Про виникнення ідеї, роботу над романом і Крим ми поговорили з його авторкою — письменницею, кураторкою літературних проєктів, членкинею Українського ПЕН, літературною редакторкою в The Ukrainians, координаторкою конкурсу «Кримський інжир» Анастасією Левковою.
Робота над романом тривала десять років. Із чого все починалося?
Ідея, як завжди це буває з ідеями, виникла спонтанно. Я люблю посилатися на книжку «Велика магія. Творче життя без страху» Елізабет Гілберт («Видавництво Старого Лева»). Ця авторка вірить у те, що світ населений не тільки людьми, тваринами, рослинами, а ще й ідеями. Ідеї шукають собі партнерів — людей. Іноді вибір може здаватися нелогічним. От я, наприклад, не походжу з Криму, не мешкала там, але чомусь ця тема мене знайшла і тримала.
Отож, ідея написати книжку про Крим з’явилась у 2012 році. Це була не перша моя подорож до Криму, але тоді я вперше була в Бахчисараї й уперше — у кримськотатарському будинку: ми зупинялись у знайомих знайомих. І сам Бахчисарай, і Ханський палац, і атмосфера мікрорайону й будинку сприяли тому, що я подумала: цікаво було б написати художній репортаж про Крим. Чому саме художній репортаж? У той час в Україні силами видавництва «Темпора» виходило чимало художніх репортажів — книжки Маріуша Щиґела, Вітольда Шабловського, Яцека Гуґо-Бадера тощо. Цей жанр був на слуху, я ним захоплювалась і подумала, що хочу написати таку книжку про Крим.
Коли ми щось задумуємо, до нас починають стікатися струмочки інформації. Я повернулася до Львова, почала розповідати друзям про задум, мені порадили познайомитися з кримським татарином Алімом Алієвим, який мешкав у Львові. Я написала Алімові у фейсбуці, і у грудні 2012-го ми вперше зустрілися. Алім розповідав мені про суспільне та політичне життя у Криму, знайомив мене з кримськотатарською темою.
У грудні того ж таки 2012 року я дізналася про резиденцію від Центру культурного менеджменту. Резиденцію проводили у форматі тандему організацій — одна організація могла поїхати до іншої для обміну досвідом і знаннями, але я подалась не як організація, а як приватна особа, попередньо списавшись із бахчисарайською «Топ-Кая», що теж подалася на конкурс. Вони зацікавилися моєю ідеєю, і Центр культурного менеджменту відібрав мене й «Топ-Кая» як тандем.
У лютому 2013 року я провела два тижні у Криму на цій резиденції. Там мною опікувалась «Топ-Кая» в особі Олександри Целіщевої, яка заснувала й очолювала цю організацію. Саша знайомила мене з кримськими істориками, журналістами, письменниками — так я «вростала» у тему.
А через рік сталась анексія Криму.
Коли ви зрозуміли, що хочете писати художню прозу, а не художній репортаж?
2014 року влітку в мене в голові почав вимальовуватись сюжет, але я ще не думала, що це може відбуватись у кримському романі. Я думала про героїню — дівчину-переселенку. Тоді я ще не відмовлялася від ідеї кримських репортажів, і в серпні поїхала у Крим — щоб бачити, як там тоді було, бо розуміла, що якщо хочу далі займатись цією темою, мушу бачити, що діється на півострові за окупації; також розуміла, що скоро, ймовірно, змоги поїхати туди вже не буде, аж поки Крим не деокупують, тому їхати треба тепер.
І ще спрацював такий фактор: до 2014 року тема Криму нікому не була цікава, а в 2014-му, після анексії, всі почали говорити про Крим, тема стала затребувана, а я на той час уже мала якісь знання про цей регіон і контакти. Почала брати участь у заходах про Крим, яких стало багато.
