Коли закінчується війна, настає час свідчити про пережите.
«Люди вишикувалися в чергу, щоби розказати свої історії. Поліція втрутилася, щоб організувати натовп: рух на головній вулиці навпроти радіостанції перекрили. Серед людей нишпорили кишенькові злодії та снували торговці сигаретами. Люди боялися, якби якийсь терорист не заховався в юрбі і не перетворив їхні маленькі історії на місиво з плоті й вогню».
Чуєте слово «Багдад» і уявляєте собі саме таку картинку? Ні, не таку, позаяк усе ще картинки з «Тисячі і однієї ночі» заступають інші візії? Ну то треба звикати до нових тисяч ночей і нових історій-безкінечників. Багдад так само ночами байки править, щоб відтермінувати страту ще на один день. Та тепер ці історії — свідчення війни.
Публікуємо п’ятий матеріал із циклу «Писати війну».
Хто такий Хассан Бласім?
Він пише про Ірак під час Ліванської війни, знищення диктатора, під час і після вторгнення. На момент вторгнення США його в Іраку вже не було, виїхав на початку 2000-х, та воєнного досвіду на його долю випало чимало. Народжений в Іраку, Хассан Бласім живе з 2004 року у Фінляндії. Там він пише і знімає кіно арабською мовою. Нині він — політичний біженець. Бласім рятувався втечею з країни після того, як зняв документальне кіно про геноцид курдів за режиму Саддама Хусейна, і тим підписав собі смертний вирок.
Ім’я Хассана Бласіма часто називають в експертних бесідах про найцікавіших молодих європейських авторів (Бласіму от-от і буде п’ятдесят, до речі, молодість у літературі — річ тривала).
Приналежність до європейського культурного коду щодо Бласіма — тема пливка і непевна: скажімо, у популярній фінській газеті стаття про нього називається «Сенсація з Піспала» [назва колись пролетарського, нині престижного району міста Тампере].
А сама стаття починається зі згадки, що тест на громадянство Бласім кілька разів завалив, бо йому не давалася фінська мова — така складається презентація: не зовсім свій, трішки-злегка чужий.
Тим часом Бласім є видним у світі активістом, бо його сфера — захист прав письменників-іммігрантів.
Англійською Бласіма перекладає Джонатан Райт (здається, все більш-менш помітне і помічене перекладене з арабської на англійську за останні десять років — від Амджада Нассера до Агмеда Саадаві — робота саме Джонатана Райта). Склався напрочуд вдалий тандем, завдяки якому, зокрема, проза Бласіма стабільно отримує престижні британські й американські літературні нагороди. Із цими перекладами Бласім презентується в США, де починає івенти з питання: «Навіщо ви напали на мою країну?».
Після поміркованого успіху документального роману про біженців «Бог 99» [99 — це кількість героїв], у 2010-х Хассан Бласім випускає один за одним два збірники суто художніх оповідань — «Безумець із площі Свободи» (2009) й «Іракський Христос» (2012). Книжки ці перекладають на понад двадцять мов (включно з фінською, до чиєї національної літератури вони тепер формально належать), оповідання іракця-біженця про війну, від якої він утік, багато обговорюють.
«Найкраще я пишу насилля, — каже Бласім в інтерв’ю шанованому виданню і додає, — на щастя, історія мого життя не настільки відома, тож я можу нею гратися в літературу». І знаєте, він ані провокує, ані лукавить у цій репліці — щиру правду людина говорить.
З моменту втечі він один раз таємно відвідував Ірак і не сподівається колись туди повернутися. Книжки і фільми Хассана Бласіма в Іраку заборонені. Повагою в арабському світі він не користується, його вважають зрадником — зокрема, великої традиції арабського поетичного письма.
Що робить Христос в Іраку?
Збірник Бласіма «Іракський Христос» складений із чотирнадцяти коротких химерних новел, по суті, це роман-у-новелах. Усі без винятку критики назвали книжку сюрреалістичною і шокуючою. Здається, шокувати Бласім на меті таки не мав, та й сюрреалістичний ефект у його книжці — це додаткова дія самого матеріалу. Війна в Іраку викликала в усього світу, скажімо так, велике моральне сум’яття; Бласім цього свідомий — і збентеження читача він не збирається ані втішати, ані присипляти. Він презентував книжку так:
«У нас є приказка: кожен іракець має п’ять добрих страшних історій. У нас достолиха страшних історій».
