МЕДІА

0

КНИЖКИ • ЛЮДИ • МІСТА
/
/
Юрко Прохасько: «До психоаналізу я прийшов через переклад»

Юрко Прохасько: «До психоаналізу я прийшов через переклад»

Занурення в родинну історію, яка, вочевидь, спричинилася до зацікавлення перекладом і психоаналізом

Розмова з українським перекладачем, психоаналітиком, літературознавцем, есеїстом, публіцистом, співробітником відділу літературного процесу та компаративістики в Інституті Івана Франка НАН України, членом-кореспондентом Саксонської академії мистецтв Юрком Прохаськом про колективну пам’ять, сім’ю, Фройда і зв’язок перекладу із психоаналізом.

Я хотіла розпочати з іншого питання, але коли йшла на зустріч, то думала виключно про те, чому ви обрали саме Львів? Чому не родинне місто Івано-Франківськ чи столицю Київ?

Це питання складне, тому що відповідь на нього складається з кількох різних чинників. І найважливіше — мій львівський вибір є наслідком так званих дитячих відбитків і впливів.

Перший компонент полягає в тому, що наша родинна історія була щільно пов’язана зі Львовом, і я про це знав змалку. У той час у Львові жила наша улюблена тета Ольга Огоновська — двоюрідна сестра мами, з якою в нас були дуже близькі стосунки. Ми часто приїздили до неї в дитинстві із братом (Тарасом Прохаськом — ред.).

І тоді почала складатися рання дитяча легенда Львова, що це тета Оля, вона з роду Огоновських — важливої родини в історії Галичини. Вони мешкали у прекрасному велетенському будинку на вулиці Коперника, який був дуже гарно умебльований. Деякі речі в будинку Огоновських промовляли до мене історією.

Там, наприклад, було бюрко Костя Левицького. А Кость Левицький був родичем моєї тети Олі. Також у її домі було повне зібрання «Записок Наукового товариства імені Шевченка». Усі ці речі, дитячі враження і добрі стосунки з тетою формували мій львівський світ. То є один вимір. Тоді я навчився любити Львів.

Другий вимір — академічний. У нашій родині є давня традиція, що всі чоловіки, а від коротшого часу — всі жінки також, так чи інакше, стають на студії у Львові. Та традиція скінчилася аж на початку ХХ сторіччя, коли мої бабця і дзядзьо вирушили на студії не до Львова, а до Відня. Хоча перед цим бабця все ж вивчала рік медицину у Львові.

Тітка братів Прохаськів Ольга Огоновська в юності

І ще в нас було давнє переконання, що Львів є не тільки центром нашого маленького галицького космосу, а є єдиним і найважливішим університетським містом. Коли хтось наближається до студентського віку, то він мусить навчатися у Львові, тому що Львів — це ключ до засадничих досвідів.

І все це склалося на те, що в мені поєдналися дві стихії: любов до Львова через його красу та мої інтимні родинні спогади, і через доступ до українських суспільств. Тож друга причина — це академічна легенда. 

А третя: моя переконаність у тому, що Львів і є наша столиця, центр нашого космосу.

Ви багато згадували і говорили про сім’ю. Насправді, я захоплююсь вашою родиною. Ви з братом відрізняєтесь від інших українських інтелектуалів. Зокрема через знання історії своєї родини, збереження пам’яті та сімейної традиції. Вона у вас особлива. Як передавали вам цю пам’ять?

Мабуть, нам просто більше пощастило, ніж багатьом іншим. Гадаю, українська історія не є ніде біднішою, ніж наша тут. Бо вона містить багато загублених сенсів і подій, які є ключами для прочитання та декодування чогось важливого, проте загубленого. А нам із братом пощастило в тому сенсі, що довкола нас збіглися одразу декілька важливих обставин. По-перше, та обставина, що ми походимо зі східної Галичини, а не, скажімо, з центральної України, Слобожанщини або з Поділля, де радянський терор був набагато довшим і жорстокішим.

З нами історія була трохи лагідніша в тому сенсі, що радянське ярмо випало нам дещо пізніше.

