Перша зустріч
Березень. 1994 рік. Доволі ранній ранок. І ми з моїм другом, поетом Віктором Небораком, два бубабісти, прибуваємо на залізничний вокзал Харкова. Я — вперше в житті, Неборак, уже не пригадую, але цілком можливо — також. Нас зустрічають наші юні харківські друзі — літугруповання «Червона фіра» повним складом на чолі з Сергійком Жаданом, а також Ростик Мельників та Ігор Пилипчук. І нам одразу з Віктором стає зрозуміло, що ми у дбайливих руках.
Вони тут всі страшенно молоді, їм по двадцять років. Сергієві, наприклад, ще навіть не було двадцяти. Але вони якісь такі надійні, знають, куди нас треба везти, як нами займатись.
Наскільки пригадую, це був приїзд на один день. По-моєму, в Харкові ми тоді навіть не ночували. Увечері у нас був виступ і, здається, вже були квитки на нічний потяг до Києва. Тобто на цей період нашим домом став ЛітМузей.
І от нас туди привозять, а ми не знаємо, чого чекати. Не очікували, що тут з’явиться іще повно людей, і що серед них буде такий очевидний лідер, якого тут усі шанують, як бога, і який у цьому музеї має творче середовище, творче гніздо. Цією людиною був Валєр Бондар.
Ми знайомимося. Був такий особливий ефект — він мене трохи ошелешував. Я ж зовсім не готовий, нічого не знаю про творчість цього художника. Якщо мені щось перед тим Сергій і розповідав, то без особистого контакту воно пролетіло повз вуха. А Валєр, зі свого боку, в захваті від обох моїх романів (у той час «Рекреації» та «Московіада» вже були опубліковані). І він кидається з обіймами, цитує якісь фрази з цих романів. Він же надзвичайно артистична, пластична людина, яка пародіює різні голоси, якісь вимови, акценти, діалекти. Тобто я бачу, що потрапив в таку перипетію з кимось дуже великим.
У тому товаристві були також пані Ольга, дружина Бондаря, й Ігор Живолуп, який розіграв таку мізансцену: він поглянув на мене, поглянув на Неборака, і вирішив, що я — це Неборак. Фоток ще тоді не дуже публікували. Щоби було зрозуміло: Неборак вищий, масивніший за мене. Тобто, як на автора «Московіади», я здався Ігорю якимось незначним — мовляв, не той, хто міг би написати такий текст. І він навіть це розіграв в такий спосіб: «І це Андрухович?! Який це Андрухович?! Це ніякий не Андрухович!». Все це було так, ніби ми вже тут з усіма добре знайомі. Протягом пів години – години нас годували сніданком, поїли чаєм, ще чимось. Так ми цей день провели до вечора, спілкувалися, і це переважно проходило під знаком лідерства Валєра Бондаря. А ввечері у нас був виступ, поетичний вечір Бу-Ба-Бу в Будинку архітектора.
З того часу через Сергія було багато такої комунікації. Бувало, Валєр передасть мені якусь свою графічну роботу. А в ту, першу зустріч він мені багато віддав. Це ще неодноразово згадають: свої імпровізовані речі Бондар називав «каляки-маляки». Говорив: «Іди, я тобі свої «каляки-маляки» деякі подарую».
В’ячеслав Шуліка, художник-реставратор, живописець, іконописець, кандидат мистецтвознавства/доктор філософії (PhD):
Валєр Бондар — представник харківського нонконформізму рубежу XX — XXI століть. На основі різноманітних авангардних течій XX століття та класичного мистецтва розробив власну художню манеру, яка поєднує графічні та живописні засоби художньої виразності, колаж, та технічні прийоми українського народного мистецтва. Глибоко самобутній та атмосферний художник наразі не є відомим широкому загалу, але заслуговує на статус бренду українського мистецького Харкова нарівні з відомими харківськими митцями, такими як Володимир Куликов, Віктор Гонтаров, Віталій Лєнчін.