Ми з Олександрою Целіщевою їздили в Уніж на фестиваль «Арт-Поле», у рамках якого була інтелектуальна частина про Крим і Донбас. Там я познайомилася з британською письменницею Лілі Хайд, яка написала роман про репатріацію кримських татар «Омріяний край», чий український переклад саме тоді вийшов друком.
Познайомилась і з іншими людьми, пов’язаними з Кримом. Потім ми їздили на кримські заходи в Чернігів, Одесу… На таких заходах я чула історії дуже різних людей — багато історій, деталі з яких мені хотілося вплітати в сюжет.
Не пам’ятаю моменту, коли зрозуміла, що це все-таки буде художня книжка. Але, думаю, це сталось десь у 2015 році.
Фразу «За Перекопом є земля» можна зрозуміти по-різному. Як обирали назву книжки?
Ще під час першої поїздки у Крим, коли збирала інформацію для книжки — у лютому 2013 року — я почула фразу «За Перекопом земли нет». Кілька людей мені згадували, що у кримчан є така приказка. Мовляв, байдуже, що діється поза півостровом, на материку, бо Крим відособлений, відокремлений — як природно, так і ментально, емоційно. Мені ця фраза видалась дуже показовою, місткою, і ще тоді, у 2013-му, я занотувала собі, що варто її якось обіграти, можливо, назвати так один із розділів книжки репортажів.
Коли у 2014 році материкові українці стали більше цікавитись Кримом, я зрозуміла, що ця фраза стосувалася також і їх, навіть якщо вони її не знали. Материковим українцям було байдуже, що відбувається на півострові, — для них там існувала не земля, а море і гори.
Якщо туди їздили — то по море і по гори. А що робиться на землі — суперечки, народи, етноси, люди, які чогось прагнуть, чогось бояться, — це все було байдуже. Тому для мене фраза «За Перекопом є земля» — про те, що материк має існувати для Криму і Крим має існувати для материка.
Яким для вас постав Крим у перший приїзд? А в наступні?
Уперше в Криму я була дуже маленькою, у чотири роки. Це не цілісні спогади. Наприклад, пам’ятаю, як моє надувне коло опинилося в морі без мене, саме, далеко, і тато поплив за ним. Пам’ятаю дуже красиву природу. Коли я їздила дорослою, то теж впадала в око ця красива природа і водночас — дуже кричуща російськість.
Героїня моєї книжки каже про себе, що зі шкури пнеться, аби довести коханому, який мешкає на материку, що Крим — не проросійський, але їй це не завжди вдається. Те, що Крим — не суто проросійський, можна було (і можна зараз) побачити, якщо заглибитися, якщо спілкуватися з певними людьми, але якщо ковзати поглядом по поверхні — впадала у вічі російськість: мова спілкування, назви вулиць, пам’ятники Пушкіну та іншим російським письменникам, тези статей у популярних газетах…
Коли я приїздила на півострів уже задля книжки, то бачила дуже різний Крим. Я бачила інтелектуалів, частина з них говорила українською або, навіть якщо російською, то була проукраїнською за духом.
Якось історик Сергій Громенко, з яким я зустрілась у Сімферополі для інтерв’ю, запросив мене піти на зустріч зі стажерами при Верховній Раді Криму, це були студенти-політологи і правники. Ми близько двох годин розмовляли з молодими людьми різних етносів (були вірменка, кримська татарка, українці, росіяни, євреї), і з тієї розмови найголовніше, що я для себе взяла, —– що Крим не має шансів відірватися від України і стати росією.
Тобто з тих розмов за рік до анексії все виглядало отак. Мені говорили, що проросійські настрої — мовляв, Крим хоче стати росією — давно стали маргінальними, їх ніхто не сприймає, люди звикли, що Крим — це Україна. І «Русское единство» (вихідцем із цієї партії є і самопроголошений прем’єр в окупованому Криму Сергій Аксьонов) мало всього чотири мандати зі ста у Верховній Раді Криму. Тобто дуже мало.
