Тиктор медіа поспілкувалося зі співробітниками «Нашого Формату», які з початком повномасштабного вторгнення вирушили на захист України.
Директор із розвитку видавництва «Наш Формат» Сергій Куцан згадує про перші дні початку великої війни. Маючи чималий досвід волонтерської діяльності, він одразу зосередився на цьому:
Уже 24 лютого ввечері був на нараді у військовій адміністрації району, «готовність» влади до війни бачив на власні очі. А 25-го вранці з колегами-підприємцями зібралися та відновили діяльність нашої громадської організації «Підприємці Звенигородщини», яка волонтерила із 2014-го.
Наш шлях, думаю, не оригінальний, — як і інші волонтерські організації, ми розуміли нагальні потреби й намагалися оперативно їх закривати. Спочатку шили «розгрузки» і плитоноски (тоді їх катастрофічно не вистачало), робили тисячами тушонку, імпортували амуніцію, тепловізори, дрони, машини, організовували всіляку гуманітарку. Звичайно ж забезпечували матеріальну базу місцевої ТрО, готовність якої до війни — окрема довга розмова…
Пригадую, у перший місяць робота була така напружена, що ввечері міг із годину мовчки лежати і дивитися на білу стелю — аби тільки не говорити, нікого не чути і нічого не бачити. А кількагодинне мовчання телефона сприймалося як справжній подарунок.
Зараз метушні в рази менше, та все одно є купа запитів від земляків із фронту, які нема кому іншому закрити як тим же землякам, що в тилу.
Пишаюся тим, що разом з однодумцями і владою міста організували Дитячий Благодійний Ярмарок, на якому діти зібрали 79 тис. грн на покупку ЗвеноБомбіля — так охрестили «бойовий» пікап для фронту.
Ще пишаюся, що разом із колегами були дотичні до організації в місті великого хабу гуманітарної допомоги, що забезпечує не тільки військових, а й переселенців.
Паралельно зосередився на кількох дуже важливих для Перемоги та суспільства проєктах, які вийдуть друком у «Нашому Форматі» найближчим часом.
Дизайнер видавництва «Наш Формат» Назар Матлак розповів про те, як змінилося його життя за місяці повномасштабного вторгнення та як прийняв це рішення:
Життя змінилося кардинально. Від рутинного робота-дім-прогулянки з собакою до казарменого стану. Довелося забути, що таке колонтитул і шмуцтитул і згадати, як споряджати магазини та чистити зброю.
Чому було важливо стати на захист України? Звучатиме пафосно, але так і є: просто так правильно.
Певним чином я вже давно до цього готувався на таборах Молодіжного національного конгресу і тренінгах «Захисту патріотів», тому рішення далося просто. Та й бажання стати на захист сім’ї, міста і Країни в лавах ЗСУ — це честь.
Технічний директор видавництва «Наш Формат» Олег Хаврук розповів про власний бойовий досвід у перші місяці війни:
24 лютого прокинувся десь за 15 хвилин до вибухів і не міг заснути, тому що відчув, що щось відбувається. Через кілька хвилин узяв до рук смартфон і прочитав, що в Києві вибухи. Оскільки я слідкував за інформаційним полем, то знав про попередження західних розвідок і довіряв їм. Тож одягнувся, сів у авто і приїхав на найближчу АЗС заправити його по вінця. Потім підігнав заправити й авто дружини.
Повернувся і побачив дружину, яка вже прокинулась і все зрозуміла. Ми говорили про такий розвиток подій із нею і дітьми, тому морально та організаційно були готові. Упродовж дня ще раз обговорили всі можливі варіанти і ввечері я, дочекавшись свого побратима, взяв зареєстрований карабін, усі патрони та документи, і вирушив своїм мікроавтобусом до центру Києва.
Мій побратим уже мав бойовий досвід в одному з добробатів, тому запропонував заїхати у штаб цього підрозділу. Так ми й зробили, тож уже ввечері були в команді озброєних і переважно досвідчених вояків. Перші дні ми здійснювали функції охорони мобілізаційного пункту батальйону та повсякденну господарську й навчальну діяльність.
Десь на третій день до нас долучилися професійні військові, які не могли дістатися до своїх частин, що були розташовані в Сумські області, але хотіли захищати Україну.
Нас, як найбільш підготовлених (окрім мене — я просто був із транспортом) перекинули в західну частину Києва на базу, де було багато азовців і представників інших організацій правого спрямування. Фактично ми стали частиною резервного полку, який мав би вступати в бій у випадку прориву росіян з боку Житомира та Бучі. Але прориву не відбулося, тож нас відкликали.
Орієнтовно в перших числах березня нашу роту перекинули в нове місце потенційного прориву в Баришівський район. Спершу ми окопувалися поруч із військовиками 10-ї бригади. Але пізніше, за результатами проведеної розвідки, зайняли села Селище та Гостролуччя, які й стали для нас базовими на наступний місяць із гаком. Ці села були спершу захоплені росіянами. Але перед нашим приходом вони відійшли звідти в сусідні і там закріпилися. Тому ми вирішили зробити те саме й облаштували позиції та блокпости за межами сіл на території, прилеглій до окупованої.
Тривалий час ми тримали свої позиції, працювали на блокпостах, відфільтровуючи диверсантів і допомагаючи місцевим жителям вибратися з окупованих сіл.
