Я пригадую, як у дитинстві, в сім або вісім років, запитав у батьків, скільки вже було воєн. Чомусь тоді мені залежало про це дізнатись. Пам’ятаю, я був певен — існує точна цифра, і мої тато або мама напевне її знають, а якщо ні, то зараз порахують кожну війну, про яку відомо, що вона була, і назвуть мені число. Тоді я не сумнівався, що їх можна порахувати.
Здається, це вперше мої тато і мама не знали, що мені сказати. Вони навіть не розуміли, що я від них хочу, хоч я вигадував різні способи, як їм пояснити. Значно пізніше інший чоловік дав найближчу з можливих відповідей на це моє дитяче запитання: війни тривають, відколи існують люди. Цей чоловік — Курт Воннеґут — не зупинився лише на цьому і сказав значно важливіше: причини, через які починаються війни, неспівмірні злу, яке приносять.
У свідомому віці я пробував зрозуміти щось про війну у найбільш безпечний і логічний спосіб — читаючи книжки. «Пастка-22» Джозефа Геллера, «Бойня номер п’ять» Курта Воннеґута, «Англійський пацієнт» Майкла Ондатже, «Груповий портрет з дамою» Генріха Белля. Я проходив сторінками цих та інших романів, і в мені міцнішало одне просте переконання: якби всі люди прочитали ці книжки і все в них зрозуміли, то ніхто б ніколи більше не воював. Війни припинилися б назавжди, усі шукали б якихось інших способів з’ясувати стосунки.
Але це така недосяжна утопія, бо все рівно залишається багато тих, хто цих книжок не читав і не буде. Сьогодні ми всі знаємо одного такого на ім’я.
Читайте також: «А для цього болю в мене для вас нема назв»: вірші та ілюстрації
У ніч на 24 лютого я ночував у батьків. Захід сонця був фантастичним, заграва надувалася помаранчевим куполом над ніжно-блакитним овидом, по чому запала зоряна передвесняна ніч, наповнена подмухами, у яких вже вгадувалось тепло.
Я прокинувся від голосу батька, який постукав у двері кімнати та сказав послідовність слів, які я почув вперше у своєму житті. Жодна людина ніколи не мала б чути таких слів, як і того, що йде за ними. Я досі відчуваю жах, коли повторюю їх стиха про себе: прокидайся, бомбардують аеропорт.
Летовище за чотири кілометри, його видно і чути з вікна. Дим валував чорними кучугурами на схід — дув легкий південно-східний вітер з боку гір, час від часу вибухали цистерни із паливом, і тоді серед чорних кучугур виростав помаранчево-багряний купол, який за мить гаснув, залишаючи по собі темне осердя, яким живилась димова хмара. Ці елементи, які поокремо є такими безпечними, — летовище, небо, горизонт, спалах, дим, чорний — у своїй сукупності, коли їх сполучити, породжують тваринний жах — неприродне, нелогічне, незрозуміле видовище. Але саме ці слова і в такій послідовності фіксують цей день. Перший із багатьох наступних, коли спалахів і чорного диму над Україною буде незмірно багато.
Відколи Росія напала на Україну, відколи Путін віддав наказ про атаку, цей дим і спалахи від ракетних вибухів, покрили половину країни. Я пишу слова «Росія» і «Путін» з великої літери — так, як цього вимагають правила моєї мови. Я не зневажуватиму їх у той спосіб, щоб писати з малої, хоч злість у мені нуртує і каже: «цей диктатор такої зневаги заслуговує». Я й далі справно дотримуватимусь мовних правил, віддаючи належне орфографії й оберігаючи її. Бо сьогодні не лише українська територія, але й мова потребує оборони. Бо вони — росіяни — прийшли знищити і її.
А разом із нею наші ідентичність, культуру, пам’ять. Путін повторює раз за разом: «ми один народ». І посилає своїх солдатів звільнити нас від цього українства, щоб справді зробити нас одним народом — російським. Ми зараз боремося не лише за незалежність, але й за можливість говорити «привіт», зустрівши своїх друзів і «бувай», прощаючись із ними. Щоб казати «я тебе кохаю», «радію», «захоплююсь» — українською. Щоб робити правду про Розстріляне Відродження і сталінський терор. Воюємо за поезію Стуса і Симоненка. Путін привів до нас своїх солдатів, щоб забрати це все, щоб «остаточно вирішити українське питання».
Читайте також: Географія війни в Україні: очима митців
Але Україна — це ми, і її можна забрати лише разом із нами. Здається, він це теж уже зрозумів, тому його бомби та ракети падають на жилі квартали, будинки і площі, прицільно туди, де цивільні й нікого більше. Але ми тримаємося — за територію, культуру, і за мову теж: за гасла, слова, пісні. Ми співаємо гімн, щоб підбадьорити дух, ми виявляємо росіян за словами, яких вони не можуть вимовити, ми підтримуємо одне одного гаслом «Слава Україні».
Ми боремося за те, що вже мали — можливість писати й читати тою мовою, яка для нас рідна, щоб говорити нею поміж собою, щоб нею запитувати в них про важливі речі, наприклад: скільки було воєн? Чому бувають війни? Хто їх починає? Хто винен у руйнуваннях, які вони несуть.
На перше з них справді складно і болісно відповісти, бо, почавши рахувати війни, вже нема жодної можливості зупинитися — треба дати рахунок всьому іншому всередині кожної війни: бомбам, кулям, вбитим, пораненим, зруйнованим домівкам, спаленим сімейним фотографіям, бібліотекам, музеям, школам, подвір’ям — всьому тому, з чим пов’язані наші найтепліші та найніжніші спогади. Треба рахувати знищені мрії про майбутнє. Ліквідовані нації, народи, культури, мови. І цифра, яка поставатиме з такої лічби, не матиме кінця, ім’ям їй буде — ґуґолплекс. Та навіть порахувавши до нескінченності, цього все одно не буде замало. Якби мої батьки справді могли порахувати в моєму дитинстві всі війни, які відбулися, і назвали мені число, та цифра не стала б остаточною. Сьогодні вони мусили б додати ще одну.
Фото на головній авторства Валентина Кузана, із фейсбук-сторінки Романа Малиновського
