Через відносну ізольованість представників діаспори, що його видавала, та складні процеси самовизначення, засвідчені в авторських матеріалах, аналіз цього часопису, який деякі дослідники називають альманахом (П. Богацький, [1]), а деякі антологією (О. Галета, [2]), дозволить набагато ліпше зрозуміти процеси і конфлікти, що панували в емігрантській українській літературі загалом.
Цілком можливо, що саме історія цього часопису (надалі називаємо його саме так) та деякі вміщені в ньому тексти можуть послужити ключем до найважливіших питань емігрантської літератури — від тематичного фокусу творчости угруповання МУР до дискусії про тхора між Олександром Стукалом та Богданом Рубчаком (жодного певного слова із цієї теми досі не було сказано, та варто порушити це довге мовчання).
Історія «Верби і калини», як і багатьох аналогів в інших країнах, починається в буремні роки, що розділили міжвоєння і повоєння. Група однодумців вирішила створити власне видання, присвячене злочинно неопрацьованій у тогочасній культурі темі — українському селу. Біля витоків часопису стоять четверо: Януш Ж. (журналіст, памфлетист), Катерина Аксельроз (редакторка), Михайло Ретязь (ілюстратор) та Демид Трепка (чоловік заможний, тому ніхто не знає точно, яким був його фах). Утім, оскільки всі засновники були містянами і в селі бували тільки на товариських виїздах, «пікніках», зрештою зупинились на тому, що часопис має представляти не просто сільську культуру, а її проникнення в міське середовище.
Із цією метою для приміщення редакції викупили одну з останніх традиційних хат на межі Левандівки і закономірно постановили назвати новий часопис «Українська хата». На жаль, скоро з’ясувалося, що часопис із такою назвою певний час тому вже існував у Києві й від цього варіанту довелось хутко відмовитись.[2] Трохи пригнічені, фундатори часопису витратили майже два роки на пошуки гідної альтернативи.
За редакційною легендою, яку мені під час підготовки цього матеріалу розповів останній редактор «Верби і калини» Василь Горбань, нова назва з’явилась на товариській пиятиці в конторі Демида Трепки. Нібито пан Януш, розглядаючи латинську мапу Львова, що висіла в їхнього фундатора за столом, придумав той варіант, який, на думку всього товариства, відповідав духу майбутнього часопису найбільше: «Лео. Поле». Або «Лео-Поле», деталі вживання розділових знаків планували обговорити вже наступного дня, як усі протверезіють.
На жаль, саме почалась Друга світова, тож проєкт на деякий час завис у повітрі, ніби труна Магомета.
Наступного разу редакція зібралася вже в Блумфонтейні, після тривалої та сповненої злигоднів подорожі через Угорщину, Румунію та Єгипет. Перше ж питання, яке постало перед старою редакцією — назва. У своєму щоденнику Катерина Аксельроз так описує цю проблему:
«Лео-Поле — і я наполягала б на цьому варіанті, якби не війна — то була просто ідеальна назва для того, що ми хотіли робити. Але тепер, коли ми опинилися не лише поза Львовом, а й поза Україною, всі відчували, що вона втратила сенс. А водночас — що наша місія стала більшою, важливішою, ніж була раніше. Назва “Лео-Поле”, певно, стане рубрикою, присвяченою українським землям, але відтепер наше завдання — зберегти Україну в собі, для наших читачів у Блумфонтейні та інших країнах. Наше завдання — продовжувати пам’ять про Україну і, бодай словом, розбудовувати її на чужині».[5]
На щастя, редколегія вивезла із собою машинописи та нотатки, з яких мали укласти перший випуск, і вже влітку 1944 року світ побачив перший примірник «Верби і калини». Назву взяли з відомого прислів’я: «Без верби і калини нема України». Логіка засновників видання полягала в тому, що раз їхнє завдання — берегти Україну на чужині, то верба і калина є цілком логічними та необхідними засобами. Януш Ж. так обґрунтовує цю думку в редакторській передмові:
«Звіяні вітром історії далеко від свого дому, ми, в дусі модерну, все ж покладаємось на те, що Україна материкова — то лише тінь правдивої, духовної України, що живе в наших серцях. Верба і калина ростуть на материковій Україні, підтримуючи її своїм гіллям. Але тут, у Блумфонтейні, попри буяння зелені (що бачимо з назви міста) не водиться ні одна, ні інша. Тому-то ми створюємо нову, словесну “Вербу і калину”, що має живити нашу духовну Україну та живитись від неї так само, як фізичні верба з калиною живляться з української землі, підживлюючи її навзаєм».[5]
Хочу звернути увагу читача на згаданий «Дух модерну». Оповідаючи про «тінь правдивої України» він апелює не так до модернізму, як до неоплатонізму, відносно поширеного в ті роки як відповідь на безжальність наукового поступу. Таке неоплатонічне прочитання національної ідентичности, звісно, було поширене в модерні, проте модерн ним не вичерпувався.
