Війна змінює усе і всіх, десь звужує потреби, десь розширює межі й можливості. Ми вимушено змінюємося, утверджуємо власні цінності та відкидаємо зайве. Війна торкається також професій — хтось втрачає роботу, а на комусь тримається фронт і тил.
Письменники Валерій Пузік, Богдан Коломійчук, Артем Чапай і Саша Буль воюють. Письменниці Вікторія Амеліна, Тамара Горіха Зерня та Юлія Ілюха волонтерять. Нам важливо висвітлити різні досвіди й осмислити роль та участь митців у подіях. Тиктор медіа поговорило з ними про особисті зміни, що їх спричинила повномасштабна війна.
Чи пишеться під час війни
Війна однозначно вплинула на письменницькі звички та ритуали. На це є різні причини — від зміни місця проживання до внутрішнього заціпеніння та зміщення пріоритетів.
Юлія Ілюха:
Перші дні після початку війни ця потреба була дуже сильна. Я писала матеріали про Харків і те, що з ним відбувається, що з ним коять російські війська, для іноземних ЗМІ. Вразило, коли поляки запропонували написати їм про культуру в Харкові. У нас не лишилось культури в Харкові, бо ворог хоче перетворити його на пекло. А зараз часу на писання не вистачає взагалі — намагаюсь щось робити, щоб наблизити нашу перемогу. Допомагаємо ЗСУ і ТрО. Жодного бажання писати художню прозу немає з 24 лютого. Написала лише два вірші. Сподіваюсь, слова повернуться колись.
Вікторія Амеліна:
Не відчуваю потреби писати, але часто це необхідно. А часом — це, на жаль, найкраще, чим я можу допомогти. Якби можна було обміняти вміння писати на мінімальні здібності, необхідні на війні, я б обміняла.
Тамара Горіха Зерня:
Я розумію, що писати потрібно. Записувати, вести щоденники, фіксувати епізоди. І водночас не можу себе змусити сісти за чистий аркуш.
Війна змінить наші смаки, настрої, тональність письма. Ми будемо писати пізніше, після перемоги. Величезне значення матиме ціна, яку ми заплатимо за перемогу, от що важливо. Так, все залежатиме від ціни.
Я не готова починати рукопис в умовах, коли російська ракета його може обірвати на півслові.
Як змінилися читацькі звички
З читанням — по-різному.
«Мої читацькі смаки зміліли і впали у дитинство. Я читаю кілька сторінок перед сном, переважно Террі Пратчета. Хижим оком поглядаю на Гаррі Поттера…
Звісно, якщо не вважати читанням безкінечне гортання стрічки на фейсбуці та в інших соцмережах.
Пам’ятаю, у березні до мене звернулися з одного видання з проханням порекомендувати список книг “для читання у бомбосховищах”. Я досить різко тоді відповіла журналістці, за що мені досі незручно. Сама ідея читання під бомбами мені здавалася блюзнірством. А потім з’ясувалося, що багато людей дійсно брали книги у сховища, у тому числі мою “Доцю”.
Очевидно, у когось є потреба у страшні часи сховатися від реальності. Я навпаки намагаюсь бути максимально уважною, щоб не пропустити важливу новину чи повідомлення у реальному житті, і тому не дозволяю собі відволіктися на художній світ», — Тамара Горіха Зерня.
Деякі письменниці-мами зберігають практики читання книжок дітям.
«Читаю синові на ніч. Нарешті дійшли руки до книжкових запасів, придбаних на форумах та арсеналах. Щойно дочитали повість “Замріяний котик Фаго” Олександри Дорожовець, бо більшість книг, які я купувала для сина — про котів. Частину з них я змогла забрати з квартири на Салтівці», — Юлія Ілюха.
Є книжки, які стають близькими і рятують. Вони стають опертям у кожному дні війни.
