Жити під час війни — це змінити багато щоденних практик. Знайомитися з містом під час війни — зовсім інакше, ніж знайомитися з ним у мирний час.
Співзасновниці франківської галереї «Асортиментна кімната» Анна Потьомкіна та Альона Каравай на початку повномасштабної війни почали евакуацію мистецьких робіт із небезпечних зон на Прикарпаття. Невдовзі до них звернулася художниця Леся Хоменко, яка переїхала з сім’єю з Києва до Івано-Франківська в перші дні повномасштабного російського вторгнення. Вона запропонувала провести резиденцію для переміщених митців. Так з’явилася «Робоча кімната». Її резиденти мали нагоду влитися в життя Івано-Франківська в час розгубленості, але й згуртованості, у час неспокійного березня.
Ми поговорили з героями про резиденцію «Робоча кімната», їхнє життя в Івано-Франківську та взаємодію з містом.
Асортиментна й робоча кімнати
Простір «Асортиментна кімната» заснований у 2017 році й дає змогу дослідити і показати «асортимент» мистецтва в місті. Тут проводять виставки, резиденції, освітні події та музичні заходи.
«Робоча кімната» — проєкт, який заснувала кураторка Леся Хоменко на базі «Асортиментної кімнати». Це резиденція, у межах якої переміщені митці мали змогу жити і працювати, спілкуватися та рефлексувати. Проєкт мав на меті створити нові матеріальні об’єкти свідчення війни в локальному та глобальному контекстах.
«Робоча кімната» в Івано-Франківську почала працювати 28 лютого. Також до неї можна було доєднатися онлайн. Тож деякі художники працювали в Хаті-Майстерні на Косівщині, у Львові, Чернівцях і на Закарпатті.
Результатом трьох місяців роботи 17 митців-резидентів стала виставка про війну та її осмислення. Її представили у виставковому просторі «Асортиментна кімната» у червні — у тому ж приміщенні, де працювали митці: у майстернях, виставковому просторі та укритті. Роботи в різних техніках і стилях осмислюють воєнний час — екологічний аспект війни, дегуманізацію та самодегуманізацію, пам’ять.
Попри дощ, на виставку в Івано-Франківську прийшло чимало відвідувачів. А зараз вона вже в Німеччині й експонується в берлінській галереї A:D. Також її покажуть у Словенії й Австрії, а восени — повернуть до України і виставлятимуть у Дніпрі та Києві.
Євген Арлов
Минулі шість років Євген прожив у Києві, проте знайшов прихисток в Івано-Франківську і втілив свій мистецький задум саме тут. У березні, коли Київ сильно обстрілювали, Євген вирішив поїхати в безпечніше місце. Спочатку подався до Львова, а потім на Прикарпаття. Івано-Франківськ тоді був разюче відмінний від Києва, де ставало небезпечніше, а на прилавках меншало продуктів. Але до столиці Євген теж повертався.
«Їздив у Київ, тому що у Франківську було аж надто добре. Коли ми приїхали у Франківськ, там працювали кав’ярні, суші-бари. Я подумав: це взагалі можливо? Це ще існує? І тому я поїхав у Київ, жив два тижні сам і думав над роботами. Бо не міг нічого придумати, коли все спокійно і добре. І придумав там два перформанси. Реалізував поки один, але повернусь у Франківськ і буду втілювати другий», — поділився Євген.
У співавторстві з Діаною Дерій митець створив і презентував на відкритті виставки «Робочої кімнати» перформанс під назвою «Будапештський гамбіт». Для роботи над ідеєю митець використав текст Будапештського меморандуму 1994 року, відповідно до якого Україна віддала свій ядерний потенціал і частину озброєння.
«Оригінальний документ меморандуму я перекладав у вірш, змінював слова, щоб вони ставали у віршовий розмір. Я доволі багато граю в шахи і згадав, що в шахах існує такий дебют, коли чорні фігури жертвують пішака заради отримання кращої позиції. Шахи є аналогією війни, і Будапештський меморандум із будапештським гамбітом склались в одну роботу.
