Катерина Калитко — письменниця, перекладачка, волонтерка. Авторка книжок: «Катівня. Виноградник. Дім», «Земля Загублених, або маленькі страшні казки», «Ніхто нас тут не знає, і ми нікого», «Орден мовчальниць». Найновішу поетичну збірку «Люди з дієсловами» Катерина Калитко презентувала в межах поетичних читань Meridian Czernowitz.
Здатність писати після повномасштабної війни
У перші кілька тижнів після вторгнення в мене була глуха і сліпа зона, і я навіть сумнівалася, чи взагалі зможу писати. Не було жодного уявлення, якою може бути ця мова, як зараз говорити про цю нову реальність. Це ніби контузія, коли вдарило — дуже гучний звук, багато світла, багато руху зовні й ти ніби завмерла, і лежиш як під водою, а все навколо тебе рухається. Таке було відчуття в сенсі письма, потім слова почали повертатися. Стало зрозуміло, що це дуже довгий забіг і що в нас намагаються відібрати нашу самість, нашу ідентичність, тобто забрати саму можливість бути нами.
Один із моїх способів бути собою — це письмо. Якщо я не писатиму, то, зрештою, рано чи пізно — скоріше рано — втрачу себе як бойову одиницю. Голос почав відновлюватись сам від себе, я нічого не робила для того — не сідала писати, не переписувала мільйон чернеток, не шукала вдалих висловів — ні, він просто повернувся, і для мене це був дуже знаковий момент у цій війні. Не йдеться про те, щоб щось комусь розповісти, донести. Важлива ця присутність у багатоголоссі, у цьому хорі, у своєму часі.
Мистецтво під час війни
На війні людям важливо бути тут-і-зараз і планувати максимально короткими проміжками, ніхто не думає на довгі перспективи. Мистецтво — це про тривання і про зберігання, війна зазвичай першим забирає те, що зберігається, усталене, локалізоване в певному місці. Ми вже бачили це з музеями й бібліотеками.
Тому, звичайно, це дуже людська емоційна реакція зараз — говорити, що мистецтво не потрібне. Але мистецтво — це також про присутність, про мову самоопису. І насправді тому воно страшенно потрібне, але очевидно, війна модифікуватиме форми, у яких воно існує. Тобто якщо ми говоримо про мистецтво під час війни, то люди радше зорганізують якийсь концерт або мобільний літературний фестиваль, аніж заснують картинну галерею або якийсь музей. Бо це інший рівень безпеки, загрози і продовження життя артефактів.
Мистецтво, як мені здається, дуже важливе з тієї точки зору, що ти відчуваєш несамотність, можеш побачити, що хтось разом із тобою проживає, відрефлексовує цей час, що є щось спільне, що твориться просто зараз і залишиться надалі, бо ми зробимо зусилля, щоб це лишилося.
Немарність людського досвіду — це відчуття свідка життя, відчуття спільного досвідчення великого часу. І це надзвичайно цінно, можливо, це одне з найцінніших відчуттів, які люди можуть прожити. Мистецтво в цьому сенсі унікальне, незамінне, і дуже несправедливо говорити, що культура в часи війни неважлива. Але абсолютно справедливо буде сказати, що мистецтво має переглянути свої підходи до рефлексії, до форм, у яких воно існує.
Поезія у воєнні часи
Поезія зараз для мене — важливий суспільний нерв, який нас усіх прошиває, тому що зараз пишеться дуже різна поезія: є шедевральні вірші і є відверта графоманія. Це все документи часу, але поезія завжди реагує найшвидше і, якщо пощастить, взірці великої і страшної поезії, яка пережила війну, уже лишилися.
Я завжди намагаюся бути чесною в поезії, мені здається, це зараз значно цінніше і важливіше, ніж якась там версифікація, експерименти. А чесність — не завжди легкий експеримент над собою. Вірш — це подих, це дух божий, який віє де хоче, і у верлібрі може бути більше цього подиху, ніж у технічно досконалому сонеті.
Про тексти, які не увійшли до остаточної редакції «Людей з дієсловами»
Це були максимально приватні тексти, те, що я для себе називаю внутрішньосердитими текстами. Я полемізую з певними суспільними феноменами чи якимись особистими історіями. Це не завжди очевидно прочитується, але для мене ця полеміка почута.
Початок повномасштабної війни зняв для мене багато полемічних питань, бо дещо стало просто неважливим і суперечки втратили сенс, а дещо автоматично отримало відповіді. Тому ці тексти, залишаючись моїм приватним артефактом, втратили, скажімо, іскру, ту енергетику, яка мала би бути. Я забрала і те, що максимально приватне, наприклад, метафоричні розмови з людиною, бо характер цих розмов змінився. Наразі не буду їх публікувати, але вони є на моїй сторінці у фейсбуці.
Про чернетки віршів
Майже завжди пишу начисто. Я загалом дуже люблю писати від руки. Але останнім часом фізично і технічно немає такої можливості, бо зазвичай щось набираю в телефоні на коліні у якомусь волонтерському бусику. Роблю якусь чернетку в ґуґл-документі, через пів години чи годину до неї вертаюся, щось, можливо, відшліфовую. Не люблю повертатися до текстів після великої паузи. Вони від мене вже відчужуються і починають жити окремим життям. Це певний емоційний заряд, і потім я повертаюся до них уже з іншим емоційним зарядом — тоді це дуже технічне препарування.
