Як гартує своє слово і як береже сили, аби творити, розповідає письменниця Катерина Єгорушкіна.
Катю, твоя книжка «Скриня» про Голодомор — це відрефлексована травма твого родинного дерева. Історія твоєї бабусі Тані. А «Вимушені канікули» — травма, яка тут і тепер. Про що тобі легше, як авторці, розповідати? Про минуле чи теперішнє? Який емоційний стан глибший: коли травма не безпосередня й усвідомлена чи коли живеш у ній?
Писати про Голодомор було одночасно і простіше, і складніше. Складніше тому, що я не була безпосередньою учасницею подій, тож доводилося вивчати матеріал. «Скриня» постала з минулого, відлуння якого я відчуваю все життя.
Моя бабуся Таня пережила Голодомор на Кубані, багато розповідала про нього. Тоді загинули дві її менші сестрички. До того ж цю тему я розкриваю через образ скрині, і тут теж потрібно було зробити певне дослідження. А простіше тому, що цей біль минув, моя бабуся вижила, народила мою маму, а та — мене. Тобто дерево роду не зникло, хоча голод і відчахнув кілька гілок.
Від тієї рани лишився шрам, який мушу пам’ятати. Окрім того, ми бачимо, що трагедії минулого повторюються, тож доводиться їх наново осмислювати й домагатися від світу визнання Голодомору 1932‒1933 років геноцидом українського народу.
Щодо «Вимушених канікул» — тут інший рівень відповідальності, оскільки багато з нас переживають травму війни тут і тепер. Окрім чесної передачі фактичного й емоційного досвіду, для мене важило уникнути ретравмування читачів. Щоб, з одного боку, вивільнити й проговорити закапсульований досвід початку повномасштабного вторгнення, а з іншого — дати сили, а не забрати їх, адже ми не знаємо, що нас чекає попереду, і скільки нам іще знадобиться витримки.
Про процес роботи над книжкою можу сказати так:
Я писала ніби під дією анестезії — не такої сильної, щоб не могти народити цей текст, але достатньою, аби літери не пливли перед очима.
Мабуть, у цьому є сенс. Попри те, що книжка написана від імені дівчинки, між рядків я намагалася подбати про читачів, а отже — мусила бути ресурсною дорослою, на яку можна покластися.
Як вважаєш, може автор братися за сюжети, у подіях яких він не брав участі? Чи краще хай свідчать очевидці?
Щодо права писати — тут багато нюансів, але насамперед це вибір конкретної людини. Так само в часи війни письменниками і письменницями можуть стати очевидці: військові, волонтери, касири чи школярки.
У цьому керунку ми можемо поставити ще такі питання: Чи мають право бездітні письменники писати про дітей і для дітей? Чи мають право писати про насильство автори й авторки, які не були жертвами чи свідками? Чи мають право письменники писати про уявні, а не реальні досвіди? Особисто я вважаю, що мають. Інакше у нас було би набагато менше талановито написаної літератури.
Візьмімо, до прикладу, роман Джона Бойна «Хлопчик у смугастій піжамі», який став бестселером і був екранізований. Написаний молодим автором у 2008 році про Голокост часів Другої світової. Джон не був свідком, але написав так майстерно, що всі читачі стали свідками, принаймні, на рівні серця.
Щодо мене, то я не писатиму романи про події на передовій. Я не платила тієї ціни, яка б давала мені на це моральне право. Нехай про передову пишуть військові. Натомість розповідатиму про дітей після повномасштабного вторгнення. Про людей із деокупованих територій. Тут я маю багато і особистих досвідів, і зібраних у поїздках. Деякі з них вдається передати так, що плачуть дорослі чоловіки і кажуть, що Кінга читати легше…
Писати про це теж непросто, але якщо кожен українець має додати своєї сміливості до перемоги, то нехай моїм внеском буде сміливість ословлення болісних досвідів — навіть чужих. Адже у стані травми люди часом гублять слова і розкриваються лише тоді, коли відчувають: ти не чергова мисливиця за історіями, а емпатійна слухачка, готова вимкнути диктофон будь-якої миті. Людина та її біль для мене важливіші, ніж історія. Саме тому люди мені довіряють і розповідають. Навіть випадкові подорожні.
Людина та її біль для мене важливіші, ніж історія. Саме тому люди мені довіряють і розповідають.
От твоя крайня праця про річку Ірпінь, яка врятувала наше місто Вишгород і Київ теж. Який відсоток свідчень там? Як народжувався цей текст?
«Сад» — це історія про повернення додому, написана у формі притчі — так само як «Скриня» і «Пічка». Це все одна серія. Вони готуються наступного року побачити світ у видавництві «Портал». Усі три історії в деталях переплетені. Приміром, «Скриня» закінчується словами: «Настане час і на кожному дереві свій плід виросте», а «Сад» цими словами починається, адже час настав.
Коли Київщину було деокуповано, я поїхала розпитувати людей, збирати свідчення і для «Словника війни», і для цієї книжки. Я бачила річку Ірпінь, яка перетворилася на море, щоб зупинити окупантів. Цілі вулиці, сади й подвір’я у воді. Я говорила з людьми, водою і обстріляними деревами. Говорила з корінням, яке відростили верби на новому рівні, щоб пристосуватися, і тоді сказала знайомій: «Поглянь! Це як усі ми…».