Паралельно відбувалося навчання, знайомство з новими побратимами, які всі виявилися суперлюдьми. За весь час у мене не було жодного конфлікту в роті, я не чув про жоден випадок пияцтва або поведінки, яка б дискредитувала підрозділ. Поруч із нами працювали воїни 10-ї бригади та 3-го полку спеціального призначення. Я регулярно вивозив розвідників у сіру зону, а також мотався за зброєю та всім необхідним по області.
У кінці березня спільними зусиллями 10-ї бригади, нашого батальйону та дружніх підрозділів вдалося з боями звільнити перше село в Баришівському районі — Лук’янівку. Завдяки нашим пілотам дронів і тим, хто знімав на відео ці події, кадри зі знищеними та захопленими танками, БМП і «тиграми» росіян облетіли весь світ. Ще через якийсь час мій підрозділ брав участь у звільненні сіл Перемога в Київській і Нова Басань у Чернігівській областях. Село Перемога стало для нас символічним, оскільки фактично ми здобули Перемогу в Київському регіоні.
Після цього ще певний час утримували свої позиції, але згодом нас повернули в Київ на базу батальйону, де почалося переформатування в Сили Спеціальних Операцій.
Менеджерка з роботи з VIP-клієнтами Людмила Литвиненко долучилася до лав «Госпітальєрів» і розповіла про те, як працює підрозділ і яку допомогу потребує:
«Госпітальєри» — добровольчий підрозділ, який входить у частину української добровольчої армії. Він був створений у 2014 році Яною Зінкевич.
До «Госпітальєрів» я долучилася практично спочатку повномасштабного вторгнення (з 2014 до 2018 служила в добровольчій армії). Рада, що зробила такий крок, адже ця структура кардинально відрізняється від усіх інших. Це — найбільш ефективний і модернізований підрозділ, який виконує роботу максимально наближено до стандартів НАТО: від екіпірування, медичного забезпечення, навчання, моделі виконання своєї роботи.
Госпітальєри — максимально ефективні. За такою моделлю треба будувати службу і медичне забезпечення, щоб зменшувати втрати.
«Госпітальєри» перебувають повністю на забезпеченні українців та іноземців, входять до Української добровольчої армії. Це — когорта людей, які проходять курси незалежно від того, чи мали медичний досвід або ж військово-тактичну підготовку. Тобто долучитися може кожен (враховуючи віковий ценз, громадянство і співбесіду).
Кандидати проходять п’ятиденні курси, які включають медичну частину (тактичну медицину), військову (тобто поводження зі зброєю), елементарну тактику, прийоми маскування. Таких азів, на жаль, не мають деякі новостворені мобілізовані бригади.
Зараз «Госпітальєри» налічують 50 екіпажів. До екіпажу зазвичай входять парамедик або медик-парамедик, вогневик (вогнева підтримка, охорона екіпажу) і водій.
Екіпажі мають різне спрямування, деякі забирають поранених, евакуюють безпосередньо з лінії фронту, доставляють поранених на стабілізаційний пункт або на другу точку евакуації. Це екіпажі швидкого реагування, які надають елементарну першу медичну допомогу: зупинку критичних кровотеч, забезпечення прохідності дихальних шляхів.
Наступними є екіпажі з ґрунтовнішою медичною підготовкою і досвідом, вони виконують більший обсяг робіт: стабілізують поранених, доставляють від стабілізаційного пункту до госпіталю і супроводжують — зазвичай на реанімобілях. Є у нас така нова спроба: екіпажі Госпітальєрів почали працювати на стабілізаційних пунктах. Зокрема наш екіпаж у складі хірурга, анестезіолога на попередній ротації працював на стабілізаційному пункті Сєвєродонецька, після того, як звідти вийшли, у госпіталі та стабілізаційному пункті Лисичанська. Там це відбувається так: заходить екіпаж і приймає весь конвеєр поранених із Луганської області, який проходить через нас.
Ми стабілізуємо людей і відправляємо їх на іншу точку, де відбуваються серйозніші операційні втручання.
«Госпітальєри» забезпечують добровольців усім необхідним для роботи: навчанням, їжею, проживанням, досвідом та амуніцією. Все це закуповують із донатів. Якщо хочете допомогти «Госпітальєрам», на сайті та у фейсбуці є офіційні реквізити, за якими можна переказати гроші. Щодо іншої допомоги — про неї варто уточнити за вказаними контактами, що саме потрібно, щоб ця допомога була максимально ефективна, а не чекала десь на складі. Крім того, важливим є й інформаційний розголос — щоб долучалося більше людей.
На завершення розмови Людмила висловилася щодо того, чи потрібні книжки під час війни:
Звісно, потрібні. Життя не зупинилося, і нам треба підтримувати економіку України. А також говорити про Україну за межами наших кордонів, щоб про нас не забували, продовжували допомагати, щоб ми рухалися до перемоги. 70–80 % нашої діяльності має бути спрямована саме на перемогу. А підтримувати економіку, особливо в умовах кризи, яка наближається, дуже важливо.
Не забуваймо і про психологічний фактор: людям важко усвідомлювати, що ця війна затягнеться надовго. Завмерти в постійному очікуванні перемоги — хибний варіант.
