Кожна війна має свою мову, точніше: кожна війна обнуляє мову, змушує перевинаходити її наново, створює з уламків і скалок. Письменники, які пишуть війну (не про війну, а війну — це різні підходи), виробляють смисли: вони розказують конкретні приватні «небатальні» історії й так руйнують уявлення про війну як про абстрактне неперсоніфіковане зло.
Писати-війну не передбачає права розказувати чужі історії (писати про війну — то уже так, можна і треба), така ж різниця є в тому, щоби писати травму і писати про травму. Це значить розказувати свою історію — історію своєї війни, це значить не мати можливості відсторонитися від неї й відокремити людину від події. Таких книжок у світовій літературі безліч, прірва, безодня таких книжок — шокує, скільки літераторів мають безпосередній досвід війни. У сучасній літературі таких книжок забагато.
Чи ви пробували порахувати, скільки війн відбулося лише за останні, скажімо, тридцять років? А скільки книжок про них написані?.. Ми поговоримо про деякі з сучасних романів, що пишуть війну. Вони написані різними мовами, з різних досвідів, кожна книжка присвячена одному конкретному конфлікту на різних кінцях світу. Кожна війна вимагає своєї мови. Та зрештою, здається, формується з цих книжок одне таке пекуче «есперанто», на жаль, зрозуміле всім свідкам-учасникам війни.
Ідея проєкту, тексти: Ганна Улюра Ілюстрації: Ірина Сажинська Коректура: Ната Коваль