Утім, звертання до духовної батьківщини не було чимось винятковим або нечуваним, цей троп загалом притаманний літературним дискурсам бездержавних народів — сліди його знаходимо і в літературі окупованої Польщі, і в інших так званих «малих націй» (себто не-імперських народів) того періоду, як описує Ришард Матушевський.[6]
У випадку з «Вербою і калиною» не йдеться про цілком оригінальний феномен, а радше про цікавий вияв добре засвідченого і описаного для інших подібних часописів явища.
Тематика текстів у першому випуску цілком україноцентрична: окрім анонімного оповідання «За водою», яке оповідає про трудових емігрантів до США, всі тексти або оповідають про Україну, або ж їхня дія відбувається в Україні. Звісно, таке наповнення цілком очікуване для першого випуску, укладеного ще фактично до початку Другої світової.
Однак, порівняння з наступними числами відкриває для нас доволі унікальний контекст, якого не знаходимо більше ніде.
Перш ніж переходити до зіставлення окремих випусків, слід звернути увагу на вірш Івана Можливого «Рідний дім», який фактично відкриває перше число. У цьому сентиментальному восьмистрофі знаходимо зокрема такі рядки:
І славлю тих, у кого дух не гине
Далеко від батьківських нив,
У кого б’ється серце України,
Хто все життя їй прослужив.
Ці рядки, хоч і не вносять особливої новизни в українську поетичну думку, добре визначають загальну настроєвість часопису, що побачимо далі.
Тут варто зазначити, що періодичність виходу «Верби і калини» була проблемою ще на зорі його створення. Якщо на етапі «Лео-Поля» планували двомісячник, то в еміграції, з огляду на куди менше літературне середовище і брак коштів на друк, його вирішили зробити десятирічником, який на двох сотнях сторінок оглядав літературні напрацювання української діаспори Блумфонтейна за останнє десятиліття.
Друге число вийшло без затримок у 1954 році. Цей випуск можна без вагань назвати літературно найбагатшим спадком емігрантської періодики, зокрема й через те, що це єдине джерело, у якому можемо знайти поезію Емілія Світокрута (судячи з біографічної довідки, ім’я і прізвище справжні; емігрував через Францію і Португалію одразу після Другої світової).[5] На момент виходу часопису Емілію було 30 років, натоді його можна вважати наймолодшим і найяскравішим модерним поетом повоєнної доби. Ось кілька фрагментів його поезії, котрі засвідчують авторський рівень і колосальну культурну вагу другого числа часопису:
Покинь калину, линь у солоспів,
У синь багряну буряних світів,
Де місце тепле і статевий чин
Причини недодуманих уяв.
Буяє захлань. Я є я, бо я є
Амебородна правесна і мул.