Якщо вести відлік від 1944 року, від реокупації совєцькою армією нашої території до смерті Сталіна (1953) — то тут сталінізм тривав неповні десять років. І попри всі жахіття, які він тут спричинив, попри величезні репресії, попри обсяги терору та нечувану жорстокість, попри боротьбу проти визвольних угруповань і дисидентів, міра шкоди, завданої цим режимом, була набагато меншою, ніж на інших територіях України.

То є лише одна частина консталяції. Друга частина полягає в тому, що не всі в нашій родині були репресовані. У той час як родинна гілка мого батька зазнала серйозних репресій, а вони походили з Бойківщини — Борислава, Моршина, то родинна гілка моєї мами зазнала значно менших втрат. Це було диво, вони весь час чекали і готувалися до репресій, палили книжки. А кам’яниця, у якій народилась мама, де ми мешкаємо дотепер, і майно були націоналізовані.

Наталія Пристай (Полотнюк, друга зліва) із чоловіком, дідусем братів Прохаськів інж. Богданом Пристаєм (поряд) у родинному і дружньому колі у Відні, 1924

Забрали майно, але люди не були репресовані фізично, не були вбиті чи вивезені в табори. Тільки один вуйко мами потрапив до тюрми, а іншого навмисно переїхали машиною. Тобто в нас були втрати, але порівняно із втратами, яких зазнали інші родини, для нас цей час минув доволі м’яко.

І це призвело до того, що наша родина з маминого боку змогла піднятися. Кам’яницю ніхто не зміг остаточно забрати, до родини лише підселяли якихось солдат, совєтських урядників. Розформовували і розселяли сім’ю, але вигнати із цього дому нас так і не змогли.

Попри спроби витіснення родини, це місце зберегло пам’ять: різні документи, папери, книжки, меблі, все те, що ми називаємо атмосферою подій і тяглістю. І те, і те було присутнє повною мірою в нас удома, тому ми зростали в порівняно менше ушкодженій родині, яка не мусила змінювати місце свого перебування.

І остання компонента констеляції — усний переказ. Бо моя мама сама є дуже зануреною в родинну історію і вона змалку розповідала нам із братом ці історії та плекала родинні оповіді. Але вона була не єдиною. У нас ще була двоюрідна тета, улюблена нами, яка також мала дуже багате і розмаїте життя за собою. Вона вміла і любила розповідати, а також цінувала ці розповіді.

Тому констеляція склалася так, що ми з братом одразу виростали в родовій легенді, яка дуже рано сплелася з легендою краю Галичина.

На той час слово «Галичина» не просто було поза вжитком, а було офіційно проскрибоване, тобто заборонене і вживалося лише таємно. Тому ми змалку були людьми, які усвідомлювали, що батьківщиною є Галичина-Україна, просякнута національною ідеєю. І твердим переконанням, що з нашої родини походять дуже цікаві люди, що все це не марно, воно має цінність, адже родинна пам’ять зафіксувала події, імена та сформувала культ, можна сказати, або легенду.

Ще один вимір полягав у тому, що наша країна-батьківщина Галичина провадила корінням до своєї материзни — давньої Габсбурзької монархії. Галичина є, по суті, породженням і вигадкою Габсбурґів.

І до формування мого світогляду додавався компонент Австрії: біографічний, родинний, академічний, наша пов’язаність із Віднем загалом. І тут я доходжу до найважливішого, до того, що я чітко бачу зараз: унаслідок отакого поєднання, ми з братом виростали в парадиґмі, де були чітко переконані, що совєцька дійсність, яка оточує нас тут і тепер, є не те що нереальна — вона є дуже реальна, аж надто, вона є небезпечна, ворожа і непривітна. Але це не головна реальність і не єдина.

А головна реальність закладена в родинній історії, у наших уявних світах, імагінації, у легендах, і ми могли собі дозволити розкіш виростати і бути в уявній реальності, яка була незмірно важливішою.