Читайте також спогади Сергія Жадана про Валєра Бондаря
Трикутник: Заливаха, Бондар, Андрухович
Ще у нас був такий момент комунікації — це постать, яка нас пов’язувала, Опанас Іванович Заливаха. Він був художником значно старшого покоління, 1925 року народження, звідси, зі Слобожанщини. Але виростав аж на Далекому Сході, тому що дитиною втік від Голодомору до Росії. Що цікаво, він — один зі знакових героїв-шістдесятників. Заливаха був дуже помітною особою в ранніх шістдесятих у київському Клубі творчої молоді. Людина, найближчими друзями якої були Чорновіл, Алла Горська (вона взагалі була найрідніша йому душа), Семикіна, Василь Стус, Параджанов, Лесь Танюк. Можна сказати, найкраще, що було в нашому шістдесятництві. Всі ці люди просто обожнювали Опанаса Заливаху. І Валєр Бондар вважав себе якимось його похресником, а може, навіть був ним. Можливо, він вважав себе метафорично його похресником як художника, мислителя, бо мав багато таких відповідностей із Заливахою, хоч належав до молодшого покоління.
А чому так сталося, що Заливаха потім отаборився в Івано-Франківську? Тому що його в 1965 році заарештували, він проходив по одному з перших політичних процесів, отримав п’ять років в’язниці і п’ять — таборів. Покарання відбував у Мордовії, де сидів також із багатьма прекрасними людьми. А коли він у сімдесятому році вийшов із в’язниці, його прийняли в Івано-Франківську. І не просто прийняли — він одружився із племінницею Степана Бандери, тобто опинився в родинному гнізді Бандер. Через це помешкання пройшло багато легендарних жінок. Чоловіки давно загинули — чи то у війну, чи після війни. А от всі ці вдови, з’ясувалося, так чи інакше були між собою в родинних зв’язках.
Я любив заходити в гості до Опанаса Івановича, наснажуватись від нього. Він любив писати мої портрети у своїй майстерні. І ми дуже часто й багато згадували про Валєра. Відтоді кожен приїзд до Харкова супроводжувався зустрічами із ним: і тут, в музеї, і на якихось подіях за його участі.
Читайте також: Тиктор медіа збирає кошти на розвиток
Іронія понад усе
Пам’ятаю, як робили публічну презентацію роману «Перверзія», було багато людей. Хоч набилося народу — всі знали, хто я, — але Сергій мене представляє. А в залі таке затемнення, що публіки не видно. І треба було через всю цю тисняву пробратися на сцену. Поки я пробираюсь на подіум, когось розштовхую, чую в себе за спиною хтось із цієї публіки раптом таким голосом: «А хто він є такий — той Андрухович?». І я вже знаю, що це Валєр Бондар. Йому подобалось імпровізувати, він любив хохми. Він безкінечно цитував якісь вірші з радянського дитинства, але пародійовані, якісь рядки із бітлів, любив повторювати «гол райт».
Харків. Фестиваль. Петренко
Знову Харків, знову фестиваль, який називався «Апокаліпсис почнеться звідси». Тоді, у будинку культури, де все відбувалося, я вперше побачив Валєра не в тому богемному вигляді — як завжди в музеї, у светрі, з довгим волоссям, — а в костюмі, краватці, він мав доволі офіційний вигляд. Ходив якийсь собі функціонер, партійний бюрократ чи щось таке. Там, на фестивалі, у кожного учасника був бейдж з іменем та прізвищем, у Бондаря теж бейдж на піджаку, на якому він власним письмом художника-графіка вивів прізвище «Петренко»… Та зустріч мені так сильно врізалась у пам’ять, напевно, це було, коли ми востаннє фізично перетнулись.
Усе, що треба про нього знати: він — Петренко, який зняв бейдж і подарував мені, щоб далі я із ним ходив. В мене вдома є цілий ряд таких артефактів зі своєю легкою історією. Хтось знайде колись — чиєюсь рукою написано Петренко, але, може, ми зафіксуємо цей момент, щоб усі знали, що це робота великого художника і загалом великої людини.
Юрій Андрухович. Збруч, 23.03.2019:
«Я про Валєра, який точно там був і слухав виступи поетів і гуртів, і гуртів з поетами. І він був, як завжди, з довгим волоссям, але того разу чомусь не у светрі, а в піджаку і хтозна чи не при краватці. Цей інший імідж, піджаковий, мав бути складником його гри. Недарма ж до того піджака, на лацкан, він учепив начебто фестивальний бейдж — здалека такий точнісінько, як у всіх учасників. Але коли ми перетнулися і стримано обійнялися, я побачив його бейдж ізблизька. На ньому специфічною валєрівською, майже китайською, каліграфією було виведено одне-єдине слово: Петренко.