Із тексту я утворюю вірш, деконструюючи сам сенс, бо документ його втратив. Адже ніхто із країн-гарантів так і не прийшов на допомогу. А на рівні фізичному — із самого документу я роблю шахи у форматі оріґамі та шахівницю. Математично це виходило ідеально. На кожній фігурі написана різна кількість рядків вірша, залежно від того, як далеко вона може ходити.
Тестовий перформанс спочатку записали в Хаті-Майстерні. Уже на відкритті виставки у Франківську реалізували його в Ляльковому театрі. На початку ми виконуємо цей будапештський гамбіт, але не рухаємо фігури. Ми їх розбираємо, розкладаємо, читаючи вірш — знищуємо саму можливість грати в шахи», — розповів Євген Арлов.
Час навчання для митця був пошуком власного стилю, розбиранням, що таке для нього мистецтво. А воєнний час допоміг Євгену переосмислити власну творчість:
«Я зійшов би з розуму, якби не творив. Мистецтво — це територія, яка звільняє від думок. Представляючи роботу за кордоном, ти несеш велику відповідальність. Адже презентуєш не просто себе, а частину українського суспільства. Це змінило мене в плані осмислення моєї практики, підходу до мистецтва».
Мистецтво на війні — тема для дискусій, хтось не вірить, що воно може допомогти, а хтось вважає, що тільки за його допомогою можна щось пояснити.
«Метафора мистецтва — це те, що сказати stop war не працює, сказати ”закрийте небо” — не працює. А якщо підійти з іншого боку, не так прямо, то може й спрацювати», — вважає Євген.
З містом у митця тривалі взаємини — Євген уже бував на Прикарпатті, минулого року разом зі спільнотою Detali організовував рейв-фестиваль «Detaliзація». Зараз спільнота перетворилася на волонтерський штаб.
Тож Євген називає Івано-Франківськ особливим для себе містом.
«Після Києва рівень чутливості був іншим, я просто дивувався, що життя тут продовжується. Я люблю це місто. Тут заговорив українською мовою, а до цього я багато років розмовляв російською», — розповів Євген.
Митець у місті з березня — волонтерив, знайомився, спілкувався із художниками, творив. Із реп-виконавцем Аппексом провів експериментальний вечір поезії. Віталій виступав з авторськими віршами, а Євген відповідав за музику та відеосупровід.
У червні відбулася підсумкова виставка «Робочої кімнати» у Франківську. Далі її повезли до Берліна — Євген їздив не тільки як митець, а також як технічний директор виставки. Після Німеччини він повернувся до Івано-Франківська, але наскільки залишиться в місті поки не знає. У нього ще залишилися мистецькі задуми, які буде втілювати саме тут.
«Наступний перформанс буде аж із тридцятьма перформерами — кіноперформанс у трьох різних місцях про три міста. У ньому будуть брати участь вимушено переміщені особи, що переїхали до Франківська», — поділився ідеєю перформансу Євген.
Марія Леоненко
До повномасштабного вторгнення жила в Києві.
«У мене було бажання пожити у Франику. Я хотіла спробувати створити тут нову соціальну структуру зв’язків. Мене стримувало те, що, як мені здавалось, у місті буде мало людей і буде нуднувато.
Але я переїхала сюди в період, коли люди з різних регіонів теж знайшли тут прихисток. І було вже не до нудьги. Бо в такому місці як бар «Гост» збиралися представники з усіх міст — Харків, Київ, Дніпро. Там вони обмінювалися думками і новинами. Виявилося, що в нас багато спільних друзів.
Мій переїзд в Івано-Франківськ відбувся максимально органічно. Я не відчула, що в соціальному плані це місто якось просідає в порівнянні з Києвом. Тож вирішила залишитися до кінця літа», — поділилася Марія Леоненко.
Про «Асортиментну кімнату» і нову резиденцію для митців Марія теж дізналася в барі «Гост», від франківського художника та музиканта Яреми Стецика, з яким познайомилася минулого літа. Марія приєдналася до інших художників і почала творити в «Робочій кімнаті». Щотижня художники спілкувалися відеозв’язком — із тими, що були у Львові чи Ужгороді, наприклад, і рефлексували, обговорювали важливе.