Історії Бласіма таки нереально страшні, чимало з них обриваються на півслові, це посилює терор-ефект, ще більше історій перетікають у марення, навіть ті, у яких гинуть головні герої, виявляються не до кінця розказані. Тут нічого не має фіналу, тут усе триває, тут навіть смерть не завершує страждання. Триває жах, він не матиме вивільнення в катарсисі.
На чотирнадцять історій припадає три повноцінні герої: живий книжник, який тікає від війни, зокрема, у фантазії; мертвий солдат армії, що програла війну; наразі ще живий умовний фермер-селянин, котрий ніяк не визначиться, на чиєму він боці. 3 множимо на 5 дорівнює 15. Оповідань у книжці — 14. У когось одного ще є шанс надибати свою останню страшну історію… Не подобається Бласімова арифметика? А чому?
«Вікно на п’ятому поверсі» — тут їх троє чоловіків за сорок в одній лікарняній палаті, хворих на рак (два рака товстої кишки й один рак легень). За вікном — місто під килимковим бомбардуванням і двір, куди щодня прилітає і де тривають вуличні бої. Лікарів нема: вночі була велика бійня на центральній площі, часу опікуватися ще й раковими хворими катма. Тільки медсестри на початку чергування виносять із палат тіла.
Салман дивиться, як на ліжку поруч важко помирає чоловік — у Салмана той самий діагноз. У Салмана-теслі є дві дружини і нема синів. Салман штовхає візочок під вікно і дивиться уважно щоночі на війну. «Салман проклинав Хусейна, а я — окупацію».
Помираючий волає. Він недавно був пілотом, одним із тих, хто бомбив місто. Вікно зачинене, стогонів людей, що помирають під вікнами, не чути, чути крики убивці в палаті. Салман садить пілота на свій візок і з розгону викидає з вікна. Той пробиває скло і падає з п’ятого поверху. Пілотів-злочинців усе одно мали б покарати, а він і так просив убити його чимшвидше. Це не страта. Це милосердя. Тепер у розбите вікно чути крики з вулиці… Одне місто в облозі + одне вікно + 5-й поверх + троє живих людей = двоє поки ще живих і тисячі мертвих.
«Іракський Христос» — тут їх троє за одним столиком у ресторані: колишній військовий, його стара безсила мати і самогубця-шахід. Даниїл-християнин (це його прозвали Христос) має чуйку: завжди передбачає, куди прилетить і коли почнеться обстріл. Солдати мастурбують у кутках класів, де раніше навчалися дівчата. Даниїл виходить на вулицю, всі підхоплюються за ним. Ну бо от-от та школа злетить у повітря. Так він і воював — «локатором». Закінчив школу і пішов добровольцем, хотів працювати з радаром, але розподілили в медкорпус.
Одна війна змінила іншу, знесли пам’ятник диктатору, бійці переодяглися в цивільне і поховалися в материних домівках. Даниїл піклується про маму — вона хвора на Альцгеймер. Балує її часом — водить у ресторан і пригощає смачненьким. В один із таких днів до них підсів юнак у поясі смертника і запропонував Даниїлу: християнин одягає на себе пояс шахіда, а той рятує натомість його матір. У ресторані було повно чоловіків, жінок і дітей, коли Іракський Христос натиснув кнопку. А історію цю нам розказує побратим Даниїла, мертвий розказує: його вбили, коли в Багдад увійшли американці, розповідач загинув під «дружнім вогнем», може, навіть і Даниїл стріляв… 1 пояс смертника + 1 чиясь матір + 3 чиїхось синів = 1 врятована жінка і безліч мертвих людей.
Ті схиблені підрахунки Бласіма — єдиний спосіб у його світі впізнати чужинця. Саме так, у цьому світі не шукають своїх, а вираховують чужих: і гинуть. Свої тут, наче на кустарному 3Д-принтері вироблені — не вирізнити, всіх знеособила війна, стерла виразні риси з облич: «Війни були схожі на ксерокс, що штампує глухі копії, у нас у всіх було те саме обличчя». А от чужі — ті мають безліч нюансів, карикатурно виразних. Типова позиція людини-на-війні у версії Бласіма виглядає так: він ненавидить диктатора, але не буде допомагати армії окупантів. Є чужий, який любить диктатора. Є настільки чужий, що й побачити його неможливо — такий, що допомагає окупантам (таких героїв у книжці насправді нема, бо просто нема оптики, щоби їх побачити, вони абсолютне чуже). Свій — це той, хто ненавидить. Бласім лютий і безжальний: у його світі єдина можлива реальність — безкінечна війна, у якій ти не знаєш, хто зараз твій противник, але вже умієш його віддано ненавидіти.
