fbpx
ТИКТОР
МЕДІА

0

/
/
Справжнє обличчя Харкова: нотатка літературного резидента

Справжнє обличчя Харкова: нотатка літературного резидента

Есей був написаний у межах Харківської резиденції «Слово» для дитячих письменників.
dsc 0423 1 - Справжнє обличчя Харкова: нотатка літературного резидента
Share on facebook
Facebook
Share on telegram
Telegram
Share on twitter
Twitter

«Харків, Харків, де твоє обличчя?» — це тичининське запитання з далеких 20-х наші інтелектуали давно перетворили на риторичне. Насправді ж для бентежного Павла Григоровича воно було дуже конкретне: після маленького дзвінкого Чернігова, який відлунював бароковим церковним передзвоном, та й після тихого, затишного, тоді ще зеленого Києва, який дихав музикою Лисенка, індустріальний Харків із його майже степовими перегонами Ветеринарною площею не міг не жахати поета — тим паче, що тоді ще й монструозно прекрасного Держпрому не було… Відтак, після побудови цього першого українсько-радянського хмародряпа, саме еволюція цієї площі й формувала ділове обличчя Харкова: Ветеринарна — Дзержинського — Німецької армії — Першої дивізії Лейбштандарте СС «Адольф Гітлер» — знову Дзержинського — й нарешті майдан Свободи. Але Тичину — принаймні того, тридцятидворічного, із 1923-го року, — все це аж ніяк не надихнуло би, хіба ще дужче збентежило. Він шукав іншого Харкова — міста Донців-Захаржевських, Сковороди, Квітки-Основ’яненка… Воно — старосвітське обличчя слобожанської столиці — і тоді десь було, та й досі десь є, однак украй неохоче розкривається для «приїжджих». Аби воно усміхнулося до тебе, мусиш стати харківцем — по-справжньому, на все життя.

Тичина зрештою з Харковом таки змирився, ба по-своєму на якийсь час навіть зріднився, однак харківцем так і не став. Проте він спричинився до постання ще одного обличчя Харкова — того, яке є визначальним для мене. Його якраз і формували здебільшого «приїжджі»: Хвильовий, Семенко, Йогансен, Пилипенко, Сосюра, Остап Вишня, Микола Куліш, Підмогильний, Наталя Забіла, Свідзінський… І чимало з них так і залишилися харківцями — не з власної волі, а лише тому, що звідти їх забрали на смерть. Із тих, кому вдалося вижити, майже ніхто в Харкові не залишився — хіба Ігор Муратов, але ж він і з роду місцевий. Та завдяки їм усім відтоді й донині Харків має також обличчя культурної столиці — міста великого українського літературного відродження. Такого потужного, що навіть розстрілявши ключових його творців, «братья» не змогли знищити саме відродження. Це феноменально: з’їхалися в місто креативні й талановиті хлопці та дівчата — і буквально за якісь кілька років створили те, чого, попри всі старання, не вдалося «вивітрити» протягом цілого століття!

 

dsc 0870 1024x683 - Справжнє обличчя Харкова: нотатка літературного резидента

 

Читайте також: Авторки подкасту «Дефіляда»: «хочемо струснути шкільний літературний канон»

 

Я часто буваю в Харкові; можна навіть сказати, що це місто мені напіврідне, адже звідси родом моя дружина, тут мешкає мій кум, поет і вчений Ростислав Мельників — дуже близька мені людина; тут у мене багато прекрасних друзів; тут здобувала філософську освіту моя старша дочка; ба навіть — завдяки спілкуванню з геніальним Леонідом Ушкаловим — я мав унікальну змогу вловити відгомін чарівливого усміху того бентежного сковородинівсько-квітківського Харкова… Ба ще більше: колись усерйоз розглядав можливість і самому стати харківцем. Тож мені знайомі різні обличчя цього дивовижного міста: як ті, що я щиро люблю, так і ті, з якими навряд чи колись зміг би зжитись, — як-то «кернесівські бабушки».

Проте від найпершого приїзду — молодого поета з «Нової деґенерації» на початку 90-х — «моїм» обличчям Харкова є насамперед Літературний музей. Це дивовижне місце, де сходяться всі мої харківські дороги й стежки — і те, що тепер улюблений музей має ще й свою «резидентську філію» в самому Будинку «Слово», — це просто вау! Це змога для сучасних письменників наживо відчути енергетику того безпрецедентного відродження — і я щасливий, що й мені випала така нагода.

І те, що тепер це нібито «звичайний» житловий будинок, у якому письменники більше постійно не мешкають, цієї енергетики аж ніяк не применшує. Просто за ті кілька років, коли там жили й творили літературні велети, — спілкувалися, пиячили, писали, креативили, чудили — Будинок «Слово» так наситився цим вільним творчим духом, що ані подальші трагічні події, ані наступні десятиліття «озвичайнювання» не змогли витравити цей дух. І живучи три тижні на резиденції у квартирі Петра Лісового, я його дуже виразно відчував.

 

dsc 0696 1024x683 - Справжнє обличчя Харкова: нотатка літературного резидента

 

Ні, там не нипали ночами жодні примари, там спокійно спалося і спокійно думалося. Проте повсякчас відчувалася присутність незримого, як каже Сашко Дерманський, «надихуна», — коли зранку встаєш і найперше вмикаєш комп’ютер, відкриваєш файл, тоді швиденько йдеш умиватися й заварюєш кави, а слова вже самі крутяться в голові й просяться на клавіатуру! Я давно не мав такого відчуття потреби писати — і наївно тішив себе думкою, що, мабуть, «хлопці й дівчата», чий дух тут витає, «визнали» мене, «прийняли за свого». Дуже самовпевнений жарт, звісно, але щось у ньому є.

 

Читайте також: Сашко Дерманський. Не те слово!

 

Я щасливий, що мав такий незабутній досвід у цьому знаковому місці — й дуже-дуже хотів би його колись повторити, якби була така змога. Тим паче, що це дуже емоційний для мене досвід. Емоції ж есеєм не передаються, принаймні в мене — краще віршем. Вірш, який точніше передає мої враження, вийшов такий:

 

Сонет Будинку «Слово»

 

в будинку слово дихають слова

немовлені а може й непромовні

на денці сну такого крику повні

що навіть час за ними не сплива

 

хіба лиш кров — але слова безкровні

їх не обірве куля хвильова

ані нічні воронячі жнива

не витруть їх з настояної повні

 

тонкі як тиша тихі наче ртуть

вони мовчать і дихають — живуть

словами слів — праслівними словами

 

і світанкова тиша морова

у них немов відроджує слова:

«Зітхни і ти, Іване, разом з нами…»

 

Читайте також: Дара Корній. До швидкого побачення

 

Усі фото надані ЛітМузеєм

 

 


litmuseum logo cmyk 01 1 150x150 - Справжнє обличчя Харкова: нотатка літературного резидента

Харківська резиденція «Слово» для дитячих письменників — проєкт ЛітМузею, що реалізується за підтримки Українського культурного фонду. Завдяки резиденції три українські дитячі письменники: Сашко Дерманський, Іван Андрусяк і Дара Корній жили і працювали в будинку «Слово», а також брали участь у творчих заходах і відвідували креативні простори для дітей.

 


 

Іван Андрусяк

Коментарі

Т
Книжки • Люди • Міста
dsc 0423 1 150x150 - Справжнє обличчя Харкова: нотатка літературного резидента
Справжнє обличчя Харкова: нотатка літературного резидента
Поділитися в:
Share on facebook
Facebook
Share on telegram
Telegram
Share on twitter
Twitter