«У Києві багато років я займалась дизайном і артдирекшином. А останній рік була перформеркою у складі музично-театрального гурту. В Івано-Франківську з початком війни моя діяльність змінилася. Стрес у всіх був настільки високим, що я зрозуміла — під час руйнувань важливо створювати щось руками. Так свідомість балансується.
Я придумала робити кулі з хліба. Замісила хліб, сіль, цукор, олію, попіл і чорнила з кулькової кучки і ліпила кулі. Тоді саме стало зрозуміло, що наше зерно стане причиною масового голоду, якщо не звільнять південні території та порти. А все, що ми заробляємо, маємо віддавати на потреби армії.
У поїздках у Європу завдяки своїй роботі прагну доносити найсвіжіші новини з війни, актуалізувати проблеми. Казати людям за кордоном, що нам потрібна зброя, щоб вони передавали це своєму уряду. Мої кулі наполовину зроблені зі справжніх гільз із Харкова. Тож люди можуть своїми руками торкнутися війни, яка для них є диджитальним реаліті-шоу», — зазначає Марія Леоненко.
Мистецтво вміє по-особливому впливати на людей, тому за його допомогою важливо розповідати про війну.
«Чую розчарування від художників, що мистецтво не працює, бо війна триває і воно не може її зупинити, на жаль. Але роботи Жені Самборського, виставлені в “Асортиментній кімнаті”, доводять протилежне.
На його сірих акварелях зображені поламані гаражі, паркани, дерева, хрести. Через його ніжний погляд на руйнування я змогла вперше для себе глибоко оплакати втрачене. Це те, що я не можу зробити, коли читаю новини. Бо новини сухі, і ми маємо властивість звикати до найгіршого. Я не можу довго затриматись у цьому стані й зробити цю історію частиною себе. Це не може на мене так сильно вплинути, як мистецтво.
Тому важливо ходити на виставки, особливо тих митців, які від початку війни залишились в Україні й продовжили працювати. Бо енергія руйнування сильно змінила нам мозок, бо ті люди, які мали сили і бажання працювати далі, точно сказали щось важливе», — вважає Марія Леоненко.
Марія і раніше бувала в Івано-Франківську, але війна змінила її роль:
«Я пройшла весь шлях — від туристки, яка знає про Івано-Франківськ тільки як про точку пересадки з поїзда на маршрутку в гори до активної жительки цього міста. Бо я часто буваю на подіях, знаю вже багатьох людей, навіть уже читала лекцію місцевим. Разом із Тарасом Малим зі спільноти “Читай” проводили лекцію про Лесю Українку в контексті падіння імперії», — розповіла Марія Леоненко.
Читайте також: Понад 20 виставок за три місяці: як Pictoric розповідає світові про Україну
І справді місто давно перестало бути просто точкою, звідки всі їдуть у Карпати. Марія розповіла про свій шлях пізнання міста:
«В Urban Space 100 збагнули, що киянам нікуди піти з поїзда випити кави та поснідати перед тим, як їхати далі. Тож почали працювати із сьомої ранку. Це було єдине місце, яке дозволяло людям піти з речами в центр міста, побачити його простір і цікаві місця.
Я теж почала гуляти містом, а потім — затримуватися тут на кілька днів довше. Так я познайомилася з Марічкою Козакевич, авторкою проєкту про реставрацію дверей. Івано-Франківськ зазнав упливу різних епох і стилів, це свято еклектики і різноманітності, і мені це подобається. Тому через ці відреставровані двері я почала розуміти, як тут люди ставляться до своєї історії. У цьому є дуже багато європейського й українського одночасно.
Збереження минулого, особливо у форматі спільного для всіх міського простору, притаманно людям із високою культурою. І тут я це знайшла», — розповіла Марія Леоненко.
Цієї весни вона познайомилася ще з одним простором Івано-Франківська — міською науковою бібліотекою. Хоч використовувала це місце не для читання книжок: «Атмосфера бібліотеки і можливість там сидіти серед тиші та книжок сама собою не схожа на коворкінгову атмосферу. Під час війни віднайти в собі таку тишу було дуже важливо».
Марія стала активною жителькою міста і відчуває, як воно вже почало змінюватися під упливом людей та обставин.
