fbpx
ТИКТОР
МЕДІА

0

/
/
Плечі велетнів

Плечі велетнів

nadiika kolonka 1.1 - Плечі велетнів
Share on facebook
Facebook
Share on telegram
Telegram
Share on twitter
Twitter

Ми саме пили свою звичну ранкову каву, коли мій чоловік переповідав уривки подкасту, який слухає на ніч (тема подкасту — передбачувано, астрономія; здається, майже кожен знайомий мені дорослий вдумливий мужчина мліє від історій про космос, наче хлопчик). Зокрема, згадав часто вживану фразу звідтіля, котру приписують Ісааку Ньютону — про те, як той зміг бачити далі, тому що стояв на плечах велетнів.

Ми говорили про якір передання і силу традиції, власне, для новаторства. Про змогу зафіксувати оптику для чіткішого зображення, коли маєш на що опертися. Про креатив, який проростає з попередніх ґрунтовних досліджень, а не коротких яскравих вражень. Про тяглість, потребу в добрих біографічних книжках — тобто, про все те, про що зазвичай говорять давно одружені пари, які саме відвели дитину в школу і мають короткий час на балачку перед гармидером робочого дня.

Ми говоримо про це так, ніби воно має значення, бо то й справді має значення. Бо маємо цю pre-installed потребу в причетності до великої історії. Ми, за ідеєю, маємо уявлення про загальне добро і вміємо його відрізнити від очевидного зла. Потреба говорити про це так, ніби це має значення, загострюється, коли в нас народжуються діти, і ми не можемо собі дозволити роздавати поради, присмачуючи їх квазіаргументами типу «бо мама з татом так сказали». І навіть «бо мама з татом знають» чи «бо мама з татом хочуть для тебе якнайкращого» не котуються теж.

Діти знають (відчувають?), що ображати слабших — не можна. Кидати тварин напризволяще — не можна. Обманювати тих, кого любиш — не можна. Знають це не гірше за дорослих.

Чого вони не знають — то це факту, що наша реакція ґрунтується не лише на внутрішньому знанні, але й на миттєвих емоціях. Що світ поламаний і часто злий. Що тварин таки кидають напризволяще. І дітей кидають теж. І що коли людям болить, вони, у свою чергу, нерідко ранять інших. Що простих, чистих емоцій у природі не існує. Що кожне рішення варто зважувати, а на це потрібен час. Або досвід. Що помилятися — природно, але все одно є сенс прагнути ліпшого.

З тим нам стає не так важливо навчити дітей банальних фраз — ой, перепрошую, загальних істин. Скажімо, про те, що «принижувати інших — неприпустимо». Важливіше, власне, не принижувати — ні зверхнім тоном у присутності людини, ні зневажливим жартом тоді, коли її поруч немає. Ще так само важливо помічати, коли інших принижують інші, і не мовчати також про це. Наприклад, якщо в новому «Бонді» люди з деформаціями обличчя — поганці, а бездоганно красиві добрі герої над цим кепкують, важливо сказати вголос: це — поганий задум. Бо, зрештою, діти — практики, а всі ці красиві теорії просто не тримаються їм голови.

 

nadiika kolonka 1.3 1024x684 - Плечі велетнів

 

Знаю, що фрази вище звучать як пряме включення від Кепа, але однаково їх повторюю за ним, бо знаю теж, що у згаданому вже буденному гармидері добро не є очевидним, не носить мантію, не блимає крилами, не кидається у вічі. Зло, зрештою, теж. Буденне зло — мале і банальне, радше сіреньке, аніж чорне. Ну подумаєш, одноразова неввічливість на пішохідному переході. Чи якийсь «цілком невинний» побутовий антисемітизм. Чи критика тез книжки, яка ще не встигла й вийти — навіть не з позиції «не читав, але осуджую», але з позиції «а що може бути доброго з Назарету?».

До речі, про книжки. Чим більше я їх пишу, тим складніше мені стає розповідати історії. Персонажі ніколи не бувають святими, якщо автор — не євангелист Лука, і пише не життєпис Ісуса Христа з Назарету (до речі). Не буває простих емоцій, незаплутаних ситуацій, однозначних реакцій. То як писати про все це чесно і просто? Навіть якщо не писати — як переповідати невигадані історії дітям? При цьому поважати всіх, ставати на бік скривджених і засуджувати тих, які кривдять, не шукаючи їм плинних, толерантних виправдань. Не завалившись у пафос чи моралізаторство, не переборщивши з жартами чи інтенсивністю зображуваних емоцій. Як лишити вдосталь місця для уяви, але не змовчати про головне? І чи взагалі є сенс говорити чи тим паче писати, якщо не можеш робити цього аж так добре, як хочеш?

Очевидна відповідь проста: не варто. Муляє в ній тільки одне — коли народжуються діти, потреба говорити про те, що має значення, теж загострюється. До речі, не обов’язково навіть власні діти. Просто, може, в якусь мить розумієш, що ось, «тепер дорослі — це ми», і ця потреба бере й самоактивується.

 

Читайте також: Фрагмент із книжки «Анатомія письменниці. Як творити живі тексти»

 

У моїх шухлядах уже другий рік лежить книжка з давно протермінованим видавництву дедлайном. І я не знаю, коли її нарешті допишу. Та, розповідаючи історію отця Омеляна Ковча, який загинув у концтаборі Майданек від рук нацистів, намагаюся підкреслювати дещо дуже важливе: тяглість рішень у його особистій історії і його «не-героїчну не-святість». Після його смерті його беатифікували й визнали героєм, і він на це цілком заслуговує. Тут, утім, хочу зауважити два моменти: люди зовні, серед яких і близькі, не вважали його святим і часто критикували його рішення, а він сам не вбачав у своїх діях нічого героїчного. Ідеться передусім не про скромність: він зізнавався в постійно присутньому внутрішньому конфлікті з одного боку, а з іншого — за будь-яких обставин вважав найвищим благом практичну допомогу кожній скривдженій людині, яка потрапляла в поле його зору. За живої наочної потреби «ближнього» будь-які аргументи гаснули й не впливали на його рішення — він діяв майже по-дитячому: як практик. Власне, вервечка цих рішень почалася ще задовго до Майданека і визначила все його складне життя, а не тільки останній, воєнний період.

Штука, мабуть, у тому, що за кожним, навіть найпростішим фактом, лежить заплутана історія. І я не зовсім розумію, як її розповісти правильно, тож керуюся не стільки внутрішнім знанням, як живою потребою передати, зокрема своїй дитині, не прості й гарні фрази, не 10 найважливіших дат у нашій історій, не знання послідовності президентів, а саме ці неприлизані й тим правдиві оповіді про велетнів, на плечі яких ми з нею можемо стати, щоби нарешті бачити далі.

 

Читайте також: Ревізія Збаража: погляд і слово Іди Фінк

 

Усі фото: Надійка Гербіш

Надійка Гербіш

Коментарі

Т
Книжки • Люди • Міста
nadiika kolonka 1.1 150x150 - Плечі велетнів
Плечі велетнів
Поділитися в:
Share on facebook
Facebook
Share on telegram
Telegram
Share on twitter
Twitter