Емілій Світокрут, «Захлань»
Цей фрагмент чудово демонструє як рівень емігрантської поезії того часу, так і прогресивну редакторську політику тогочасної «Верби і калини» — Катерина Аксельроз, яка готувала друге число до друку, не лише не цурається теми сексуальности в українській поезії («статевий чин», «амебородна правесна»), а й не боїться іронізувати над власною концепцію, перетворюючи часопис на платформу зокрема для авторів, що не поділяють загальну редакторську політику. Слова «Покинь калину» у часописі «Верба і калина» виступають найкращим маніфестом неупередженого та прогресивного мислення в українській діаспорі Блумфонтейна.
Другий вірш Світокрута — «Чад» — також є вершиною поетичного лету української літератури п’ятдесятих:
А дівчина? Вона єдина,
Що сіє мряку зорезерен.
Стань на незігнуті коліна
І пий буття солодкий терен.
Цю поезію найліпше характеризують слова з огляду «Українська муза на еміґрації» критика Юрія Модерного (справжнє прізвище невідоме), опублікованої на наступній сторінці: «Творчість Емілія Світокрута має перед собою звитяжний шлях в Лету». Далі, розмірковуючи про шляхи українського модерну, критик додає: «Пояснювати її (модерну поезію — прим. авт.) загалом не потрібно, тому що цю поезію не треба розуміти. Її треба тільки сприймати на слух, як ми сприймаємо свист фабричних сирен, звуки зудару авт у катастрофі, булькання закипаючої каші і бурчання в животі».
Підкреслюючи глибоку тілесність творчости Світокрута, Модерний вкотре наголошує на важливості чуттєвого сприйняття для розуміння поетичного слова. На жаль, після віршів Світокрута українська поезія вже не знала подібного володіння словом у модерній поетиці.
Наступне число «Верби і калини» засвідчило певний відхід від попередніх редакційних політик, або, можливо, загальну зміну літературних настроїв на еміграції. Також це останнє число, над яким працювали Катерина Аксельроз (померла в 1972-му) і Януш Ж. (помер у 1969-му). Подібно до першого числа, третє теж починається віршем «Рідний дім», цього разу написаним Василем Часником. [5]
Порівняльно-зіставний метод аналізу доводить, що вірші, опубліковані в 1944 і 1964 роках, практично однакові. Єдина суттєва відмінність присутня в наведеній вище цитаті. Порівняйте:
І славлю тих, у кого дух не гине
Далеко від батьківських нив,
У кого б’ється серце України,
Хто все життя їй прослужив.
Іван Можливий
І славлю тих, у кого дух не гине
Далеко від дідівських нив,
У кого б’ється серце України,
Хто все життя їй прослужив.
Василь Часник
Тут бачимо, як поетична традиція української літератури в еміґрації починає функціонувати цілком самостійно, а напрацювання попередніх поколінь створюють ґрунт, на якому проростає творчість наступних, відділені від рідного краю більшою кількістю предків. Окрім цього, надзвичайно важливого для дослідників, засвідчення неперервного зв’язку поколінь навіть у цілком іноземному середовищі, поезія ще й вичерпно характеризує літературний процес на еміграції загалом.
Єдиний виняток тут — Нью-Йоркська група, яка саме формувалася на час виходу в світ другого числа «Верби і калини» і яка обрала за взірець радше поетику, облюбовану Світокрутом, хоч приховати впливи американського постмодернізму їй і не вдалося. Можливо, саме на цьому ґрунті й варто шукати витоки знаменитої дискусії між Стукалом і Рубчаком.
Задана Можливим традиція тривала й далі. Так, у числі за 1974 рік знаходимо однойменний вірш Семена Ніздрюватого з рядком «Далеко від тих прадідівських нив». Тут, попри певні проблеми з версифікацією (формулювання «тих прадідівських» порушує розмір вірша), продовжуємо спостерігати поглиблення традиції. З огляду на те, що минуло всього десять років, цілком логічним виглядає припущення, що Ніздрюватий належить до нащадків емігрантів першої хвилі.
Проте свого піку програмний вірш «Рідний дім» (і емігрантська поезія загалом) сягає щойно в передостанньому числі, за 1984 рік, де цей вірш опубліковано під назвою «Возвеличаю» та підписано ім’ям Божени Коваленко. Саме вона надала йому остаточної поетичної форми, вирішивши породжену Ніздрюватим проблему версифікації, повернувши тексту належний розмір:
І славлю тих, у кого дух не гине
Далеко від прапрадідівських нив,
У кого б’ється серце України,
Хто все життя їй вірно прослужив.
Саме в такому вигляді вірш пізніше було передруковано в альманаху «Новий Обрій», завдяки якому він і став відомий. [7] Це число можна визначити як пік розвитку діаспорної поезії, якщо не літератури загалом. В останньому числі, датованому 1994 роком, текст не з’являється ні під назвою «Рідний дім», ні під назвою «Возвеличаю».
Таємницю перерваної традиції вдалось розкрити лише нещодавно, завдяки доступу до приватної колекції, у якій зберігаються машинописи і рукописи редколегії «Верби і калини». У зв’язку зі смертю Катерини Аксельроз, редакторські обов’язки перейшли, найпевніше, до колективу, а не певної особи, оскільки всі числа від 1974 року і далі підписані не ім’ям, а просто словом «редактор».
На одному з машинописних аркушів, датованому груднем 1993 року, надруковано вірш зі старою назвою — «Рідний дім» — однак із невстановленим авторством. Вочевидь, анонім зіткнувся з новою проблемою версифікації, оскільки фраза «прапрапрадідівських нив» ніяк не вкладалася в жоден із раніших варіантів. Автор запропонував наступну зміну:
І славлю тих, у кого дух не гине
Далеко від прапрапрадіда нив,
У кого б’ється серце України,
Хто все життя їй вірно прослужив.
На жаль, ліберальні редакторські політики Катерини Аксельроз залишились далеко в минулому, тож слова «прапрапрадіда нив» підкреслено, а на полях додано примітку: «Хто такий прапрапрадід нив?». У кожному разі, запропонована автором зміна вочевидь не вирішувала проблему версифікації в майбутньому (як бути з прапрапрапрадідом?) і яскраво засвідчила феномен, про який раніше літературознавці могли тільки спекулювати — тяглість живої пам’яті триває щонайбільше чотири покоління, як показано у фразеологізмі «з діда-прадіда» (тобто «завжди»).
Непересічний талант Блумфонтейнської поетичної школи дозволив продовжити цю традицію на одне покоління, але для збереження будь-якої тривалішої пам’яти доступні нам поетичні форми вже не годяться.
Утім, у 1994 році часопис зіткнувся і з рядом інших проблем, що визначили його долю. Відсутність належного фінансування для друку та катастрофічний брак україномовних творів у Блумфонтейні поставили редколегію перед вибором: перетворювати десятирічник на двадцятирічник або закривати часопис. Вони обрали останнє, тож завершується п’яте число редакторською післямовою з подякою читацькій публіці та прощанням.
Прикро, що автори «Верби і калини» так і не знайшли собі місця в літературі незалежної України, тому літературний доробок Блумфонтейна залишається майже невідомим.
Список використаних джерел
- Богацький П. Мала Літературна Енциклопедія. Сідней, 2002
- Галета О. Від антології до онтології. К. : Смолоскип, 2015
- П. Богацький, М. Шаповал, А. Животко. Українська хата 1909-1914. Нью-Йорк, 1955
- Аксельроз К. Щоденник (рукопис, приватна колекція)
- «Верба і калина»: часопис, №1-5. Блумфонтейн, 1944-1994.
- Matuszewski R. Literatura współczesna. Warszawa, Państwowe zakłady wydawnictw szkolnych, 1959
- Новий обрій. Альманах, ч. 11. Вид-во Ластівка, Мельбурн, 1999
Зображення на головній: Дарія Луцишина
Редакція не несе відповідальності за достовірність фактів, які містить колонка, і може не поділяти думок, висловлених автором
