Зараз багато українців живуть за межами рідної країни, тепер їх значно більше, ніж було до 24 лютого 2022 року, і я — одна з них. Безперечно, для когось це новий досвід, який стане в нагоді для розвитку України після нашої перемоги в цій страшній війні.
Тривале перебування поза межами рідної країни допомагає не лише глибше зануритися в життя нового місця і відчути його пульсацію, звички, традиції не як турист, а й відрефлексувати і переосмислити сильні та слабкі сторони рідних, наразі територіально віддалених міст.
Я постійно порівнюю Київ і Вільнюс — рідне місто і місто-тимчасовий дім. Це порівняння виринає з підсвідомості раптово і без попередження. Зауважую деталі, галочками в пам’яті фіксую хороші ідеї, які неодмінно хочеться втілити після війни в Україні.
Адже, як би боляче не було про це думати, та багато міст, містечок і сіл нам доведеться відновлювати й перебудовувати. Тож варто вивчити позитивний досвід європейців у збереженні архітектурної спадщини, міському плануванні та містобудуванні. Це точно буде корисним нам у майбутньому.
Читайте також: Потужний голос українців на 75-му Каннському кінофестивалі
Естетика міста, його доглянуті будинки із заквітчаними балконами і відреставрованими архітектурними елементами, некрикливі вивіски та мінімальна кількість зовнішньої реклами — це та затишна атмосфера старої Європи, у яку хочеться повертатися. Повертатися, щоб блукати в ній і насолоджуватися цим процесом. Таким є Вільнюс. І не лише його Старе місто, яке, до речі, зараховано до всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, а й нові райони, побудовані в пострадянський час.
Сучасні будинки естетично «вписані» у загальний образ міста так, щоб не колоти око своїми незграбними кутами чи кольорами. Під час будівництва нових об’єктів дотримуються висотності, створюють загальноміську інфраструктуру та зберігають зелені зони (їх тут безліч, це не лише парки і сквери, а великі ділянки дикого лісу в міській зоні).
Загалом, під час будівництва чогось нового, враховують цілісний міський архітектурний та інфраструктурний ансамбль. Скрізь є доріжки для велисопедистів і вирішена проблема інклюзивності міського простору. Немає завдання заповнити, ущільнити простір. Тут є повітря і його вдосталь. Людям тут затишно і комфортно.
Так, Вільнюс і Київ — міста з неспівмірно різною кількістю населення. Проте досвід Вільнюса в підході до планування нових районів і збереженні автентичності вже існуючих об’єктів приємно вражає. Окрім того, у Литві є те, чого ще дуже не вистачає Україні: врегульовані законодавство і нормативно-правові акти в пам’яткоохоронній сфері, яких чітко дотримуються і які досить ефективно працюють, та діє система дофінансування власникам на ремонт старих будинків, якщо це об’єкти культурної спадщини.
Створені й успішно функціонують державні організації, які займаються просвітою населення, допомогою в питаннях збереження об’єктів культурної спадщини в історичних зонах литовських міст та, власне, розподілом коштів для ремонту приватних будинків, які мають цінність для міста (у Вільнюсі — це Агенція відновлення старого міста Вільнюса).
І поки я гуляю затишними і комфортними вуличками привітного європейського міста, я мрію про Київ — очищений від агресивної зовнішньої реклами, тимчасових споруд і недолугих ремонтів (наприклад, білих, як більмо на оці, балконів у старих будинках). Та й усі українські міста мають бути вмиті від цього несмаку і брутальності, що залишив нам у спадок совок із його звичкою все спаскудити.
Наша Україна після перемоги має стати прикладом відновлення для інших країн. Відродити естетитику пошкоджених міст і, як Фенікс із попелу, постати оновленою.