Справжню, тобто радянську, реальність було важко ігнорувати, бо вона була повсюди. Але наш дім, наше помешкання було облаштоване так, що умеблювання, люди, які там були, мова, якою говорили створювали ту іншу, прадивішу, посутнішу дійсність. Я думаю, що то мало вирішальний уплив на формування нашої уяви і саме це нас відрізняє від інших.

У контексті ваших спогадів про речі та атмосферу хочу підняти питання пам’яті матеріальної. Чим вона є для вас? Чи можна її вважати надійнішою, ніж пам’ять словесну чи емоційну?

Для мене матеріальна пам’ять важить дуже багато. Бо я не знаю, як без тієї пам’яті мав би відбутися мій особистий трансфер. Я не знаю жодного культу, який би не мав якихось ритуальних речей і предметів. Мені здається, що щільність і промовистість тих речей, якими ми були оточенні і стали гарантом закріплення у свідомості родинної легенди. Оповіддям, які ми чули, було на що спертися.

Я часто про це думаю і говорю: на мою думку, пам’ять речей була дуже добре описана безліч разів. Одним із таких авторів є Марсель Пруст. У певному сенсі матеріальна пам’ять є тривкішою, ніж пам’ять ментальна. Недаремно ж люди, яким загрожує вигнання або які змушені змінити місце проживання, так прагнуть щось узяти на пам’ять. І це щось може бути малесенькою часткою масиву, який існував раніше, але люди до цієї частки все ж прив’яжуть свою пам’ять. Очевидно, що цієї пам’яті вистачить тільки на одне життя і її важко буде передати.

Пам’ять можна передати у спосіб наративу, але без культових предметів, до яких може бути прив’язана оповідь, це зробити значно важче.

І останнє, про що хочу сказати в цьому контексті. Не так давно мені довелося знову мати справу з Рільке (Райнер Марія Рільке — ред.). Іван Малкович замовив мені передмову до видання його вибраних поезій, і мені довелося знову цього літа більше увійти в його світ. Я там знову відкрив «Першу дуїнську елегію», де йдеться про ангела. Там мовиться таке: по суті, світ прагне бути невинним. Те, що світ був явленим — то є минущий стан речей, і Рільке пише «кожен ангел жахливий». Але він є жахливим тому, що ангел втілює ідеал незримості, невидимості, до якого ми — люди, ніяк не можемо дотягнутися. Ангел уже втілює собою існування незриме.

Але люди інакші, ми потребуємо краєвидів, ми потребуємо речей, на які ми маємо спертися.

Буддійці, наприклад, дуже добре то розуміють і прагнуть вилучити предметне і матеріальне життя і перенести все у внутрішній світ: усю прив’язаність, спогади, пам’ять. Тобто прагнуть зробити її незримою. А якщо і зримою, то тільки для внутрішнього ока. І вони знають, що тільки там вони будуть по-справжньому в безпеці, стануть незнищенними.

Це знову ж таки веде нас до давньої юдейської дихотомії між Єрусалимом земним і небесним, яка нам каже, що Єрусалим — прекрасне місто, зроблене з білого каменю, тверде і надійне, замешкане євреями, обсаджене садами, обставлене бібліотеками. Але жодне, хоч найміцніше місто не може гарантувати безпеку, воно може бути стертим на порох. А Єрусалим небесний — невмируще місто, незнищене. Треба прагнути до побудови небесного Єрусалиму в собі.

Я думаю, хто мав щастя в дитинстві побувати в раю речей, той краще і легше переживає вигнання та втрати, бо переносить речі «з раю» зримого в незримий і далі може на них опиратися.

Аналітики називають це внутрішнім об’єктом, і це дуже важливе поняття в контексті психології.

Колективна пам’ять цієї війни. Яка вона? Що вона зараз важить?

Вона вже є, ця пам’ять постає на наших очах, розростається, змінюється і, очевидно, буде змінюватися, бо пам’ять завжди рухається. Пам’ять — то є субстанція, яка зазнає змін, попри наше враження, що вона незмінна. Я переконаний, що пам’ять цієї війни буде множинною і водночас єдинною. З одного боку, у нас буде спільна пам’ять, через те, що ми всі були причетними до так званої спільноти досвіду.