У моїй поетичній біографії, звичайно, є тексти, які я переробляла. Але їх мало і це переважно тексти, які я переписувала наново: розбирала на деталі й підходила до них зовсім по-іншому.
Я ціную вірш за те, що це миттєва нервова реакція на реальність.
Я не датую тексти, але дуже чітко знаю, коли вони написані, бо там вкладений нерв — і я можу навіть до деталей відтворити інтер’єр, у якому написала вірш. Це для мене важливо.
Про росіян на фестивалях
Тепер усі листи-відповіді міжнародним фестивалям я починаю із запитання, чи є там учасники-росіяни. І, мушу визнати, 90 % фестивалів, які до мене звертаються, це «фестивалі здорової людини», які одразу наголошують, що не запрошують росіян, незалежно від їхньої політичної позиції. Тобто, навіть якщо це умовно антирежимні ліберали, вони все одно зараз не мають права голосу. Це дуже чесна історія про колективну провину, яку поділяють насправді всі.
Але про ту історію з румунським фестивалем: я тоді вже підняла руку писати відмову, але потім порадилася зі своїми близькими і мене чомусь усі почали переконувати, що потрібно їхати, не можна звільняти майданчик для росіян. Бо це ніби ти пасуєш, відходиш із рингу, даєш їм більший простір, і я завагалася. Почала всіх питати, у коментарях люди мене тоді переконували, що треба їхати. А я трішки поґуґлила, бо абсолютно не цікавлюся російським літпроцесом і мені видалося, що вона (запрошена росіянка Ґузель Яхіна — ред.) живе десь за кордоном. Але її позиція — це голуб миру з оливковою гілочкою в дзьобі, а це не є антивоєнною позицією.
Та вона, як виявилося, живе у Москві і є власницею російського паспорта, що для мене абсолютно остаточний привід для того, щоби з цією людиною на одній території нічого не робити, хоч у нас не мало бути спільних дискусій, але фестиваль, який запрошує росіянку, і починає ще виправдовуватись, що вона антирежимна, її може ще не випустять з країни.
По-перше, мені не цікаво з росіянами говорити, просто не цікаво і не цікаво бути там, де хочуть чути росіян, бо я не уявляю, що вони зараз можуть цікавого спродукувати назовні. По-друге, мені просто бридко, це питання гігієни.
Війна у текстах і різниця досвідів — жити у воєнний час і перекладати тексти про війну
Для людини, яка сприймає цей світ крізь призму емпатії, це дуже близькі досвіди. Адже мій досвід перекладу балканської літератури безпосередньо з конфліктом, із темою балканської війни всередині, з конфліктом художнім, який закручується навколо цієї війни і який насправді робить її своїм центром, був для мене рятівним ще у 2014 році.
Інакше не знаю, чи змогла би вмістити в себе цю нову реальність. А в такий спосіб у мене вже був досвід переживання війни — формально не мій, але насправді дуже мій і дуже близький, по-справжньому прожитий. Бо у війну 2014 року я прийшла зі знанням, що навіть цей жах можливо пережити. І що найважливіше — що після цього жаху можливо лишитися людьми і навіть писати художню літературу. Тому це така вагома і важлива частина моєї ідентичності й частина мого досвіду.
Безпосередньо проживання війни на власній шкурі, безперечно, різниться, це інша густота і війна, зрештою, не така, як та, що відбулася в 1990-х роках на Балканах. Бо, по-перше, природа самої війни змінилася на гібридну. Зрештою, балканські війни часто сприймали як щось локальне, схоже на бійку підлітків у підворітні. Міжнародна спільнота довго не ставилася до цього як до великої та спільної драми.
Україна, певно, на своє щастя, — величезна країна (сумнівне щастя – війна в країні). Та якщо шукати позитиви в певних нюансах — це велика країна, від якої залежить багато експортних питань. І, зрештою, це теж велика війна ідей та ідентичностей, від якої неможливо відмежуватись. Тому до нас зі старту інша увага — не скажу, що більша, але й природа цієї уваги інша.
Хоча, звичайно, від нас теж уже намагаються втомитися. Не можна засуджувати людей, тих самих європейців, що вони прагнуть зберегти для себе зону комфорту — це людська природа.
Але після повномасштабного вторгнення, за кілька місяців ми вперше виїхали на літературний фестиваль у Європу, це було дуже-дуже дражливе питання, бо ти розумієш, що люди з тобою говорять, переймаються абсолютно щиро, намагаються порадити, допомогти, запропонувати і таке інше, але потім вони дивляться на годинник і бачать умовно восьму годину — а ну все, до побачення. І вони йдуть у свій затишний побут.
А ти — сідаєш у свій автобус і 34 години повертаєшся у свою реальність, яка теж абсолютно чітка і для тебе максимально правдива. Нікого не можна звинувачувати в цьому розриві досвідів, але він є і він дуже дражливий.
Усі світлини авторства Юлії Вебер