«Маю Целана в перекладі Петра Рихла поруч із місцем, де сплю (сказала б, що поруч з ліжком, але переважно поруч зі спальним мішком). Знаю, що Целан мені завжди допомагає, коли важко — наче знаходжу співрозмовника, який мене чує і повторює те, що вже звучить у мене всередині. Тому Целан зі мною. Але читаю я відверто мало», — Вікторія Амеліна.
Валерій Пузік:
«Незмінною також залишається література. Коли є можливість, читаю. Остання прочитана книга — “Химерні оповідання” Ольги Токарчук. Ношу в кишені зараз збірку віршів Шувалової “Каміньсадліс”. За можливості пишу сам, короткі новели (якщо їх так можна назвати). Те, що можна, публікую у фейсбуці, те, що ні — зберігаю на гугл-диску».
Які зміни відбулися?
«Головна зміна — це те, що спочатку вірив та думав “все ненадовго”. Місяць, два, три. Зараз розумію: війна триватиме довго і треба бути готовим до всього. Це навіть не зміна, а прийняття», — Валерій Пузік.
Богдан Коломійчук:
Зміни очевидні: наша країна вчергове у своїй історії змушена збройно відстоювати своє право на життя і свободу, і війна так чи інакше торкнулася кожного. Мені випала честь стати в стрій Збройних Сил. Незмінною лишилася любов.
Артем Чапай:
Ну, що може лишитися незмінним? Тато в декреті пішов від дітей в армію. Це було як стрибнути зі скелі у воду з заплющеними очима. Виявилося, що й тут можна жити, але незмінного не лишилося нічого. Родина за кордоном, я в казармі й на нарядах і патрулюваннях
Саша Буль:
Думаю, варто почати з того, що я терпіти не міг кацапів та їхню “культуру” ще до повномасштабного вторгнення. Не плекав ілюзій щодо якоїсь там братськості, не споживав їхнього контенту. Тому мені не довелось у комусь розчаровуватися чи якось змінювати свій світогляд. Просто з’явилося ще більше ненависті і відбулась абсолютна дегуманізація цього племені. Довелося опановувати нові навички й відкласти музику й літературу на задній план.
Слухайте також плейлист пісень війни
Що залишається незмінним
Навіть у найтемніші часи в кожного з письменників є свої острівці безпеки, й це надихає.
Для Юлії Ілюхи — це віра в ЗСУ і в нашу перемогу.
«Мій маленький син у Польщі, ми винаймаємо світлу квартиру в місті, яке я люблю, в нього все добре — але я вперше так довго не з ним, ми неймовірно скучаємо. В його кімнаті у Львові встигли пожити на шляху до безпеки різні діти. Він завжди починав плакати, коли хтось випадково руйнував його складні конструкції з лего — вони були незмінні. А тепер їх усіх немає. Сину ми про це не кажемо. Іншим українським дітям не кажуть про набагато страшніші руйнування і смерть. Мій малий читає новини, як дорослий, — але як дитина не має знати про руйнування лего. Я колись про щось таке починала писати книжку…
Напевно, командний чат Нью-йоркського літературного фестивалю незмінний? Але ж і там ми від 24 лютого говоримо хіба про евакуацію чи волонтерські потреби. Одна з наших активних волонтерок досі в смт Нью-Йорк — це незмінно, і я пробую уявляти собі її світлий дім. Але я не певна, що вона мені чесно скаже, якщо цього дому не стане.
Ми всі незмінно кажемо одне одному, що усе гаразд», — розповідає Вікторія Амеліна.
«Незмінною ж залишається любов. Віра в людей за спиною. Вони знаходять та привозять все що треба. Від артилерійського компаса до прицілів. Це більше ніж слово “волонтер”, це янголи охоронці, що прилітають на допомогу коли потрібно. І це велика честь знати їх особисто та при зустрічі обійматись.
Незмінною залишається сім’я і віра в те, що ми знову будемо разом і сину з дружиною не доведеться більше сидіти у ванній кімнаті чи сховищі», — ділиться Валерій Пузік.