Текст почала писати влітку в рідному Вишгороді. Потім планувала продовжити на резиденції в Польщі, але не пішло. Дописала тоді, коли повернулася у вересні додому і знову з’їздила на Ірпінь.
У ті дні поряд відбувалися розмінування і дуже бахкало. Я тоді ще подумала: є звуки для засинання чи йоги, а в мене звуки розмінування для написання книжки про деокупацію. Власне, це спрацювало: наближеність до джерела досвіду і сенсів.
Якщо кожен українець має додати своєї сміливості до перемоги, то нехай моїм внеском буде сміливість ословлення болісних досвідів.
«Вимушені канікули» ти написала в перші тижні війни. А якби цей текст з’явився після перемоги, він би був актуальним? Чи всьому свій час і автор має реагувати на події миттєво?
Письменник — не журналіст, тож не мусить у прямому ефірі видавати тексти. Комусь потрібно більше часу на осмислення, хтось втратив голос і відчуття сенсу, хтось навпаки самозцілюється через письмо.
Найшвидше прореагувала поезія — як концентрат почуттів. Я теж прореагувала досить швидко, але це була осмислена реакція, а не спроба самотерапії.
У мене з дитинства виробилася така дивовижна риса: коли всім довкола погано і темрява гусне, я запалюю в собі вогник надії й намагаюся його поширити. Дивним чином знаходжу слова підтримки і бачу, що це працює. Отак, підтримуючи восьмилітню доню у проживанні війни, я здобулась на слова підтримки для багатьох дітей і дорослих через мою книжку.
Гадаю, якби цей текст з’явився після перемоги, то не втратив би актуальності. Адже ще довго у своїх спогадах ми повертатимемося до перших тижнів повномасштабного вторгнення, перепроживатимемо їх. Але саме зараз моя книжка може максимально підтримати, надихнути на віру в перемогу.
«Вимушені канікули» ввійшли до короткого списку престижного конкурсу «Книга року BBC», побували на Франкфуртській книжковій виставці. Розповіси про це детальніше?
Ще до Франкфурту права на «Мої вимушені канікули» придбали Швеція, Данія, Грузія та інші країни. На самій виставці книжка також викликала жвавий інтерес, тож сподіваюся на нові переклади. Звісно, мені приємне визнання моєї праці, адже більш як десять років я самовіддано працюю в цій царині й маю багато виданих і перевиданих книжок, публікації в підручниках. Проте деякі з моїх праць пройшли непомітно повз літкритиків.
Приміром, та ж «Скриня». Її видали у форматі яскравої книжки-картонки, а текст — на молодший і середній шкільний вік, тому видання не потрапило до бібліотек. «Скриню» схвалив Інститут національної пам’яті, було розроблено уроки для шкіл і нині готується перевидання.
Або ж книжка «Різдво і мої дванадцять бабусь» — про різдвяні традиції світу й українську діаспору, про збереження національної ідентичності в еміграції. Напрочуд красиве, глибоке й актуальне видання, яке, на жаль, майже не прозвучало в ЗМІ.
Тому тішуся, звісно, що «Мої вимушені канікули» мають гарну долю. Такі події як Франкфурт і «Книга року BBC» допомагають бути почутою не лише в Україні, а й за її межами. Наразі це дуже важливо, адже сприятиме розвитку емпатії до українців, зблизить тих, хто щиро поділяє демократичні цінності.
Чи змогла б ти, в умовах боротьби нашого народу за незалежність, писати не про війну? Якщо так, то які б це були теми?
Я б хотіла писати про звичайні буденні пригоди своїх дітей, як робила це у книжці «Наш підліжковий космос», що готується до друку у видавництві «Віват». Навіть нотатки зробила для продовження, але розумію, що то тривоги, то укриття, то ще якісь деталі війни вриватимуться у книжку, тому зовсім мирною вона не буде. Я надто чесна перед собою і читачами, аби прибирати з книжок життя.
Яке твоє ставлення до електронного варіанту друкованої книжки для дітей? Чи обов’язково має бути такий формат, зважаючи на те, що життя кожного українця має поміститися до тривожної валізи?
Ще від часів пандемії ми мусили адаптуватися до нових умов, а після повномасштабного вторгнення — й поготів. Коли я евакуювалася з рідного Вишгорода, половина моєї валізи — були книжки. Причому жодної — мого авторства (тож потім для презентацій вишуковувала по книгарнях).
Коли ми з донею поїхали на місяць у Польщу на запрошення артрезиденції Tropinka, я взяла лише дві дитячі книжки. Коли доня їх прочитала, мусили перейти на електронний формат: читали рукописи моїх колег, навіть без ілюстрацій. І можу сказати, що це був хороший досвід.
Дуже стануть у пригоді українські електронні книжки за кордоном, адже ми мусимо думати не лише про те, коли повернемося додому, а і якими. Особливо діти. Тому збереження національної ідентичності через книжку — своєчасна і потрібна праця.
Окрім того, книжка — це про близькість, про сімейний ритуал. І коли звичний мирний світ руйнується, саме ритуали близькості дають опору.
Коли звичний мирний світ руйнується, саме ритуали близькості дають опору.
Фото на головній: Ірина Дмитренко-Терефера