Хлопчата граються: бігають за гробами. Їдуть авто з трунами, малі чекають, поки машина заверне з головної вулиці на бічну. Четвертий рік уже їздять ці авто — гроби красиві: закутані у прапор і закріплені на дахах автівок. Так повертаються бійці з фронту. Дорослі стають перед гробами на коліна і піднімають угору руки — віддають шану героям. Дітлахи роблять так само, а потім підриваються і біжать за машинами: де ж вона зупиниться цього разу, бо ж треба встигнути першими мамам переказали, до кого завітала машина смерті. Мама головного героя завжди реагувала на повідомлення однаково: «Іди й умийся». Коли авто приїхало до його друга по полюванню за гробами, вона теж так сказала: «Іди й умийся».
Читайте також: Ґаель Фай про війну в Бурунді та геноцид у Руанді
В одному з оповідань герой розказує, як у дитинстві разом із подругою полював на чорних скорпіонів. Парвін крала із холодильника мамине кухонне начиння для консервації, а Салман — татові шнурівки від солдатських чобіт. Нору заливали водою (тією самою, що з гри «іди-й-умийся»), коли скорпіон рятувався від потопу, підколупували його ложкою, заганяли в пляшку і перекривали пакетом, затягнувши петлю зі шнурка. Тільки чорних скорпіонів ловили, на жовтих не розмінювалися. Батька Парвін стратили за співпрацю з курдською пешмергою, судячи з неприговореного в цій історії — за доносом Салманової родини.
Іграшкового чорного скорпіона подарує в лікарні герой першого оповідання своєму другу дитинства, з яким бігав за гробами. Той, хто обдаровує, так само спричинився до смерті родини друга. Полювання триває, головне, щоби були саме чорні скорпіони, не якісь там жовті.
Ці чорні скорпіони як щось докорінно неправильне, вкрай ганебне, зовсім невинне, як зло, яке спричиняєш у ранньому дитинстві, ще ніц не знаючи про природу добра і зла. І яке повернеться. Багато їх у книжці Бласіма, тих павукоподібних.
Мирне життя тут не передує війні чи слідує за нею, воно проходить крізь війну як найбільш схиблена версія війни. Так, саме так: війна — норма, мир — відхилення.
А нерозказана п’ятнадцята історія «Іракського Христа» була б та, де за головного — книжник, що рятується від війни втечею. Це єдина психотерапевтична вольність, якої припустився Бласім у доста відверто автобіографічній книжці: врятувався з «нормальної» війни.
Війна в Іраку 2003–2011 років: скільки треба назв для однієї війни?
Війна коаліції 38 країн під проводом США і Британії проти Іраку почалася 2003 року. Мета — повалення режиму Саддама Хусейна. Легітимність цього вторгнення досі під питанням, адже мандат на інтервенцію від ООН не був отриманий. Одначе прозвучала заява, що в Іраку є хімічна зброя масового знищення, Ірак безпосередньо пов’язаний з Аль Каїдою і є країною, що спонсорує тероризм — війська були введені. Вторгнення відбулося з території Кувейту і почалося після масованої авіапідготовки для руйнування іракської військової інфраструктури. Щойно за три тижні Ірак був захоплений і режим Хусейна повалений.
Втрати серед цивільного населення підрахувати неможливо, за деякими даними ці показники сягають одного мільйона осіб. Втрати з боку коаліції — 4583 осіб.
З 20 березня до 1 травня тривала фаза активних боїв, яка отримала назву операція «Шок і трепет» (згодом її перейменували у «Свобода Іраку»). Після гарячої фази почалася окупація країни: найбільша концентрація іноземних військ припала на 2007 рік і становила 182 тис. осіб. 2011 року війська коаліції вийшли з Іраку. З виведенням іноземних військ там почалася громадянська релігійна війна.
У художній прозі США війну коаліції проти Іраку часто називають «війною одного відсотка»: один відсоток громадян США жертвують найдорожчим, тоді як більшість світу ця війна просто не стосується напряму. В Іраку її часом звуть «вирішальною війною», але дедалі більше із саркастичним наголосом.
