Дещо з його романів передруковувалося в серії «Наші 20-ті» Яриною Цимбал. Не треба мати до книжок Смолича великих сподівань — це не діамант, знайдений під стосами томів української літератури радянських часів. Його не рекомендовано для вживання тим, в кого сильна алергія на комуністичні словечка й дискурси. Проте це гарне вінтажне чтиво, що викликає необхідну для жанрової літератури цікавість і захоплення сюжетом. А також це чудова нагода подивитися на те, який образ поганців просувався в популярній літературі.
Злий геній-екплуататор і армія зомбі
«Господарство доктора Гальванеску» (1928) могло би бути варіантом готичного роману. Юна героїня Юлія Сахно прибуває у маєток загадкового румунського старигана, якого боїться вся околиця. Дівчина приїжджає до цього таємничого синьої бороди, щоб вивідати секрети його неймовірно успішного господарства. Гальванеску люб’язно проводить дівчині екскурсію, але як синій борода із відомої казки, не має наміру давати дівчині ключі від розгадки його таємниць. Проте спокуса дослідити маєток надто велика. Його територією пересуваються загадкові привидоподібні механізовані люди з прозорою шкірою. Ночами доктор Гальванеску зникає в невідомому напрямку. Тож дама в якийсь момент своїх нічних вилазок туди, куди її не запрошували, очевидно, опиняється в біді.
Румунець Гальванеску відсилає нас до культури моторошних готичних історій, до образу графа Дракули й літературних експериментів над людиною («Острів доктора Моро» Герберта Веллса, «Франкенштейн» Мері Шеллі тощо), що були на часі. Тож маємо колоритного суперпоганця, що пасує до тодішньої пропаганди. Річ у тім, що доктор Гальванеску — ні що інше, як типовий соціопатичний поміщик і експлуататор (далі спойлер). Він знайшов спосіб довести експлуатацію людей до межі, позбавивши їх емоцій і здатності думати. Фактично Гальванеску перетворював своїх потенційних робітників на механізованих ляльок — викачував з них кров і життя, перетворюючи людей на робітничу армію зомбаків.
Героїня роману підібрана досить вдало. Юна жінка проти стариганя — життя проти смерті, краса проти потворності, емоції проти холодного розуму — все працює! Коротше, товаришка Сахно (уродженка країни совітів) мала шанси стати супергероїнею й шпигункою серії романів. Попри свою аж ніяк не романтичну професію агрономки дівчина знає кілька мов, незле стріляє і має допитливий розум.
Але Смолич чомусь загубив свою героїню.
У романі-продовженні «Що було потім» (1933) Сахно відходить на другий план, натомість прославляються звитяги славетних радянських лікарів. Розходимось, все втрачено. Книжка перетворюється чи то на романізований просвітницький нон-фікшн для дорослих (короткий екскурс в медицину), чи то на рекламну брошурку радянської медицини. Радянська медицина виявляється такою суперпрогресивною, що (ще один спойлер) злісний імперіалістичний геній Гальванеску не витримує цього й накладає на себе руки.
Читайте також: 10 детективів 2021-го, що варті вашої уваги
Наївний сонцепоклонник
Якщо Гальванеску — це такий собі темний сучасний Дракула, то у «Ще одній прекрасній катастрофі» постає його протилежність — просвітлений індійський лікар, що в умовах віддаленої резервації лікує людей сонячною енергією і створює невеличку соціалістичну утопію. Його Геліополь — поселення кремезних людей із суперздоров’ям, що живуть на відстані від решти хворого (імперіалістичного) світу.
Якщо американський пригодницький дискурс часто висміює росіян, то тут дотепно висміяно англійців, надто повільних, надто зверхніх. Фактично все місто сонця розвалюється, бо троє британців перелякалось і подзвонили іншому британцю, щоб той ішов їх визволяти від страшних дикунів із комуністичними замашками. Погодьмося, знайома історія, коли імперці приходять на чужу територію, а тоді раптом волають в усі телеграфи, щоб їхні імперські війська бігли до них визволяти уродженців цивілізованої країни від фашистів (пардон!) тубільців.
Красуня і чудовисько
Повість «Півтори людини» (1927) розгортає пародію на шпигунський роман на околиці Запоріжжя. Починається повість цілком як кіно Альфреда Гічкока. Головний герой Смик — інженер, що їде в Кічкас будувати Дніпрельстан. У потязі до нього підсідає таємничий сусід, журналіст-фрилансер, з яким Смик ще не раз перетнеться. Коли герой прибуває на місце свого квартирування, його одразу ж жахає дивний чоловік в коридорі, що має вигляд чи то маніяка, чи то божевільного. З-за спини цього чудовиська одразу ж вибігає красуня Геля, його дочка. Навколо цих татка й доньки витає таємниця. Їхня служка натякає Смику, що дочка й батько живуть в інцестуальному зв’язку. До того ж уже першої ж ночі герой майже наштовхується на свого сусіда-журналіста під вікнами Гелі. А незабаром хтось таємничий б’є його каменюкою по голові й викрадає план конструкції греблі Дніпрельстану.
З цього матеріалу могло б постати гарне кіно з типовою фатальною красунею, небезпечними схилами Дніпра й тривожною музикою.
Що тут відбувається? Є старий кубанський куркуль, який шанує українську старовину — представник старого світу, який хоче будь-що цей самий світ вберегти. І є молодий інженер, що приїхав затопити територію його проживання, знищити його старий прекрасний світ задля майбутнього прогресу. Конфлікт у «Півтори людини» сприймається сьогодні не на користь героїв. Затопити частину стародавніх земель заради прогресу? В сучасному світі навпаки засуджується діяльність корпорацій, що знищують природу й старовину.
Читайте також: 10 екранізованих мальописів: супергерої й не тільки
… а я вам зараз покажу, звідки на Есересерію готувався напад
Ще одним пригодницьким, але менш читабельним є роман «Останній Ейджвуд» (1926), в якому… (барабанний дріб) Штати оголошують війну Есересерїії та… (барабанний дріб) атакують їх секретною хімічною зброєю.
Герой цього роману (Володимир) абсолютно непримітний індивідуально. Він, як і Сахно, весь із себе герой, здатний на будь-які дії, має всі потрібні навички й ганяє ворожою Америкою, щоб вкрасти таємну формулу смертельних газів, якими злісні американці хочуть знищити всіх комуністів. По дорозі товариш Во знаходить чимало охочих допомогти йому (ті виявляються таємними комуністами або ж просто симпатизують Есересеру). План висить на волосинці, а гази вже проникають у бомбосховища мирних українців, проте товариш Во поспішає на допомогу!
Якщо читабельність цього гостросюжетного роману провисає, то від пропаганди «Останнього Ейджвуду» в сучасних обставинах волосся стає дибки. Вся Америка всіяна продажними протестувальниками, яким платять долар на добу. Прості робітники постають затуманеними й зачаклованими пропагандою та урядом — вони самі не відають, що роблять. І есересерівцям треба перемогти Захід хоча б для того, щоб ці люди розчаклувалися і «звільнилися від його впливу».
Сьогодні, майже 100 років по тому, поганці романів Смолича не сприймаються як очевидне зло. Штати, які хочуть знищити комунізм? Та це ж абсурдно! А проте пропаганда на росії продовжує говорити, що вони в Україні воюють проти поганих НАТО й Америки.
