Гори починаються за 10 хвилин від помешкання, в саміському центрі міста. Та де там — навіть за 5 хвилин, бо, вийшовши, я вже йду під горою. На горах — церкви й фортеця, та головне — парки і ліси. Піднімаюся, розправляю плечі, глибоко вдихаю — і байдуже, що до того шість годин працювала, — гори стирають утому сидячої роботи. А свіжість дарує ботсад за одною з гір — з бамбуками, соснами та дубами, кленами й пальмами, з річкою та водоспадами.
Водоспад — моє місце сили. Тільки не той, що у ботсаду, а той, що виходить до найбільш туристичного кварталу в місті. Ловлю момент, коли там поменше людей, впираю очі у воду і просто дивлюся, намагаючись зосередитись лише на воді, без того, що боковим зором. Тоді здається, що світ довкола трохи хитається, трохи танцює, трохи пливе.
Уся дорога до водоспаду є дорогою сили — вузькі кривулясті вулички на схилі гори, з будинками, де вікна під саму землю, — будинки старі, але реставровані, і я бачу автентику без ветхості та руйновища — так, саме автентику й оригінальність, бо ці місця не схожі на інші сучасні, в них не читається всюдисуща глобалізація. Навіть коли дивитись на місто з гори — глобалізація не разить: дещиця новітніх споруд з дзеркальними стінами не затуляє красу річки й мостів, інших гір.
А що ж найтуристичніший квартал міста? Тут, наче гриби, розкидані лазні — славетні лазні 17–19 століть із сірчаною водою, що й дала назву місту, адже «тбілі» означає «теплий». Архітектура цих лазень — типова перська (з персами у грузинів одвіку були особливі стосунки), і одна з них зветься Блакитна, або ж Строката, що трохи нагадає мечеть. Справжня мечеть тут теж є, на сусідній вулиці, як на інших сусідніх — синагога і кілька церков різних конфесій: католицька і православні — грузинські, вірменська, грецька, російська.
А ще — балкони. Ажурні, візерунчасті, бежеві, жовті, блакитні — вони повсюди. Йдеш центральним проспектом — і досить звернути у першу ж бічну, як одразу їх бачиш. Міркую: коли традиція балконів така, то навряд чи спаде на думку обкладати їх вагонкою. Коли запитую тбілісців про те, чи хтось таке робить — може, не в центрі, а на околицях, — вони не збагнуть, про що йдеться. Відкриваю інтернет, показую світлини — тбілісці дивляться й заперечно хитають головами: ні, в нас такого немає.
Читайте також есеї Івана Андрусяка, Дари Корній і Сашка Дерманського
з Харківської резиденції «Слово» для дитячих письменників
Що ще пронизує дні, проведені тут, — мистецтво (балкони теж до нього, звичайно, належать). Архітектура, стіни та стелі в під’їздах, килими, килими, килими у приміщеннях, а ще — музеї. Національна галерея — зовсім поряд, за 10 хвилин. На жаль, постійна виставка в час мого мешкання тут закрита на профілактичні роботи, але є ще Палац мистецтв — за дві станції метро. Тут одяг грузинських царів, відтворений за фресками, стародруки, картини живописців як із Західної Європи, так і, звичайно, своїх. Наїв, імпресіонізм, модернізм. Найбільше запам’ятаються роботи Петера Оцхелі (1907–1937), театрального художника, чий рік смерті відразу скаже про те, як і чому загинув.
Історія! Вона теж повсюди. Тбілісі протягом свого існування, а це більш ніж півтори тисячі років, зруйноване 27 разів, але востаннє — 1795-го, тобто давно, і не все дощенту, тож тут збереглися храми, лазні, фортеця Нарікала, час закладання якої невідомий, але у VII столітті вона вже була. А деякі підвали, як сказав гід, налічують по 1000 років, бо будівлі руйнували, одначе на тому ж фундаменті зводили інші.
***
Історією та мистецтвом пронизана резиденція, де я живу ці два тижні, і увесь Дім письменника, витвір епохи fin de siècle. Виробник коньяків, меценат і філантроп Давид Сараджишвілі збудував цей будинок до 25-річчя свого шлюбу. Тут гостювали класики грузинської літератури Акакій Церетелі й Ілля Чавчавадзе, і одна з кімнат зветься «кімната Акакія», чи «орієнтальна кімната», з дивовижною стелею. Тут, на другому поверсі Дому письменника, зараз — музей Давида Сараджишвілі, чиє ім’я за радянських часів було навмисне забуте, мовляв же, капіталіст.
За радянських часів цей будинок теж був місцем сили літераторів — належав Спілці письменників. Але у ті роки мусив стати і місцем безсилля — адже грузинських прозаїків та поетів так само репресували, як і наших, і 1937 року тут застрелився Паоло Яшвілі, по тому, як кількох його друзів уже арештовано. У цьому домі планують відкрити ще один музей: репресованих авторів — кілька тбіліських організацій наразі у пошуку артефактів.
І от, проминувши музей — теперішній і майбутній, — ми піднімаємося на третій поверх і потрапляємо в резиденцію.
