Писати Іда Фінк почала в 60 років, «коли біль зумів говорити». А розповісти їй було про що. Народжена 1921 року в Збаражі, пережила Голокост. Іді разом із молодшою сестрою Ельжбетою вдалося втекти завдяки підробленим документам, під вигаданими іменами впродовж трьох років вони були на примусових роботах у Німеччині.
По Другій світовій Іда Фінк мешкала у Польщі, відтак емігрувала до Ізраїлю. Там опрацьовувала архівні фонди національного меморіалу Катастрофи (Голокосту) та Героїзму. Померла 27 вересня 2011 року у Тель-Авіві.
Написала Іда Фінк не так багато, і лиш недавно її творчість стала доступною в українському перекладі — роман «Подорож» і збірка оповідань «Сад відпливає» (обидві у перекладі Наталки Римської, збірка вийде цього року). Тексти Іди Фінк відзначені літературними преміями Анни Франк (1985 рік, Нідерланди), меморіалу Яд Вашем (1995 рік, Ізраїль), польського ПЕН-клубу (2003 рік) і Пінхаса Сапіра (2007 рік) — нею нагороджують кращих ізраїльських письменників, які пишуть івритом, Іда Фінк перша польськомовна авторка, котра отримала її.
Цьогоріч виповнюється сто років від дня народження письменниці. Незабаром у Збаражі проведуть фестиваль її імені. Серед ініціаторів заходу — історикиня, дослідниця історії Голокосту, життя і творчості Іди Фінк Тетяна Федорів. Науковиця дослідила тексти письменниці, працювала із польськими архівами.
Один із векторів зацікавлення Тетяни Федорів — Збараж Іди Фінк. Проаналізувавши твори, дійшла до висновку, що у місті збереглося чимало місць, які письменниця згадує у творах. Так, уцілів будинок Іди Фінк. Збереглася і будівля польської гімназії імені Генрика Сенкевича, де навчалася письменниця і працювала її мама, Францішка Ландау (тепер це частина монастиря отців бернардинів). А ще приміщення місцевої польської гімназії (ліворуч від храму святого Антонія).
Письменниця часто згадує у творах лазню чи, як її називають, — баня, де, за її словами, а також вцілілих у Голокості, був «пункт збору» збаразьких євреїв перед відправленням «транспортами» до табору смерті у Белжеці. Окрім будівель, залишилися річка та стежка понад нею, вигін, Базаринецький став, замковий пагорок, гробівець бджоляра, де переховувався її батько Людвік Ландау.
Коли ми говоримо про Збараж Іди Фінк, що тобі передовсім спадає на думку? Свідомо не запитую тільки про місця, бо ж в описах є ще багато світла та звуків, себто елементів, котрі не обов’язково вказують на точку, скільки передають враження від неї.
Для мене це передовсім річка, плюскіт качок, шум тополь. Іда Фінк навчила мене любити нашу маленьку Гнізну. Письменниця так про неї згадує, ніби це персонаж, який заслуговує на своє місце у її творчості. Тепер я стежу за річкою, щоразу коли проходжу тим чи іншим мостом. Бачу, як сюди прилітають качки, слухаю як кумкають жаби…
Інший елемент міста Іди Фінк, який повертає мене до оповідань і особливо до роману «Подорож» — звук потяга, який проїздить через наше містечко. Так звані «транспорти» до табору смерті у Белжеці почали курсувати зі Збаража наприкінці серпня 1942, останній, четвертий, був тут листопаді того ж року. Восени звук потяга стає дуже виразним, його добре чутно навіть на протилежному кінці міста. І завжди, коли його чую, згадую про ту дорогу в один кінець євреїв зі Збаража.
Які зі згаданих місць були особливими для неї?
Важко сказати. Я можу лише припускати, опиратися на твори Іди Фінк, на її інтерв’ю та два документальні фільми про її життя. Гадаю, це був сад біля її родинного дому, стежка понад річкою Гнізною, і, власне, сама річка. Письменниця часто поверталася до цих образів, говорила, що була особливо чутлива до краси квітів, саду, до погожих ранків. І це допомогло їй пережити складні ситуації й вижити, коли її «подорож» постійно балансувала між життям і смертю. Образи з рідного містечка вона пронесла крізь усе життя, вони були глибоко закорінені в її серці та пам’яті. Іда Фінк після втечі з гетто, глибокої осені 1942 року більше ніколи не повернулася до Збаража.