«Івано-франківці, як я встигла почути, “запозичують” від киян цілеспрямованість, готовність робити щось прямо зараз. А кияни беруть у місцевих сповільненість і розслабленість, яких нам не вистачає. Бо ми в Києві завжди кудись несемося, а тут місто пішохідне. Воно дозволяє включатися в ритм, бачити обличчя людей, тісніше взаємодіяти і поважати одне одного.
Тут я хочу підтримувати small talks із місцевими людьми, і через це відчуваю їх ще ближчими до себе, ніж рідних киян. Ось так стався дуже сильний зсув у моїй свідомості. Я вже не можу собі конкретно відповісти, де я хочу фінально жити — тут чи повернутися до Києва», — зізнається Марія Леоненко.
Такі зміни стали можливі й через «Робочу кімнату», бо вона стала важливим осередком культурного життя, хоч уже виконала свою найпершу місію — надати прихисток для переміщених митців. Але і далі продовжує об’єднувати. Марія вважає це новим етапом культурного життя міста. Адже нові люди залишаються в Івано-Франківську і прагнуть розвивати різноманітні творчі напрямки.
Зараз у мисткині багато нових творчих ідей. Вона працює над спільним проєктом із Катериною Алійник, ще однією резиденткою «Робочої кімнати». А також бере участь у виставі як акторка-перформерка.
Катерина Алійник
Мисткиня вперше зіткнулася з війною у 2014 році. Вона з сім’єю жила в Луганську, звідки переїхала до Рівного, тоді до Києва — де і зустріла 24 лютого. А далі — вперше опинилася в Івано-Франківську.
«У перший тиждень повномасштабного вторгнення ми з друзями жили в бомбосховищі. Наприкінці того тижня Леся Хоменко подзвонила і сказала, що є можливість поїхати у Франківськ на резиденцію. Я забрала маму і сестру — ми переїхали.
Я не відчувала себе в місті переміщеною особою. Радше туристкою, бо життя там здавалося більш-менш нормальним, порівняно з тим тижнем, який я провела в Києві», — розповіла Катерина Алійник.
Катерина — одна з перших резиденток «Робочої кімнати», і саме творчість стала для неї цілющою під час війни.
«Мені допомагає те, що я відчуваю, як робота повертає мені суб’єктність. Бо до початку резиденції я відчувала себе жертвою. А тепер у мене зовсім інша позиція, бо я можу працювати», — поділилася героїня.
Свої творчі практики художниця почала десь із 2018 року — навчалася, пробувала різні техніки. Зараз її практика не дуже структурована, мисткиня добре почувається із живописом, але ще — шиє та пише. Під час резиденції працювала над серією, яку задумала і почала ще до повномасштабного вторгнення.
«Я завжди хотіла попрацювати з темою війни, окупації, але не знала, як до цього підійти. Досі думаю, чому війна для мене пов’язана з рослинами та ґрунтом.
Я жила в Луганську в приватному будинку з великим городом. У 2014 році ми з сім’єю провели десь місяць під обстрілами і весь цей час дуже активно працювали на городі. Інша частина моєї родини — у Слов’янську. У їхньому городі тоді теж розірвалася бомба. Реакція прабабусі була приблизно такою: “Ну добре, що не треба перекопувати город, зразу садовим картоплю”.
Мене дуже засмучувало, що моя сім’я залишилася на окупованій території. Знаю, що для багатьох людей дуже важко покинути свою ділянку, і вони вибирають залишитися там. Люди, які там лишилися, частково втрачають суб’єктність і ведуть такий собі вегетативний спосіб життя.
Також я відчувала пасивність у собі — по той бік кордону. Мені було соромно, що почала звикати, забувати, що війна ще триває. Так мені прийшли образи чогось повільного: в’янення, розкладання, невидимі повільні процеси. Бо чим довше я не була вдома, тим менше розуміла, що там відбувається, яке там життя.
Тож почала використовувати цю фантазію, щоб створити порядок там, де в мене немає ніякої влади, бо я тільки можу спостерігати. Тоді я почала малювати корені, схожі на снаряди.
