У Total Eclipse, фільмі про складні стосунки французьких символістів Поля Верлена й Артюра Рембо, є надзвичайно промовиста сцена. Приблизно 1871 чи 1872 рік. Верлен і Рембо — серед творчого паризького бомонду. Компанія ця пихата, бундючна і, ніде правди діти, тухла. Атмосфера просякнута моралізаторством і самовдоволеним усвідомленням високої місії мистецтва. Випивши, один з учасників декламує понурий вірш про шкоду алкоголізму. Неймовірно красивий, п’яний і грайливий Рембо обстьобує читця вигуками з місця — з повним відчуттям інтелектуальної вищості. А коли юного нахабу намагаються поставити на місце, він влаштовує бійку і принижує читця в геть непристойному форматі — можете самі подивитися.
Сцена радше відповідає духу авангардистського бунту та дає загальне уявлення про модернізм, який прагне позбутися всього, що старе, узагальнене, розумово виважене, але лицемірне й анемічне. Сучасність не хоче слухати старих голосів.
У модернізму є чимало визначень, тому пропоную домовитися на березі: тут говоритимемо про модернізм у літературі — й у фокусі, звісно, буде література українська. Але почнімо від джерел.
Що таке модернізм
Європейський модернізм позиціонують як філософський і мистецький рух, який постав наприкінці ХІХ століття. Мистецтво сягнуло досконалості в міметичному — наслідувальному — відтворенні дійсності, прискіпливо розглянуло соціальні проблеми й представило галерею типізованих образів. Реалізм вичерпав себе, натуралізм спробував пояснити найтонші душевні спонуки людини «за Дарвіном», але досвід потрясінь початку XX століття довів: розум у мистецтві програв. Передчуття Першої світової загострювало атмосферу абсурдності буття, і сама війна зрештою продемонструвала: цивілізовані й освічені, люди просто навчилися вбивати одне одного ефективніше.
Коло філософський ідей, які вплинули на формування модернізму, відбиває ці кризові настрої. Фрідріх Ніцше заявляє, що християнський бог — бог слабких — помер, і шукає Надлюдини. Серен К’єркегор говорить, що людина відокремлена від самої себе, і лише жах близької смерті може розкрити її справжню сутність. Зиґмунд Фройд, досліджуючи мозок, усвідомлює, що годі зрозуміти хвороби душі за гістологією нервових клітин, — і формулює засади психоаналізу. Це далеко не повний список — лише речі, які спадають на думку першими. Людина, розчарувавшись у дискредитованому розумі, у рятівній силі об’єктивного знання, повертається до ідеалістичних доктрин — до суб’єктивного, індивідуального. Спрямовує свій зір усередину себе — і назагал углиб речей.
Нове покоління не сприймає старих шляхів і методів творчої реалізації — тож шукає своїх способів виразити найважливіше: невидиму, приховану, надчуттєву сутність, яка криється за видимими речами. Звідси — пріоритет навіювання, асоціативності, індивідуальної моделі світу над прямим описом реальності. Звідси — експерименти з формою, увага до звучання слова, до музичних властивостей мови. Естетика відокремлена від етики: прекрасному не конче бути моральним — згадаймо Рембо з першого абзацу. Краса сама собою є цінністю, а отже, форма твору домінує над змістом.
І звідси ж — елітарність модерністського мистецтва, образ «вежі зі слонової кістки», протиставленість смакам «мас»: абсолютно неясно, навіщо всі ці високочолі естетичні викрутаси буржуа, який хоче вірш про весну і порцелянову пастушку, а робітникам чи селянам після важкого трудового дня — і поготів.
Течії модернізму
Символізм, із якого ми починали, іноді називають предтечею раннього модернізму, а іноді — долучають до кола течій, які складають модернізм як напрям (у термінології чимало плутанини, але зараз нам ідеться про те, щоб ухопити суть). Серед інших «генетичних попередників» — романтизм із його культом особистості, тугою за «іншим», метафізичним виміром, увагою до незримого. Є спокуса підбити проміжні підсумки: на місце логіки модерністи ставлять інтуїцію, на місце емпіричного досвіду — ірраціональні джерела знання, спробу втаємничення в сутність буття. Але модернізм у його національних, групових та індивідуальних варіантах такий багатоликий, що і ця формула не завжди працює.
Проблема модерністських напрямів (чи течій) — одна з найбільш суперечливих, але незаперечним є те, що модернізм приходить разом із кризою культури, усвідомленням переломного моменту в розвитку людства, і в цій лихоманці годі шукати єдиний естетичний стрижень. У різних варіаціях модерністів об’єднують увага до категорії абсурду буття, до ідеї внутрішньої свободи, що не залежить від зовнішніх обставин, до психології героя — але не так, як нею цікавилися реалісти. Модерністи захоплені підсвідомим і несвідомим: потаємними поштовхами і спонуками, патологічними психологічними станами, архетипами й символами у просторі сновидіння, механікою жаху й агресії.
