роскільському фестивалі, де на величезній території тисячі людей святкують життя. А їхні ровесники в Україні в той час воюють, ховаються від обстрілів, гинуть чи потерпають в окупації. Пояснити різницю спершу було важко. Я бачила велику прірву, що пролягає між нашими реальностями, хотіла навіть відмовитися від виступу, але побачила можливість поговорити.
Тепер щоразу мушу шукати аргумент, який буде працювати в конкретній аудиторії. Кроскультурна комунікація — дуже важка тема, яку ми навмисно не вивчали, а тепер про Україну іноземцям доводиться говорити так багато! У 2000-х роках, на перших фестивалях ми пояснювали, чим відрізняється Україна від росії тут, тепер мусимо говорити з міцнішими аргументами, щоби руйнувати російські наративи, які вже давно працюють на європейську аудиторію. Заперечувати завжди складніше, ніж розповідати.
Про зустріч зі смертю
Щоб дати собі раду з реальністю, я щось роблю, — волонтерю. Перші мої досвіди волонтерської роботи припали на 2015–2016 роки. Ми їздили на схід, майже до лінії розмежування. Одягалися у військові однострої та бронежилети, щоб оминути сутички з ворогом — нам пояснили, що так потрібно. Я навіть батькам не говорила, що їду, тому що вони хвилювалися б за мою безпеку. Я не знаю, чи я боялась. Якось ми майже потрапили під обстріли, пригадую цей настрій, відчуття, емоцію — не страх, а щось інакше. Коли розумієш: якщо вже так має статися, то іншого варіанту немає, і просто відпускаєш ситуацію. Не уявляю, як це — бути постійно в такому стані, це дуже виснажує.
Це був дивний досвід — читати вірші хлопцям у повному озброєнні, які були за 5 хвилин від можливості загинути. У мене була проблема, — що ж їм читати? Я не могла читати ні про війну, ані про екзистенційні болісні ситуації, бо такі в них виникали щодня.
Що я можу сказати про зустріч зі смертю людям, які переживають її постійно?
Вони значно ближче до відчуття смерті, ніж я у власних творчих спробах. Я читала вірші про родину, нормальне мирне життя. Вірші виконували терапевтичну функцію — хлопці часом плакали, хоч я не намагалася їх розчулити.
Згадка про мирне життя, розуміння про те, що є куди повертатися, і війна не займає всередині всього тебе — одна з найважливіших речей, яка є в людей на війні. Це підтримує.
Прірви досвідів і волонтерство
Часто чоловіки, які приїжджають на ротацію чи в коротку відпустку, не можуть повернутися повністю. Після війни матимемо безліч питань, які вже зараз мають пропрацьовувати психологи та проговорювати письменники. Прірв досвідів, які виникають між нами, стає дуже багато.
Що я можу сказати про зустріч зі смертю людям, які переживають її постійно?
Незалежно від того, де ми є, ми всі більшою чи меншою мірою травмовані.
Від початку активної фази війни волонтерство набуло нових форм — це конкретна потреба. У мого чоловіка було спорядження ще із часів, коли він служив в АТО. Потреби мали інші хлопці, друзі сина в теробороні. Я розпочала шукати термобілизну для їхнього підрозділу, а далі напрацювала контакти. Згодом замовляла спорядження, хтось привозив його з-за кордону, а ще медикаменти, турнікети чи спеціальне спорядження, яке ми передавали в польові госпіталі. Однак найскладніше було розбиратися з тим, які тепловізори чи прилади нічного бачення купувати.
Пригадую із часів першого волонтерства, якою була враженою, коли поїздила вздовж ліній розмежувань і повернулась до Львова. Там Україна жила в зовсім іншій атмосфері — більшість людей була віддалена від війни, жила в мирному трибі. Тепер цей варіант уже не пройде.
«Мені шкода, що поезія не вбиває»
Мене запросили сказати промову на відкритті Берлінського фестивалю, а це один із найстаріших і найвідоміших літературних фестивалів, поетичний фестиваль Європи з багатою традицією. Під час підготовки думала: що можна встигнути сказати про ситуацію за 5 хвилин? Дуже мало. Пригадую, як довго роздумувала над промовою.
Вийшло дещо провокативно, бо я завершила висловом «Мені шкода, що поезія не вбиває». Головною тезою стала думка про те, що війна — це не метафора. Я була здивована з реакції, усі так уважно слухали! Цей виступ одразу вийшов в одній із провідних газет у перекладі німецькою, а згодом його перекладали іншими європейськими мовами. Він виходив на широку аудиторію майже в кожній країні Європи. У Данії, Швеції чи Італії в інтерв’ю зі мною журналісти опиралися на тези того виступу. Я хотіла підбурити аудиторію подумати про це. Поезія може вбивати, вона може виконувати свою роботу. Впевнена, що свою роль та промова відіграла.
Зрештою, чим більше матеріалів і розмов про Україну в різних сферах та на різних рівнях — на рівні масової культури, інтелектуальному, літературному, філософському, науковому, — тим краще.