Перша ідея була в тому, що ці корені можуть вилікувати політичну сліпоту чи повернути голос. Але я швидко відмовилася від неї, бо вона дуже моралізаторська. Потім я зупинилась на простому — гранати пускають корені в землю, поки лежать там уже 8 років.
Але після 24 лютого я намалювала серію, як ці гранатоподібні корені розкладаються або їх з’їдають комахи. Я продовжила працювати з цією темою та образами, але змінила сенси. Бо раніше це було про примирення, а зараз фокус змістився.
Останню роботу я зробила в червні — Ukrainian garden. Вона про співіснування різних об’єктів на невизначеному просторі. Є рослини й уламки снарядів, зброї. Якщо пейзаж не зберігає в собі сліди трагедії, то в землі залишається і пам’ять, і наслідки, і багатошаровість подій», — розкриває свої задуми Катерина Алійник.
Катерині сподобався Івано-Франківськ своїм зручним простором. Хоч вона більшість часу працювала в майстерні, та встигла побути на природі — біля озера й річки.
«Дуже подобається ком’юніті Франківська. Мені здалося, що всі дуже дружні й налаштовані допомагати. У Києві мені ніколи не було настільки легко з кимось познайомитись, спілкуватися, кудись ходити разом», — каже Катерина Алійник.
Зараз мисткиня у Братиславі на резиденції, але до Івано-Франківська планує повернутися. Поки не знає, де бути жити далі, але варіант Прикарпаття теж розглядає.
Саша Курмаз
До повномасштабного вторгнення жив у Києві. На Прикарпатті опинився, бо його дівчина родом з Івано-Франківська. Переїхав у перший тиждень вторгнення і приєднався до «Робочої кімнати».
«Спочатку неможливо було працювати. Тому “Асортиментна кімната” стала місцем, куди резиденти приходили, щоб поговорити про те, що відбувається і що відчувають. Про продуктивність не йшлося, бо був досить напружений час для всіх. Ми повільно, поступово, кожен у своєму внутрішньому ритмі почали творити», — каже Саша Курмаз.
Мистецькі практики допомогли стабілізувати емоційний стан і художник узявся до роботи.
«Я не звик працювати в таких напружених умовах. Та розумів, що потрібно перемикати увагу від гортання новинних стрічок. Робота зміщувала фокус.
Спочатку колажі були спробою втекти від реальності навколо і трансформувати її в роботу. Колаж потребує механічного створення — адже ти ріжеш папір чи фотографію.
Мені вдалось стабілізувати внутрішній емоційний стан. Це не була терапія, але ця робота і психологічно допомагала, і давала відчути, що ти продовжуєш працювати, у тебе є сили, ти можеш щось робити.
Колажі були різні. Спочатку я міксував малюнки зі знайденими зображеннями. Потім почав додавати свої фото з архіву. Пізніше фотографував сам і додавав уже свої фотографії.
Я і досі працюю над цією серією, вона не закінчена — буде тривати, поки триватиме ця війна. Відчуваю, що вона має закінчитись із закінченням війни», — розповів про свою роботу Саша Курмаз.
У Івано-Франківську художник був не раз, його приваблює комфортність простору, свіже повітря, пішохідність міста, близькість до гір.
«Для мене це місто не настільки знайоме, щоб я відчував себе, як удома, але досить знайоме, бо я вже орієнтуюсь у ньому», — ділиться герой.
Саша Курмаз також розповів, як він бачить розвиток мистецької спільноти Івано-Франківська надалі. Художник вважає, що місту не вистачає великої художньої інституції, артцентру, у рамках якого митці могли б отримати необхідну інституційну підтримку та розвиватися. Такий центр також міг би стати важливою точкою культурного туризму для міста і приваблювати відвідувачів з інших регіонів.
Читайте також: «Українська мова зараз — мій дім»: досвід письменників, які опинилися поза домом
Фото надані героями
Матеріал створено за підтримки проєкту «Сприяння соціальній згуртованості в Україні / Пункт 7», який реалізується Американською Асоціацією юристів Ініціатива з верховенства права (ABA ROLI). Відповідальність за зміст інформації несе авторка. Представлена інформація може не збігатися з поглядами ABA ROLI.
Читайте інші історії проєкту «(Не)свої в місті» тут:
