МЕДІА

0

КНИЖКИ • ЛЮДИ • МІСТА

Тиктор: ім’я, що стало брендом. Серія № 6. Гімназія для «майбутнього єпископа»

Ілюстрації Богдани Давидюк

Серед численних давніх українських традицій є чимало ворожінь. Іванова мати, Наталія Тиктор, не належала до осіб, які цим надто захоплюються. Але, коли Івасеві виповнився рік, забаглося їй спробувати дізнатися про майбутнє свого первістка. Звичайно ж, при такій знаменній події були присутні й Іванові хрещені батьки. 

Для цього ворожіння, як правило, перед малюком розкладали різноманітні ремісничі предмети (що мало би вказати на хист і майбутній фах дитини), гроші (що свідчило б про заможність), хрестик чи молитовник (як вказівку на священиче чи монаше покликання) та багато чого іншого, на що вистачало фантазії в дорослих і що, на їхню думку, могло підказати долю маляти. 

Саме перед таким розмаїттям і посадили Івася. Всі завмерли в очікуванні, що ж він обере. А малий без вагань ухопив однією рукою гроші, а іншою потяг молитовник. Вочевидь такого ніхто не чекав. Гублячись у трактуваннях ворожіння, присутні таки зійшлися на припущенні, що Іван стане єпископом. Хрещена мати розплакалась від зворушення, мабуть, уявляючи себе присутньою на висвяченні похресника. І ніхто в той час не подумав, що молитовник — це також книжка. А в поєднанні з грошима це може означати прибуткову видавничу справу.

Але так чи інакше «майбутньому єпископу», який був здібним учнем у початковій сільській школі, була потрібна якісна освіта. Тому батько віддав його до приватної української гімназії філії Українського педагогічного товариства «Рідна школа» у Рогатині, яка була заснована в той час (1909 рік). Саме туди Івана зарахували у третій «Б» клас.

Гімназія мала три бурси (гуртожитки для бідних учнів), які утримували коштом пожертвувань і внесків батьків. Бурса Українського товариства педагогічного забезпечувала утримування для вісімдесяти учнів гімназії. Дві інші бурси — під опікою святого Миколая та «Шкільної помочі» під покровом святої Богородиці — утримували по сорок чотири дитини кожна. Остання зі згаданих стала домом для Івана Тиктора на весь час його навчання, — а це п’ять років.

Першим директором гімназії був український педагог, публіцист, громадсько-політичний діяч Михайло Галущинський. Латину викладав Никифор Гірняк — український військовий і освітній діяч, брат актора і режисера Йосипа Гірняка та адміністратора тикторівського видавництва «Українська преса» Володимира Гірняка. Української мови та літератури навчав галицький освітній і громадський діяч Гнат Мартинець. Учителем історії України був Микола Бабин — історик, географ, педагог, член делегації УНР на мирних переговорах у Бресті в 1918 році. А світову історію тоді викладав ще не надто відомий Іван Крип’якевич

Серед інших викладачів: Антін Лотоцький, громадський діяч, учасник національно-визвольних змагань 1914–1920 років, дитячий письменник, журналіст, видавець та о. Павло Кудрик, парох Рогатина, відомий проповідник, батько репресованого музикознавця і композитора Бориса Кудрика. 

Більшість викладачів гімназії були досить молодими, років на десять чи трохи більше старшими за Івана Тиктора. Всі вони щиро вболівали за українську справу і, окрім хороших знань із предметів, давали учням відповідне національне виховання. Іншими словами — вони «горіли» самі й запалювали серця своїх вихованців.

Престижність гімназії швидко росла, а наплив учнів збільшився настільки, що довелося якнайшвидше будувати більше приміщення. У цьому допомогли жертводавці, тож уже восени 1912 року будівля була готова.

Окрім основних предметів, у гімназії навчали хорового співу, діяли драматичний і танцювальний гуртки, відбувалися музично-декламувальні вечори. Згодом, у 1913 році, з’явився осередок «Пласту».

У 1911 році, коли Іван Тиктор був у четвертому класі, учні гімназії поставили «Невольника» Тараса Шевченка. У цій постановці Іванові пощастило виконувати головну роль. Разом із тим він був декоратором. Вистава вдалася на славу і здобула багато схвальних відгуків не лише в Рогатині, а й в інших містах, зокрема у Стрию та Львові, де учні гімназії з нею виступали.

У рогатинській гімназії заохочували творчу активність учнів. Тому на канікулах гімназисти всіляко долучалися до роботи «Просвіти» у рідних селах. Іван не був винятком у цьому. У 1913 році він зорганізував у Красному драматичний гурток і поставив «Назара Стодолю». При цьому Іван узяв на себе всі основні клопоти з виставою. Він був декоратором, постановником танців, хормейстером, режисером, реквізитором і грав роль Назара. Вистава пройшла успішно. Її довго обговорювали в селі та за його межами. Вочевидь, то була дуже виняткова та яскрава подія, яка глибоко засіла в пам’яті присутніх. Коли через декілька років сільська молодь знову поставила цю виставу, то старше покоління, хоча й похвалило їхню роботу, проте з поправкою, що «до Івана їм далеко».

Звичайно, Микиті Тиктору було приємно чути добрі слова про його сина. Він тішився, що Іван талановитий і добре вчиться, але разом із тим Микита непокоївся, що хлопець стане артистом, замість того, щоб розвивати свої здібності в якомусь серйознішому занятті. Проте на Івана вже чекав театр, але зовсім не той, якого так боявся його батько. Який саме? Довідаєтесь у наступній серії.

Прочитати детальніше про текстовий серіал та слідкувати за наступними серіями можна тут:

Facebook
Telegram
Twitter