Що із цими місцями сталося?
Вони змінилися. Коли дивлюся на річку, вигін, Базаринецький став, замковий пагорб, то запитую себе: чи впізнала б їх Іда Фінк?
Річка Гнізна зміліла і стала непридатною для купання, на Базаринецькому ставі немає пляжу і ніхто не облаштовує тут ковзанки. На замковому пагорбі, який було добре видно з вікон рідного дому письменниці, височіє відновлений замок, а більша частина вигону забудована й потроху перетворюється на дільницю міста. Я часто думаю, якими ті місця були тоді. Напевне, для Іди Фінк вони були кращими, аніж насправді.
Читайте також: Оксана Забужко. «Ваш дєдушка, Ю. Ш.»
Які із них обов’язково треба відвідати, аби зрозуміти, про що писала Іда Фінк. Мені думається про її будинок, територію гетто, баню. А тобі? І чи можна у них відчитати ту, колишню, атмосферу?
Ключовими, на мою думку, є чотири локації — будинок родини письменниці, колишня будівля гімназії, територія гетто і гробівець бджоляра. Це мінімум, який, вважаю, необхідно побачити. Але до цього можна додати низку інших місць, які пов’язані з Ідою Фінк та її творами. Я дуже люблю вигін. І на ньому так само цвіте чебрець, про який згадується у «Подорожі». Збереглася стежка над річкою. Вихід до неї був безпосередньо із подвір’я родини Ландау… Будинок фотографа, лазня, місце, де був стебник для вуликів і багато інших місць. Їх не вдається укласти у зручний маршрут, тому, аби оглянути всі, доведеться добряче прогулятися, що, зрештою, не так складно.
Ти досліджувала місця Іди Фінк у Збаражі — відчитувала їх, знаходила та фотографувала. Навіщо?
Мені було цікаво. Я вперше прочитала книжку, яка стосувалася мого міста, і мені стало цікаво поскладати фрагменти текстів «Подорожі» поруч із конкретними місцинами. Читаючи, впізнавала місто, де народилася і живу. Це було дуже захопливим заняттям. За якийсь час до місць, які згадуються у творах Іди Фінк, почали додаватися конкретні люди, зі своїми трагічними долями та реальними обличчями. Ця робота, ця гра у пазли триває і досі.
Як це дослідження вплинуло на твоє сприйняття міста? Як ти тепер сприймаєш ці місця?
Дуже вплинуло. Тепер для мене Збараж — це місто Іди Фінк. Часто, коли пишу повідомлення чи листи, то закінчую їх такими словами «Вітання з міста Іди Фінк».
Я дуже радію, що ці місця вдалося відшукати і помістити на мапі сучасного міста. Це важливо, бо у такий спосіб я розумію і можу донести іншим те, що Іда Фінк писала про наше місто і про нас. Я люблю це місто.
Що, на твою думку, дають оприявлення місць описаних?
Це наповнює місто змістом. Це додає барви. Відкриває забутий чи занедбаний пласт пам’яті. Ці місця дають можливість хоча б трохи зрозуміти, а яким було життя мого містечка задовго переді мною? Якими були люди, які мешкали тут раніше?
Збаражчанка, письменниця та перекладачка Надійка Гербіш теж причетна до історії Іди Фінк. Її дитяча книжка «Ми живемо на краю вулкана» — про збаразьке гетто, а мама головної героїні помирає у ньому, її історія — алюзія на історію мами Іди Фінк.
Як на тебе вплинули тексти Іди Фінк — і в контексті написання цієї книжки, і загалом у розумінні історії Збаража?