Окрім згаданого символізму, до течій модернізму долучають імпресіонізм, неоромантизм, неокласицизм, імажизм, акмеїзм — і це якщо лишити поза увагою авангардистів початку XX століття (дадаїстів, сюрреалістів, футуристів, експресіоністів), яких то відносять до кола модерністських явищ, то відмежовують від них. У відкиданні досвіду митців-попередників авангардисти дійшли до агресивного заперечення всього: від естетичних концепцій до розділових знаків. Дадаїсти складають вірші з випадкових слів, культивують колаж і шокують публіку зухвалими імпровізаціями, сюрреалісти практикують «автоматичне письмо» і романтизують психічні розлади, футуристи оспівують рух, місто, машину — міць, яка нарешті замінить слабку плоть, що нескінченно рефлексує. Вони дуже різні, але їх об’єднує дух бунту й бажання переінакшити постарілий, немічний світ.
Модернізм — це величезний список відомих і менш відомих імен: Франц Кафка, Вірджинія Вульф, Марсель Пруст, Езра Паунд, Джеймс Джойс, Томас Манн… Перелік «за країнами» займе в нас час до наступного вечора, тож зупинімося тут.
Модернізм в Україні
Існує думка, що в Європі модернізм плюс-мінус вичерпує себе до 1939 року. А що ж в Україні? А Україна, як пам’ятаємо, була колонізована й поділена між двома імперіями — Австро-Угорською та Російською. Тому в нас усе відбулося дещо пізніше — і по-своєму. Ба більше, про те, як нам оцінювати значення українського модернізму у світовому контексті й поза ним, після десятиліть замовчування чи вульгарно-соціологічної критики в радянському літературознавстві науковці дискутують досі.
У розвитку модерністських течій в українській літературі наріжним є конфлікт між філософією народництва і пошуком нової концепції літератури, що розгорнувся наприкінці XIX — на початку XX століття. Справа в тому, що література бездержавної нації ставила своїм завданням навчати, закликати, пробуджувати свідомість, привертати увагу до суспільних проблем. Глибоко закорінена в народну творчість і мораль, вона тугенько сприймала символістські ідеї мистецтва заради мистецтва, поезії, яка не зобов’язана вести людство дорогою прогресу. У цьому плані хрестоматійною є дискусія Миколи Вороного з Іваном Франком. У «Посвяті Миколі Вороному» Каменяр їдко іронізує:
«Пісень давайте нам, поети,
Без тенденційної прикмети,
Без соціального змагання,
Без усесвітнього страждання,
Без нарікання над юрбою,
Без гучних покликів до бою,
Без сварів мудреців і дурнів,
Без горожанських тих котурнів!
Пісень свобідних і безпечних,
Добутих із глибин сердечних,
Де б той сучасник, горем битий,
Душею хвильку міг спочити».
Не цитуючи повну — довжелезну — версію тексту, узагальнимо: такі вірші Франка не влаштовують, бо сучасний поет, на його думку, має «боліти чужим і власним горем». Що цікаво, Микола Вороний у «Відозві» на цей закид не відмовляється від почесної місії «лупати сю скалу», але разом із тим жадає і чогось іншого:
Але коли повсякчас битись,
То серце може озлобитись.
Охляти може, зачерствіти,
Зав’януть, як без сонця квіти.
Душа бажає скинуть пута,
Що в їх здавен вона закута,
Бажає ширшого простору —
Схопитись і злетіти вгору,
Життя брудне, життя нікчемне
Забути і пізнать надземне.
Читайте також: 20 ютуб-каналів про історію
Особливості українського модернізму
Тут ми і підходимо до «фішечки» українського модернізму: сформувавшись у річищі літератури, яка взяла на себе націєтворчу функцію, він не може повністю порвати із соціальною заангажованістю. Модерністські прийоми часто поєднуються з народницькими симпатіями та селянською темою.
Літературознавець Михайло Наєнко головними досягненнями українського модернізму називає «прагнення реформи художньої мови» і «звільнення художнього слова від його тенденційної службової ролі». А Соломія Павличко, авторка відомої праці «Дискурс українського модернізму», визначає низку рис української модерністської літератури: це європеїзм (або західництво), сучасність, інтелектуалізм, антинародництво, індивідуалізм, фемінізм, зняття культурних табу, деканонізація, формалізм тощо. Ці ознаки відповідають модернізму європейському, але є одне «але», яке дослідниця переконливо обґрунтовує: у багатьох випадках вони лишаються декларованими, але не реалізованими. Таким, наприклад, називає Соломія Павличко модернізм його «піонерів», письменників угруповання «Молода муза» (1906–1909, Львів).