Ми будемо розрізняти «нас» серед інших, тих, які прийдуть за нами і не будуть переживати цей досвід. Ми будемо позначені один для одного завжди, будемо впізнавати одне одного.

Це щось подібне до пам’яті покоління, бо хоч і є різні люди, зовсім чужі іноді, але те, що ми належимо до одного покоління, вже формує з нас певну спільноту. Так само зі спільнотою досвіду, а тим паче — зі спільнотою страшної війни.

І, разом із тим, буде багато різних історій, пам’ять буде множинна. Ця пам’ять буде складатися з персональних досвідів, а вони дуже різні. Вони різняться вже тепер: чи воював хтось, чи ні, або хто кого втратив, хто який біль пережив. Це також різниця місця: львів’яни будуть мати іншу пам’ять, ніж харків’яни.

І в результаті в нас буде одна загальна пам’ять — купол, яка скаже: ми ті українці, які пережили війну і цей факт нас єднає. Буде багато різних міжпам’ятей. Важливо те, щоб це призвело не до ферментації, а до когезії — зв’язності нашої спільноти.

Це важливо тільки тоді, коли ми не будемо вважати не свої пам’яті — чужими, коли будемо виразно розуміти, що моя неперсональна пам’ять має такий самий стосунок до нашої спільноти, як і моя персональна.

Для цього необхідно розуміти, що відбувається, треба вивчати це питання, слухати чужі історії, знати людські досвіди, усвідомлювати обставини цієї війни. Тільки так ми зможемо зберегти єдність у множинності пам’яті.

Чи варто пов’язувати травму нашої війни проти росії з Другою світовою? Чи варто говорити про них через кому?

Я думаю, що пов’язувати можна в одному дуже дивному сенсі, і я дедалі більше переконуюсь у своїй правоті. Наша сьогоднішня війна є останнім епізодом Другої світової. А не, скажімо, першим епізодом Третьої світової війни. Вона не є початком чогось нового, бо попри перерву в бойових діях, не було перерв у певних історичних логіках від середини ХХ століття до сьогодні. Можливо, після неї почнеться Третя світова. А може, наша війна є одночасно останнім епізом Другої та першим Третьої світової війни.

У цьому сенсі нам корисно пов’язувати Другу світову війну з нашою сучасною, бо ми можемо зрозуміти істоту війни загалом. Питання, які ця війна вирішує, не стосуються лише нашого століття. Це питання, хто зрештою виявиться переможцем, хто має більше витривалості та права на існування: демократія або автократія.

Зараз вирішуються питання, що були не вирішенні у Другій світовій, наприклад, конфігурація Совєцького Союзу в його кордонах. Перемога соціалістичного світу у Другій світовій війні дала Союзу уявлення і відчуття безкарності, вседозволеності та власної непереможності. Союз у свої пізні роки — продукт цієї перемоги. Якщо повернутися до початку розмови, то саме в контексті перемоги у війні Совєцький Союз загарбав території Галичини і Буковини.

Великою мірою російсько-українська війна, попри десятки інших значень, має ще одне — відкладена війна як ефект розпаду Совєцького Союзу.

Війни на пострадянських територіях вибухали в різні часи, в Україні вона відтягнулася до 2014 року. Тому це закономірний процес, який треба пройти.

Якщо поставити ці війни через кому, то уявлення ситуації може затемнюватись. Але завжди є спокуса і легітимне право порівнювати війни. І це природно. Ми порівнюємо феномени тієї самої природи, ніхто нам не може заборонити це робити.

Порівняння завжди дає додатковий евристичний ефект. Порівняння завжди допомагає побачити щось, чого раніше ми не бачили. Чи за ознакою подібності, чи відмінності.