Я тут-таки отримав його в подарунок, не піджак, а, звісно, бейдж — він і досі в мене десь поруч, десь там, серед усяких дрібничок минулого. І я досі розмірковую над символікою, семантикою та семіотикою того напису. Петренко? Товариш Петренко, функціонер? Пересічний українець, слобожанин, харківець? Середньостатистичний представник одного з найпоширеніших українських прізвищ? Інструктор обкому партії, висуванець і кар’єрист, а нині державний службовець Пєтрєнка? Активіст, піонер, депутат?»
Читайте також інтерв’ю з художником Олександром Греховим
Запеклі українці
Натомість є ще один епізод, який для мене важливий ідеологічно. 1997 рік, ми разом із моїми друзями письменниками створили Асоціацію Українських Письменників, альтернативну до Спілки, а Валєр нас у цьому дуже підтримував. І саме в Харкові з’явився рукопис моєї «Індії». Це був наш АУПівський маніфест тут, у Харкові. Квітень 1997 року: Валєр тут, у музеї брав участь у всіх наших балачках, підтримував ідеї, що Спілка — це жах і треба якось ламати це та протиставляти їй інше. Тоді, під час фуршету, він підбивав мене заспівати «нашу» пісню, і це обурило блаженної пам’яті Петра Черемського. Вже працював на нас усіх алкоголь. «Якої ще вашої? Тут тільки слобожанські співаються». І це не жарти були, він завівся серйозно. Якби, не дай Боже, якусь західняцьку пісню… Хоч я і не знав типово західницьких пісень.
Честь, колєго! Честь
Іще один момент із 1997 року запам’ятався: мої друзі з АУП висунули мене на Шевченківську премію. І я раптом дізнаюсь, що кандидатура пройшла, і її будуть розглядати. Я настільки не хотів її отримати, що мені довелося, перше, знімати себе з номінантів. Шанси були невисокі, я так собі зрозумів, що мене поставили в чергу, молодого, 37 років… Ну, може років через десять мені таки її дадуть. А поки що — як завжди у них практикується: «Хай поки покрутиться в них у цих ротаціях, побуде кандидатом, не отримає. Щоб знав своє місце. Не перший і не останній». Це все мене жахливо дратувало. Я тоді пильнував, щоби більше людей дізналося, що я зняв свою кандидатуру.
Отже, я написав про це текст у газету «День». Вони зраділи, що є такий прецедент. Написав відкриту заяву в «Літературну Україну». Уже неможливо було розглядати мою кандидатуру далі, мене зняли. З того часу, до речі, не висувають нікого просто так. Попередньо телефонують і питають: «Ви не будете мати нічого проти, як колись один мав?!»
Так от, у мене вдома у Франківську в один із вечорів, ранній рік 1998-го, зима. Уже став відомим цей мій демарш. Дзвонить телефон, на тому кінці Валєр Бондар. Це була дуже коротка розмова, в якій мені запам’яталося слово «честь». Мовляв, він мене дуже в цьому підтримує. «Колєго, — як сказав він, — честь, колєго!» — і повісив слухавку.
Для мене ця підтримка була однозначно страшенно важлива. Я повірив у те, що зробив хороший правильний рух. Бо ж розумієте, в той самий час закрутилося багато різних точок зору. «Він хоче прославитися». Тепер це би казали: заради піару. Тоді ще не вживали слово піар, але, в кожному разі, багато хто так це оцінював. І коли Валєр виявив, що він розуміє справжні мотиви і що він на моєму боці, — це мені допомогло почуватися впевненіше і вимагати потім від багатьох наступних лауреатів. У мене вже так склалося, що, як хтось із моїх друзів отримує цю премію, — дружбі фактично настає кінець. Не можна сказати, що я стаю цій людині ворогом чи що… перестаю з нею вітатися — ні… Уже немає близькості. Тому я вдячний Валєрові, який допоміг мені утвердитися в цьому.
Читайте також: Оксана Забужко. «Ваш дєдушка, Ю. Ш.»
Дивитися інтерв’ю Юрія Андруховича в майстерні Валєра Бондаря
Проєкт підтримав Український культурний фонд.
Зображення надані ЛітМузеєм