За рік до початку окупації все виглядало так. Через рік — ми знаємо, що сталося. Ці маргінальні настрої дуже швидко обернулися на панівні. Розуміємо, за рахунок чого — усе це було підігріто навмисно. У романі я намагаюся показати, як це підігрівалось і як так склалося.
Люди розповідали мені дивовижні історії. Наприклад, один фіксер іноземних журналістів розказував, що на початку окупації, ще до так званого «референдуму», вони опитували людей на проросійському мітингу, мовляв, за що виступають. І люди казали, що не хочуть бандеризації, українізації, нацифікації.
У них питали: ви хочете, щоб Крим увійшов до складу росії? І ті здивовано відповідали: ні, звичайно, Крим має бути в Україні, але щоб не було бандеризації, нацистів і щоб можна було говорити російською. Тобто багато хто просто не розумів ситуації — ні загальної в Україні, ні в себе у Криму.
Чи є подія, навколо якої крутиться сюжет роману?
Мені хотілося показати загальну картину життя з 1990 до 2014 року, зокрема, кримськотатарське життя у Криму, і ця тема — одна з чільних у тексті. Як кримські татари повертались у Крим, як їх сприймали, якими були їхні умови життя, їхні страхи та прагнення.
Останній, третій, розділ роману — це Майдан і початок окупації. У серпні 2014-го моя героїня покидає Крим.
Чи можу я сказати, що основна тема — це причини анексії Криму? У якомусь сенсі так, але це точно не роман про окупацію. Бо в ньому подано і двадцять п’ять років до окупації.
Це радше книжка про ідентичність і про те, як ми її обираємо.
Хто вона — головна героїня роману? Чи багато в ній автобіографічного?
Це в мене «Старшокласниця. Першокурсниця» на 90 % автобіографічний роман, а тут, мабуть, на стільки ж відсотків навпаки — не автобіографічний. Ні родина героїні, ні умови життя, ні події ніяк не перегукуються з моїми, але, звісно, пам’ятаємо слова Віктора Петрова-Домонтовича про те, що «кожен автор, пишучи про інших, пише про себе».
Я часто кажу «головна прототипка моєї героїні» про одну з моїх респонденток, але насправді в моєї героїні є чимало інших прототипів. Частинки їхніх історій — і родинних, і студентських, і любовних — сплетені в одну. У романі також дуже велика частка вигадки — у в усіх історіях.
Головна героїня роману — етнічна росіянка, дід якої служив у НКВД, потім у КГБ. Визначальна риса цієї дівчини — вона дуже легко схоплює мови, тому в дитячому садочку швидко засвоює кримськотатарську від своєї подружки й на цьому ґрунті легко зближується і з її родиною.
А друга її формотворча риса — вона надзвичайно емпатична і тому дуже переймається Іншими. У неї є позитивна упередженість щодо інших націй.
Які ще голоси звучать у романі?
Крізь весь роман проходить лінія подружки головної героїні — кримської татарки, з якою вони познайомились у дитячому садочку. Інша подружка — етнічна українка. Але в Криму, як і на материку, кров не є визначальною щодо позиції. Якщо ти етнічний українець — ти не є за визначенням проукраїнським, і якщо ти є етнічним росіянином, то не є за визначенням проросійським. Усе дуже складно, і багато всього намішано.
У романі є і їхній друг Боря, у якого російська та караїмська кров, і кримський татарин Халіл, у якого бабуся українка, що виросла в Узбекистані, а її предки жили на Зеленому Клині, і ще багато різних персонажів. Ну, і коханий героїні, що мешкає в Києві на Бесарабці й через кого я намагаюся показати бачення Криму материковими українцями до 2014 року.
Дорослою моя героїня співпрацює з різними громадськими організаціями, зокрема міжнародними, яких у Криму була сила-силенна. І у зв’язку з цією діяльністю вона перетинається з СБУ. А треба розуміти, що в Криму після окупації понад 90 % особового складу цієї структури перейшло на ворожий бік.