З літературною рефлексією війни в Іраку є один важливий момент: книжки про неї значно частіше за оповіді про інші сучасні війни ставали хітами і бестселерами, збирали нагороди і відзнаки, на перший погляд (скажімо, зі списків Амазону чи Ґудрідс) таких книжок суттєво більше, ніж романів про Сирію чи Афганістан. З одним «але». У переважній більшості хітовими стають книжки, написані про війну в Іраку американськими військовими, перекладів з арабської в тих багатих рекомендованих списках — негусто.
Якщо говорити про книжки, написані іракцями, то тут у всіх розвідках і рейтингах називають той самий тріумвірат, що мусить репрезентувати цю війну з погляду «тубільця»: «Багдад горить» (онлайн щоденник анонімної 20-річної авторки-біженки), «Франкенштайн у Багдаді» Агмеда Саадаві (рімейк роману Мері Шеллі про події Іракської війни, автору п’ятдесят, країни він не покидав) і власне «Іракський Христос». На рівні форми всі три тексти взаємодіють із т. зв. великим культурними кодами — облога Трої, міф про Прометея, Євангеліє; прикметно, що ці коди не мають стосунку до «материнської мови» арабських авторів, вони прицільно апелюють до досвіду читача, а не автора. Людина, яка пережила війну (переможений), пише про неї так, щоби про війну зрозуміла щось людина, яка про неї ніц знати не хоче (переможець).
В асиметричній війні (якою була війна в Іраку) завжди почують не тебе.
Як і для чого писати «малу» війну Великим Кодами?
У переказах це складно передати, але книжка Бласіма — смішна: у сенсі чорного-чорного гумору і сардонічної застиглої посмішки.
От гляньте, в одній із новел є такий собі Салсал, він найманий убивця, його угруповання ангажує той, хто наразі при владі. У Салсала є профіль у фейсбуці, з якого він веде довгі розумні розмови з тамтешніми інтелектуалами і так збирає інформацію про жертв. На аватарці в нього — портрет Льва Толстого, а нікнейм використовує такий — Війна-і-мир. Чимало люду, падкого на «велику культуру», хлопака саме так і підчистив. Почуття гумору в Салсала — близьке до Бласімового. Та й мета в них чимось таки схожа.
Даруйте, але дозволю собі цю цитату з інтерв’ю Бласіма:
«Молодий фінський письменник спитав мене зі щирим подивом і цікавістю: Як ви читали Кафку? Як ви читали його арабською? Як у такий спосіб можна зрозуміти Кафку? Я відчув себе підозрюваним, злодієм Алі Бабою, фін був слідчим, а Кафка — західним скарбом, який я поцупив. Я міг би спитати: а ви читали Кафку фінською? Але не спитав».
Бласім пише мовою, яку його англійський перекладач називає «вулична арабська», він відкидає красивість і метафоричність мови. Але твори його — таки метафоричні, ба навіть алегоричні за своєю суттю. Він пише літературу свідчення саме засобами літератури, а не через презентації пережитого досвіду.
Одна з проговорених ідей «Іракського Христа»: книжки — шлях до втечі та спокути. Його герої багато читають: від Кальвіно до Кафки. А сам він багато цитує: від Румі до Абу Нуваса. Один із героїв — навіть затятий колекціонер раритетних книжок, його книгозбірня зберігається на вулиці Аль-Мутанаббі (ґуґл підкаже: саме цю вулицю вщент розбомбили у 2007-му). А коли цивільний падає в яму в центрі й знаходить там джина-людожера, що чекає на нову жертву ще з Кримської війни і гає час у вивчення класичної літератури, то проговорена ідея про літературу як спокуту стає настільки саркастичною, наскільки може. Бласім пише війну так, як заповідається це у класичній прозі — і чесно каже: бреше літературка, від безсилля власного бреше.
«Пісня козла» (це оповідання відкриває збірку). Багдадська штаб-квартира «Радіо Пам’ять» щойно після падіння диктатора оголосила конкурс на найкращу історію: «Їхні історії їхніми ж голосами» (зауважте тут: «їхні», не «наші»). Найкращі історії мали б записати з голосу свідка (але без жодних імен при цьому), а слухачі вибрали б трьох переможців, що отримали б винагороду.