Але порівняння має завжди пам’ятати, що воно не аналогія, пам’ятати про свою умовність. Воно покликане для того, щоб побачити різні грані однієї проблеми. Бо коли порівняння захоплюється собою, переростає в аналогію, то затирає істоту неповторну, якою був кожен. Тому порівнювати і корисно, і некорисно — залежно як із цим інструментом обходитися.

Давайте трохи відійдемо від теми війни і повернемося до вашого особистого і професійного досвіду. Чому і коли ви обрали Фройда та психоаналіз?

Цей феномен є також складним, бо відповідь на нього складається з багатьох чинників.

У вашій сім’ї були лікарі?

Так, у нашій сім’ї були лікарі. Ця традиція теж має певну тяглість. І не просто лікарі — у нашій родині були слухачі лекцій Зиґмунда Фройда.

Моя бабця, мама моєї мами, народилася в 1899 році в Станіславові. І в 1913 році вона вирушила студіювати медицину до Львова. Коли почалася Перша світова війна, вона одразу пішла доброволицею до Легіону січових стрільців, надавала медичну допомогу січовим стрільцям у Львові у 1914 році. А потім перебралася до Австрії і там стала хорунжою Української галицької армії. А потім продовжила студіювати медицину у Відні. І власне в 1915–1916 роках вона слухала лекції Фройда в університеті.

Це залишилося в нашій родинній пам’яті. Є таке поняття в психоаналізі — «відкладенність у часі». Це коли якась психологічна подія, яка відбувається тепер, може не відразу мати свій ефект, він може виявитися через певний час. Інший ефект поняття «відкладенність у часі» полягає в тому, що реальна подія та її психологічні наслідки можуть бути дуже відмінними.

Психічна репрезентація якоїсь події може дістати суб’єктивно зовсім інше значення. Людина може наділити його геть іншим психічним значенням, ніж те, яке переживалося в час реальної події.

Я думаю, що з сімейною легендою про лекції Фройда було саме так: ми це почули, думали, що то не є так важливо.

Бабуся братів Прохаськів Наталія Полотнюк (у заміжжі Пристай) у часи студій медицини у Відні

А потім виявилося, що ця обставина залучена до всієї системи ностальгії, дитячих спогадів і вражень. Вони виявились настільки потужними, що привели мене до Фройда в майбутньому.

До психоаналізу я прийшов через переклад.

Моя перша зустріч із психоаналізом відбулася, коли мене запросили перекладати освітній проєкт із групового психоаналізу в Трускавці. Я на той час мав 24 роки. Якраз два роки по студіях, і я був добрим студентом, який рано почав перекладати. Я перекладав усно з 18 років і згодом письмово.

І в цей час прийшов страх. Через три роки після першої зустрічі з психоаналізом я поїхав у Відень вивчати його професійно і не полишав перекладу. Тоді я спитав себе: а ким ти, власне, хочеш бути? То є зовсім різні дороги, які ведуть тебе в різні напрями. Поважно займатися всім є дуже-дуже важко. Але разом із тим, я не був готовий зректися письма чи аналітики.

У момент життєвого збентеження до мене прийшла ключова епіфанія мого життя, яка стала одкровенням. У цю мить я зрозумів, що немає жодних розбіжностей у тому, чим я займаюсь: і письменство, і перекладацтво, і психоаналіз має один спільний корінь — це переклад.

Усе є переклад. Переклад — це аналіз. Психоаналіз — переклад із несвідомого у свідоме. Письменство є перекладом із візуального світу у вербальний. Після того я багато думав і писав про спільності між перекладом і психоаналізом.

Як знання психоаналізу впливають на вашу творчість?

Вони, безперечно, впливають на мою творчість, мої переклади, але цей уплив є частіше неусвідомленим, аніж усвідомленим. Психоаналіз є одночасно і практикою, і теорією, і ремеслом, і мистецтвом, і досвідом — усе це разом. Коли ти довший час живеш у парадигмі якогось ремесла чи практики, це входить у тебе і ти починаєш керуватися принципами цього ремесла, сам того не зауважуючи. Але однією із чеснот аналітика є зауважувати те, чого інші люди не помічають.