Її заснували у 2010-х, по тому, як Дім письменника перейшов від Спілки до всіх причетних і зацікавлених літературою і в ньому з’явилися нові менеджери. Усі кімнати помешкання — з антикварними меблями, але — в різних стилях, залежно від того, якому автору яка кімната символічно належить. Я «гостювала» у Джона Стейнбека, і інтер’єр був — староамериканський. А ще тут кімнати Александра Дюма, Нізамі Ґанджаві, Бориса Пастернака, Олівера і Марджорі Вардропів — усі перекладачі та письменники пов’язані з Грузією.
Читайте також колонку Надійки Гербіш «Плечі велетнів»
Протягом свого мешкання тут я застану кілька днів фестивалю — міжнародний літературний, його організовують із 2015 року. Ні, тутешній фестиваль — це не триста заходів у різних локаціях, між якими бігаєш захекана і запізнена. Це по 2–4 події щовечора протягом тижня у Домі письменника: тут гарна зала і внутрішній дворик — ідеальне місце для поетичних читань і розмов. Цьогоріч учасниками були автори з Білорусі (тепер в екзилі ув Австрії), України, Вірменії, Азербайджану, Ізраїлю, Судану і Франції, Швейцарії, США, Аргентини, Лівану і, звісно, Грузії. Поетичні та прозові читання, дискусії про письменство в час окупації, за війни й диктатури, про місто, роздвоєння поміж мовами, про внутрішню та вимушену ізоляцію для митця.
За ці два тижні я познайомлюся з грузинськими письменниками й літературними менеджерами. Зокрема з Шотою Яташвілі, харизматичним оповідачем, великим другом видатних поетів з усього світу, — саме Шота й складає програму до фестивалю і визначає, кого запрошувати.
З Паатою Шамугією, найпровокативнішим поетом Грузії, президентом Грузинського ПЕН, чия книжка «Шкіра пантери» — переосмислення твору Шота Руставелі — була на розгляді парламенту й за неї Паату думали відлучити від церкви.
З Васо Ґулеурі, улюбленцем дітей, для яких він, дитячий автор, проводить у Домі письменника читання й майстерні.
З Нато Інґороква, поеткою, організаторкою письменницького конкурсу «Пишу для вчителя», що її вірші перекладає українською Наталя Трохим.
З Майєю Тарґамадзе, яка володіє також українською, заснувала у Грузії українсько-грузинське товариство «Леся» й переклала «Інтернат» Жадана, а ще, Майя мешкає на вулиці Тараса Шевченка, знає, де у Тбілісі була українська церква, де пам’ятна дошка Лесі Українці та в якій гімназії вчився Михайло Грушевський (акурат у тій, де вчилась і Майя).
З Нукою Ґамбашидзе, менеджеркою Дому письменника, з якою цікаво розмовляти і про сам Дім, і про грузинську та українську літератури — класику та сучасність. Блискуча англійська Нуки спонукає вирівняти спину й поповнити свій словниковий запас іще бодай кількома словами.
З Наташею Ломоурі, дуже красивою, шармовитою, надзвичайно розумною жінкою, директоркою Дому письменника, яка і зустрічає поважних гостей, і продумує разом з колегами нові проєкти, і клеїть афіші про фестиваль, і відвідує з нами екскурсію закутками тбіліського центру, і відкриває фестиваль офіційною промовою, і читає на публіку переклади віршів закордонного автора, і потім, після вечері у резиденції, закладає тарілки в посудомийну машину — щоб на ранок працівниці на кухні було менше роботи.
Читайте також колонку Катерини Міхаліциної про Олега Лишегу
***
Якось одна моя подруга розповіла мені: коли вона слухає джаз, її починають навідувати незвичні думки — такі, що без джазу ніколи її не навідують. Я здивувалася: як це можливо? А головне — чому? Мене цікавила фізіологія цього явища. Подруга припустила: може, цей стиль задіює інші ділянки мозку, ніж зазвичай? А в них муравляться інші думки.
Цю історію я розповіла на заході, організованому офісом «Львів місто літератури ЮНЕСКО» з нагоди львівсько-тбіліського обміну резидентами, що його влаштувало «Львів місто літератури» і «Тбілісі Книжкова столиця світу»: грузинський автор Заза Кошкадзе приїздив на два тижні до Львова, а я мала два тижні провести у Тбілісі. Я розповіла про цей діалог із подругою, бо модератор, Грицько Семенчук, запитав, навіщо письменникам кудись їздити і що можуть дати для писання чужі міста. Вони можуть мати такий самий ефект, як джаз, — припустила я, — чи ще вибуховіший.
І ось в аеропорту я розмащую по щоках сльози. Здавалось би, ну що тут такого? Ну, водоспад, ну, гори, ну, антикварні меблі, музей, фестиваль… Скільки краси, скільки краси, — шепочу я, й мені шкода розлучатися з нею. Я повертаюсь додому, спогад про Тбілісі кублиться в грудях, та мине тиждень, два, три — і від спогаду лишиться сама шкаралупа.
… Але в інших ділянках мозку вже прокладені інші шляхи.
Фото на головній із сайту itinary.com
Світлини Анастасії Левкової та з фейсбук-сторінки Tbilisi International Festival of Literature, якщо не вказано інше