Зібрався величезний натовп, люди заповнювали анкети і годинами очікували під дощем. Вони дивилися на тих, хто поруч, намагаючись оцінити, наскільки їхні історії можуть претендувати на перемогу. Оцей чоловік без рук і з довгою бородою — він скидається на того, хто пройшов катування, він — потенційний переможець конкурсу? Найкращі історії, — пояснили організатори конкурсу, — не ті, які сумні чи страшні, а ті, які достовірні та чесні.
Конкурсантам для прикладу показали одну жінку і дали послухати її історію. Її чоловіка викрали і закатували ісламісти, вони отримала його тіло без голови і напіврозкладене. Коли жінка закінчила свою історію, конкурсанти загули: вони обурювалися і сміялися: «Це годна історія?! Та мою історію послухайте! Каміння б заплакало!». І так у Бласіма виглядає народження трагедії (а ми ж пам’ятаємо, що «пісня козла» то і є «трагедія»).
До речі, бородань без рук був учителем, він повідомив у поліцію, що сусід перепродає змародерені з Національного музею артефакти (розкрадання цього музею на початку 2000-х було культурною катастрофою). Виявилося, що крадій — у долі з поліцією. Та оголосила будинок учителя базою Аль-Каїди, дім бійці США атакували з вертольотів. Уся родина — діти, дружина, матір — загинули. Учитель втратив руки і розум. І ні, його історія не може претендувати на перемогу в конкурсі.
Народження трагедії (з духу музики) — очевидна ж тут алюзія, правда? Антична трагедія і народження трагічного героя, (не)скореного перед фатумом — один із головних кодів європейської літератури. А у Бласіма перемагає в конкурсі байка дезертира, якого родичі сховали у великій бочці для олії й так вивезли із села. Дорогою бочка впала з вантажівки і зупинилася тільки серед лугу поміж кіз, що там випасалися: «Їхнє мекання спочатку звучало слабким і неузгодженим, наче почалася репетиція хору. Аж от одна коза, потім друга, потім усі разом зазвучали, наче знайшли потрібну тональність. Промені сонця зрушилися і поцілили мені просто в очі. Я обісцявся, вражений жорсткістю світу, до якого мусив повернутися». Це фінал і оповідання, і байки, що виграла приз за найкраще свідчення про війну.
Розповідь про минуле надає минулому сенс, так вони кажуть. Усвідомлення місії формує героя, так вони говорили… Смисл і місію ви тут побачили?
«Тисяча і один ніж» (останнє оповідання в збірнику). Ці люди згуртувалися, бо мають той самий талант: вони від народження змушують зникати ножі. Джафар — учитель фізкультури, тренер із футболу — відразу бачить молодих людей, які мають такі здібності й обережно вербує їх до клубу. Джафару сорок п’ять, він був видатним футболістом, потім ловким дезертиром, його довго не могли знайти, за тим — ветераном Кувейтської війни і кумиром хлопчаків, кожен хотів поштовхати його інвалідний візок, а ще у Джафара нема більше ніг. Джафар — шуряк розповідача. Його сестра теж має талант — вона вміє поверти ножі на своє місце.
Клубу вже понад десять років: тут є м’ясники та студенти-хірурги (іронічно: їхні знаряддя праці час від часу зникають). А неподалік є жінка, на городі якої з’являються ножі, які зникли. Вона відкрила крамницю ножів. І приховує під одягом густо пошрамоване тіло. Джафара же схопили ісламісти — він торгував відвертими картинками. Як покарання йому відрізали руки: кілька разів підступалися з ножами, а ті зникали; тоді його розвіяли і ампутували руки кулями.
У розповідача народився син, його назвали Джафаром: він, як і його матір, уміє повертати на свої місця зниклі ножі… Я дуже не хочу пояснювати і трактувати цю історію. Вона тепер така — казка тисяча і однієї ночі.
А що сталося на ранок після війни?
Люди у прозі Бласіма збиваються в натовп під жорстким контролем поліції, щоби мати можливість засвідчити війну, яку вони пережили. Між виживанням і свідченнями вцілілих має відбутися потужна внутрішня трансформація самої людини: з режиму учасника ця людина має перейти в режим свідка. У момент переходу приходить усвідомлення: те, із чим я зіткнувся — зло, злочин, мені спричинили горе. Люди, які вивчали свідчення Голокосту називаються це так: «Треба знати свою приховану правду, щоб уміти жити відтак відкритим життям»… Ага, і ще раз тричі по п’ять — глузливо регоче їм у відповідь Хассан Бласім. І так теж можна писати війну.