Я гостро усвідомила невидимість: людей, історій, цілого наративу. Узагалі, знаєш, напевне варто почати з того, що всі ці усвідомлення — дуже про втрату наївності. Ти розумієш, що позбавляєшся якоїсь своєї зручної ілюзії, і що це позбавлення, імовірно, нагадуватиме доміно: за одною поваленою ілюзією посипляться інші, не надто приємні. І ти маєш вибір: опиратися цьому, залишаючи статус-кво своїй звичній картинці світу, чи відкривати скриньку, яка — бо цього ти ніколи не знаєш наперед — може виявитися і скринькою Пандори.
Власне, коли читаєш історії невидимих (уневиднених!), ти в певний спосіб дозволяєш їм креслити мапу по білих плямах у твоїй голові. Я сказала про втрату наївності, але це і втрата невинності теж: бо ти розумієш, що і ти, так, ти, у своєму двадцять першому столітті й зі своєю забитою гуманістичними ідеями головою, винна в тому, що сталося з ними. Бо тобі було байдуже, нецікаво, бо, занюхавши у звичній дружній розмові трохи побутового антисемітизму, ніяк не зреагувала, бо ніколи не читала бодай того Шолом-Алейхема, чиїм іменем названа вулиця, якою колись вели на страту євреїв із гетто.
Читання Іди Фінк мені було саме про це: про розуміння своєї причетності якщо не до самого злочину, то до нормалізації пам’яті про нього. А те, що сталося — не нормальне. Легко з теперішньої позиції засудити нацизм, бо немає добрих маркетологів, готових повправлятися на нас в силі зваблення його ідеями. Але побутовий антисемітизм і дрібні ненависті до іншого — це теж не нормально. І проростають вони з того самого гнилого кореня. Не знати про тих, хто жив тут до тебе і кого саме тут жорстоко замордували — не нормально. Дізнаватися — боляче. Але це єдина можлива опція для зрілої людини.
У творах Іди Фінк багато міста. Тож як тобі читались її тексти з погляду того, що ти мешкала у тому ж просторі, тільки роками пізніше?
Місцями переймала така ніжність, аж до грудочки в горлі. Таня Федорів показала мені, де, правдоподібно, мешкала Іда Фінк зі своєю родиною. Де був саме той місточок. Я усвідомлено гуляла тими місцями. Дивилася, де було kółko rolnicze — теж із подачі Тані — біля якого маленька Іда, напевне, ходила до школи. Усе це, кожну деталь, я спробувала перенести у свою книжку про гетто.
Як змінився погляд на місто після її текстів?
Напевне, погляду додалося водночас чуттєвості в спогляданні, але й смутку. Інколи виникає відчуття, схоже на те, яке маєш, переглядаючи старі альбоми з фотографіями людей, які більше не живуть. Чи як прогулюєшся старим цвинтарем.
Будинки, які колись належали родинам; де колись було багато життя, тепер геть інші: напіврозвалені чи просто мають геть інше призначення.
У Леопольда Козловського, так званого Останнього клезмера Ґаліції, є пісня про маленькі містечка, до яких ніколи вже не повернуться їхні колишні мешканці. Там страшенно щемка музика і такі ж щемкі слова: W tych miasteczkach już nie ma nas / Nasze miejsca już rozdał czas / Lecz bogaci, czy biedni / Wciąż stamtąd jesteśmy / I to się nie zmieni (У тих містечках уже немає нас / Наші місця вже роздав час / Та багаті чи бідні, ми завжди звідти, й це незмінне. — пер. з польської Надійки Гербіш).
Читайте також: Фрагмент із книжки «Анатомія письменниці. Як творити живі тексти»
Можливо, якесь із місць стало особливим?
Кожне з них залишило свій слід — без винятку. Єдине — досі не змогла втрапити досередини старої синагоги, бо вона стоїть на території чиєїсь приватної власності. Дуже хочеться колись усе ж увійти туди — і подумати про тих, хто молився там, слухав, радів, клопотався про найбуденніше чи переймався небесним. Просто там побути, пам’ятаючи.
Навіщо вивчати місто письменників, спираючись на їхні описи?
Так ми бережемо пам’ять. А пам’ять має значення.
Фото Збаража Тетяни Федорів
На головному фото: річка Гнізна і костел св. Антонія у Збаражі