«Наразі — рутина, пов’язана з дітьми. Після Великодня я забрала дітей до Києва, потім на короткий час ми виїхали на Черкащину, далі знову чекатиме якась дорога. Я намагаюся зробити все можливе, щоб у них залишився хоч шматочок дитинства у даній ситуації.
А ще залишилося довоєнне коло спілкування. Ніхто з людей, яких я поважала і любила до війни, не розчарував. Всі або воюють, або волонтерять заради перемоги.
Звичайно, дірою в грудях стали наші втрати, ми втратили кількох дуже достойних, гідних людей. І навіть не оплакали їх належним чином. Цей вал горя і сліз іще чекатиме на нас у майбутньому. Після перемоги, ми подумаємо про це після перемоги», — каже Тамара Горіха Зерня.
Читайте також про досвід письменників, які опинилися поза домом
Що підтримує і дає силу
І наостанок поговорили про підтримку та внутрішню силу, адже для боротьби треба не тільки зброя, а й стійкість, віра, те, що дає надію. Ось що кажуть про це письменники:
«Волонтерство. У 2014 році почала допомагати армії від страху, зараз — від ненависті до ворога. Ненависть — це хороше пальне. Про себе я вже давно зрозуміла — щоб не з’їхати з глузду, треба щось робити», — Юлія Ілюха.
«Статистика вбитих окупантів дуже підтримує. Побратими, що поруч та рідні, що в тилу. Те, як цивільні мобілізуються задля допомоги війську. Українці творять дива. Я не перебільшую», — Саша Буль.
«Піраміда наших потреб розшарувалася дуже швидко, за лічені години після падіння перших бомб на Гостомель і Київ. Чоловік вхопив вже складений наплічник і пішов на точку збору з колегами, з якої вони відразу зайшли у тероборону. Після звільнення Київщини їх направили далі на фронт, зараз хлопці воюють на півдні.
Я вхопила батьків і дітей, і ми рушили на захід України. Це була одна з найдовших моїх подорожей, щоб дістатися Франківщини, нам знадобилося майже 30 годин. Влаштувавши дітей у відносній безпеці, я повернулася до Києва.
До мого величезного здивування, у столицю ходили потяги, і зворотня подорож виявилася значно комфортнішою за евакуаційну, практично весь вагон був у моєму розпорядженні.
Сумніву щодо повернення не було. Хотілося бути корисною у своєму місті, хотілося підтримати його своєю присутністю, хоч щось робити для оборони. Я відразу ж підключилася до роботи волонтерського центру 4.5.0 — це організація, яку створили наші колеги, видавці, друкарі, поліграфічних. Фактично, вся книжкова індустрія була представлена на нашому складі; нашим командиром став власник друкарні, водіями були дизайнери і працівники типографії, на фасуванні продуктів стояли ми з моєю видавчинею Іриною Білоцерковською, а до збору коштів, закупівель і розподілу долучилася вся наша немаленька “бульбашка”.
Власне, ця робота і врятувала нас у найтяжчі тижні. Ми ставили собі короткі цілі та заповнювали дні маленькими завданнями настільки щільно, наскільки могли. Так щоб вночі не прокидатися від звуків сирени.
Я не знаю, як ми житимемо у війні та поряд з війною у довгостроковій перспективі, якщо наш спринт перетвориться на марафон. Але не сумніваюся, що ми щось придумаємо», — Тамара Горіха Зерня.
«Підтримує курс мови в смартфоні. Надія вижити й возз’єднатися колись із родиною», — Артем Чапай.
«Підтримує власне можливість підтримувати інших — а більш нічого. Великі проблиски радості були, коли вдавалася евакуація з гарячої точки — друзів або просто тих, кому допомагаємо. Я намагаюся думати про вцілілих, треба жити заради них», — Вікторія Амеліна.