Таймлайн вітчизняного модернізму
Зручну хронологію українського модернізму запропонував уже згаданий Михайло Наєнко у статті «Фрагмент високого модернізму: “Замість сонетів і октав”»:
- модернізм ранній: «символіка “Зів’ялого листя” Івана Франка, психоаналітика його “Перехресних стежок” та “Сойчиного крила”, монументалізм філософських поем “Мойсей” та інших; драматичні поеми і драми Лесі Українки; проза Ольги Кобилянської та письменників так званої “покутської трійці”» — Василя Стефаника, Марка Черемшини, Леся Мартовича;
- модернізм декларований: цитована вище «Відозва» і поетична творчість Миколи Вороного й почасти Олександра Олеся; «маніфест» і поезія «молодомузівців» та поетів без «маніфесту» з «Української хати» (1909–1914); проза Гната Хоткевича і поезії Агатангела Кримського;
- модернізм високий: тексти авторів 1920-х років — тобто Розстріляного відродження. Це перші символістські збірки поезій Павла Тичини («Сонячні кларнети», «Замість сонетів і октав», «Плуг»); творчість поетів-неокласиків Миколи Зерова, Павла Филиповича, Максима Рильського, Михайла Драй-Хмари й Освальда Бурґгардта; неореалізм і неоромантизм у прозі — Григорій Косинка, Валер’ян Підмогильний, Микола Хвильовий, Юрій Яновський та інші; авангардисти-футуристи на чолі з Михайлем Семенком; необарокові драматурги Микола Куліш та Іван Кочерга.
Це лише один із підходів — дискусія про український модернізм була на початку XXI століття бурхливою. Скажімо, Тамара Гундорова стверджує, що перша «висока модерністська хвиля» тривала від 1890-х років до кінця 1920-х. Діаспорний поет і критик Богдан Бойчук, дискутуючи з нею, датує добу «справжнього модернізму» кінцем 1910-х — початком 1940-х років і називає його представниками Михайла Яцківа, Михайла Коцюбинського, Василя Стефаника і ще «цілу плеяду письменників 20-х років», зокрема Павла Тичину, Миколу Бажана, Богдана-Ігоря Антонича, які «в нормальних обставинах могли збагатити європейський модернізм».
Але нормальних обставин у наших літераторів не було.
Настрої смутку, розчарування й розпачу, зневіра в житті та його благах — це трохи не ті речі, які становили порядок денний українців у часи, коли європейський модернізм переживав становлення. У реаліях бездержавності й мовних заборон спочатку треба було виховати собі бодай якогось читача. У 1903 році реаліст Панас Мирний пише до імпресіоніста Михайла Коцюбинського:
«Невже то Ви геть зовсім зречетеся творів з життя селянського, того життя, що виробило нашу живу мову, що давно заснувалось і ще й досі дає свої живі орігінальні зразки своїх типів, а не общечоловіків? Що ж до нашої інтелігенції, то її ще досі не було, вона ще тільки починає складатися, та й то, вихована інчою школою, вона досі не подала таких яскравих зразків, щоб їх можна було назвати своїми, орігінальними… Через те і література не захоплювала їх, бо нічого було захоплювати. Кожна література, якщо вона хоче бути не мертвою, а живою, зможе подати тільки те, що дає само життя; тягти ж її на дибу вищих матерій, то це обрікати її стати літературою Третьяковських, Озерових і т. ин».
Коцюбинському на час цього листування 39 років, а Панасу Мирному — 54. Різниця у віці не те щоб колосальна, але вона є. Проте Коцюбинський із приводу цих докорів не вилазить на стіл, не влаштовує з метром бійок і не рве з ним стосунки — оце вам і вайби раннього українського модернізму: поважай старших і пам’ятай про народ. Бо, як писала Леся Українка в «Боярині», «сутужна, сину мій, вкраїнська справа».
Далі, щоправда, прийшов футурист Семенко і «спалив свій “Кобзар”». Але це трапилося приблизно на 50 років пізніше від епатажної діяльності Артюра Рембо.
А в 1930-х усіх, хто не встиг померти, емігрувати чи мімікрувати на червоно, розстріляли.
Бо такий наш національний варіант модернізму: ти можеш будувати вежу зі слонової кістки, але, з огляду на сусідів, варто подбати і про вартового з кулеметом.
А краще — із «Хаймарсами».
Нагадаємо, що ми оголосили жовтень Місяцем українського модернізму й запрошуємо разом відкривати для себе, читати й обговорювати тексти вітчизняних модерністів.
Також пропонуємо всім охочим взяти участь у книжковому челенджі та прочитати цього місяця п’ять книжок. Умови та шаблони зображень для поширення в соцмережах шукайте тут, а підказки до пунктів — за лінками: пункт № 1, № 2, №3, № 4 і № 5 — тут.
На чільному зображенні використане фото картини Михайла Жука «Біле і чорне», 1912–1914