Тепер уже зрозуміло, що й задовго до анексії багато з них працювали на Росію. Тож про роботу спецслужб у Криму — теж є в романі. І про роботу «професійних росіян» — людей, які отримували гроші за свою проросійську діяльність.
Як змінювався задум у процесі роботи над романом?
Коли вже є готовий текст, то непросто пригадати, як задумувалось на початку. Але задум точно змінювався.
Найголовніше, напевно, — зміна мови в діалогах. Спочатку більшість діалогів у мене була написана російською. Я не уявляла, що ті українофобські речі, які говорились, можуть звучати українською. Взагалі, в антуражі Криму для мене діалоги природніше звучали російською, хоча як письменниця я російською володію не аж так добре, але для побутових діалогів мого знання цієї мови вистачало.
Я ще думала так: якщо в романі є чимало й кримськотатарської, то я не можу вдавати, що російської у Криму не було — бо реальність така, що російської в Криму була переважна більшість. Окрім того, російська мова і перехід героїні та ще деяких персонажів на українську добре показували тему вибору ідентичності.
Але в останній рік роботи над романом я це змінила. Чи на це вплинула повномасштабна війна, чи просто я побачила цілісне полотно тексту і зрозуміла, що воно не повинно аж так мерехтіти різними мовами? Можливо, все ж друге. Я зрозуміла, що українська мова має бути так розвинена і так поширена, щоб нею можна було писати, зокрема, й українофобські речі в художніх книжках.
Мова — для того, щоб показувати усе. Немає нічого такого, чого не можна передати українською мовою. Коли мені потрібно показати атмосферу проросійськості, то я курсивом пишу певні слова російською або транслітерацією з російської — слова, дуже місткі для російської культури.
Так само з кримськотатарськими словами та фразами. Тобто, окремі слова і фрази в діалогах — кримськотатарською та російською, але весь текст й інші діалоги — українською. Час від часу я нагадую читачеві, що ці діалоги ведуться все ж російською.
А щодо ідентичності та її вибору — то це показано частково через мову, частково через інші речі.
В одному з уривків вашого роману є словосполучення terra incognita стосовно Криму. Чи перестав Крим бути таким для України? Чи й досі залишається таким непізнаним краєм?
Думаю, після 2014 року ми пройшли дуже великий шлях у пізнанні Криму. Під час подій «Кримського інжиру / Qırım inciri» — літературного проєкту, який заснував Алім Алієв і який ми ведемо разом із 2018 року, часто говоримо: звісно, все те, що відбулось, — катастрофа, але, мабуть, єдине хороше, що українці зуміли з цього взяти, — ми стали пізнавати Крим і кримськотатарську культуру. За Перекопом з’явилася земля, а не тільки гори і море.
Як ви обирали видавництво для роману?
Я вважала, що мій кримський роман претендує на те, щоб бути широко представленим як в Україні, так і — наскільки можливо — за кордоном, тому що багато чого пояснює іноземцям, не лише українцям.
Видавництво «Лабораторія» звернулося до мене в серпні минулого року з пропозицією літконсультування їхніх авторів. Від цієї пропозиції я відмовилась, бо не мала ні часу, ні місця у свідомості на таку діяльність, але слово за слово — я розповіла видавництву, над чим зараз працюю, і побачила великий інтерес до цього роману, зокрема мені озвучили, що ще у 2022 році інформація про роман може бути розміщена в їхньому каталозі на Франкфуртський ярмарок.
Це було те, на що я зреагувала, хоча, звичайно, я вкрай прискіплива й до інших умов. Які «Лабораторія» пропонує своїм авторам, мені також підходили, тож я вирішила пристати на цю пропозицію — і наразі, з того, як складається співпраця, задоволена цим вибором.
Коли чекати на роман «За Перекопом є земля»?
Ви знаєте, що таке зараз щось планувати… Плануємо — але з поправками на ситуацію. Сподіваюсь, у квітні-травні побачимо роман надрукованим.
Чільне фото Оксани Вербовецької