Навіщо потрібна поезія та культура
В основі цієї війни — цінності, які відрізняють нас від нашого ворога. Саме культура виховує та говорить про цінності.
Поезія тепер відіграє свою первісну роль. Це дуже швидка емоційна реакція на те, що відбувається. Вона не завжди найвищого рівня (не несе високої художньої цінності — ред.), але вона дуже високого рівня щирості. Із часом вийде на поверхню квінтесенція цього часу.
Спонтанна й щира реакція тих, хто пише, допомагає пережити війну тим, хто читає.
Поезія часто виконує терапевтичну, лікувальну функцію, як у давні часи. А ще вона дозволяє зрозуміти ситуацію краще, ніж сухі новини — через емоції, відчуття та гачки емпіричного досвіду можна відчути прочитане наочно й прямо. Тож антології української поезії часів війни, які з’являються в багатьох європейських країнах — це суттєве доповнення до перебування України в інформаційному полі. Воно працює на перспективу і дозволяє зачіпати аудиторію глибше.
Про налагодження інтелектуальних мостів із росіянами
Я тішуся, що більшістю культурних українських інституцій ми вирішили бойкотувати російську культуру — українські митці не виступають разом із російськими. Я послідовно відмовлялася від таких виступів раніше, тому що будь-яке намагання виступати в парі з російським автором, означає, що увага ділиться на двох. Тобто є одна й друга версії, а за європейською традицією — істина десь посередині.
Але істина не посередині, тому що російські митці — навіть ті, що виступають проти путіна, — все одно в якийсь момент починають захищати або представляти іншу росію.
Тобто чим «кращий» із точки зору європейців росіянин, тим гіршу послугу він робить українському автору, поряд із яким виступає. Ширма високої російської культури присутня майже в усіх західних університетах. Чи не кожен студент у світі знає Достоєвського, Толстого чи ще когось.
Фактично більшість російських авторів створюють ширму високої російської культури, за якою відбувається російська військова експансія, завоювання чужих територій та зневага до сусідніх народів. Така культурна ширма не дозволяє європейцям бачити те, що відбувається насправді.
Коли можна буде вести розмову з росіянами
По-перше, коли закінчиться війна. Попри всі оптимістичні настрої, перемога не буде легкою. Війна не закінчиться швидко, а наслідки цієї війни ми будемо дуже довго переживати, навіть після її завершення. Питання порозуміння з росіянами видається ані пріоритетним, ані важливим для нас зараз.
Мусимо постійно пильнувати, тому що політика відбілювання росії почалася ще з початку активної фази війни, тобто відразу. З’явилися нові наративи про незгодних і добрих росіян. Перед нами виникає новий виклик: росіяни, які тікають із росії не від війни, а від необхідності власної участі в цій війні — доки вона їх безпосередньо не стосувалася, доти в них не виникало бажання покинути росію. Вони стають такими ж біженцями у Європі, як українці. Потім стаються зіткнення наших жінок і дітей із «новими біженцями» — агресивними росіянами, які поділяють політику росії та мають купу претензій до України. Європейці, на жаль, не завжди розуміють, яку пекельну ситуацію вони створюють для українських біженців, приймаючи росіян.
Про письмо під час війни
За останні місяці війни я написала понад 50 поетичних текстів. Із прозою складніше, бо увага йде на есеїстику, публіцистику, інтерв’ю. Немає часу для прозової зосередженості. Сподіваюся, що невдовзі вийде друком нова поетична книжка з назвою «Буквар». Вона складатиметься з текстів, написаних із 2014-го року і дотепер — це близько 150 текстів. Готуємо також переклад англійською «BookWar», де «book» — книжка, «war» — війна. Книжку перекладають зараз кількома мовами.
Майже всі тексти я одразу викладаю на фейсбуці. Зараз поезія має короткий момент існування, тож треба, щоб вона потрапила до читача одразу — у тому моменті, у якому я переживаю ті почуття, у якому їх переживає ще хтось. Можливо, багатьом буде важко повертатися до цих текстів, може, і мені теж. Усе, що ми пишемо зараз, усі щоденники, рефлексії — це важливі речі. З ними потім будемо пригадувати моменти та емоційні стани, які нашаровуються один на одного.
Нещодавно, коли мене попросили надіслати за кордон свої щоденники з початку війни, я залізла в них і була в шоці. Я це все забула, я забула відчуття, емоції, сумніви, страхи, які виникали в перший тиждень, які ми всі переживали. Потім вони виформувались і перейшли в іншу площину переживань.
Маємо розуміти, що ця війна — перша для всіх українців війна, яку ми можемо осмислювати синхронно. У попередніх війнах гинули майже всі, а решті було заборонено говорити та наказано все забути. Тоді суспільство не змогло відрефлексувати воєнні досвіди та стани. Тепер маємо великий матеріал, з яким українська література набуває неймовірної глибини.
Фото надані Souspilnist Foundation
Висловлювання героїні можуть не збігатися з поглядами редакції