Коли я аналізую, то чітко усвідомлюю, що здійснюю переклад. Якщо хтось скаже, що психоаналіз — це переклад із мови несвідомого на мову свідомого, то буде мати рацію. Але між цими двома явищами є набагато глибші й щільніші зв’язки. І найважливіше для мене те, що вони обоє двоїсті істоти. Або можна сказати, що вони є двоголовими орлами, птахами із двома крилами. Птах не полетить на одному крилі. Ці два крила — переклад і психоаналіз, є процесами, під час яких постійно відбувається пошук на питання «Що?» і на питання «Як?».

Студентська посвідка Віденського унівеситету зі других студій (право), 1922

У питанні «Що?» ідеться про інтерпретацію, тобто розуміння. Для того, щоби могти аналізувати, мусимо розуміти, що відбувається. І далі, коли ми зрозуміли що це і з чим маємо справу, постає проблема явища з префіксом пере-. Як це перенести, перевести, переправити з регістру, наприклад, несвідомого в регістр свідомого? Для цього потрібне вміння і техніка, а вони якраз пов’язані з питанням «Як це зробити?» Тому, коли ми перекладаємо, мусимо розуміти сенс, бо не можемо перекласти те, чого не розуміємо.

Переклад завжди є зміною місця. Іноді переклад відбувається легко і без перешкод. Це те, що називається «транс» — через або крізь, а іноді виникають ускладнення. Наприклад, на нашому шляху зі Львова до Мукачева виникають Карпатські гори, які ми можемо пере-їхати через пере-вал або про-їхати ці гори через тунель. Так само достеменно є в перекладі.

Усі індоєвропейські мови, крім російської, мають для такого елементарного, здавалося б, феномену як переклад щонайменше два означення. У латинській мові це translatio та interpretatio, відповідно в англійській translation, interpretation, у німецькій — Übersetzung, Deutung, в українській то є «переклад» і «тлумачення», у польській — przekład і tłumaczenie. Натомість у російські лише «перевод», ми завжди мусимо додавати, який саме: письмовий, художній чи інші.

Тут російська мова є радше винятком, а інші мови містять два поняття для позначення перекладу. Як на мене, мови добре відчувають, що феномен перекладу не є елементарним, а є хоча б двоїстим. Одна частина є перенесенням, тобто зміною місця, трансфером, а друга — тлумаченням, інтерпретацією. І те, і те постійно відбувається в перекладі та психоаналізі. Це як вдих і видих в людини.

Вдихом і видихом перекладу є translatio та interpretatio.

Як ви обираєте авторів чи твори? Це зазвичай замовлення видавництв чи книжки, обрані серцем?

Це зазвичай і те, і те, і ще купа чинників. Іноді буває, що це замовлення, але таке, що до мене промовляє.

Я ніколи не берусь за те, що я не хочу перекладати.

Коли я читаю якийсь текст, то добре усвідомлюю, чи він до мене промовляє, чи ні. Або скажімо, я б ніколи сам не дійшов до перекладу Каті Петровської, бо просто не знав про її існування.

Більшість творів я перекладаю за власним рішенням, хоча є різні рівні мого перекладу і сприйняття. У мене є кілька програм. Когнітивна програма — я просто знаю, що належить до німецькомовного канону і я хочу, щоб цей канон був перенесений до української культури. Так сталося з Кляйстом і Гьольдерліном.

Тобто ви перекладаєте і поезію, і прозу?

Так, поезію менше, здебільшого прозу. Але якщо я перекладаю поезію, то це зазвичай сучасні автори.

Я займаюся свідомою побудовою українського перекладного канону.

Ще одна моя програма — забуті наші. Це такі автори як Йозеф Рот чи Дебора Фоґель. Я просто переконаний, що вони належать до нашого культурного ландшафту і були з нього незаслуженно і злочинно витіснені. Нам потрібно їх повернути собі. Тут не стоїть питання подобається хтось чи не подобається, бо я, наприклад, обожнюю Йозефа Рота, але перекладав би його у будь-якому разі.

В австрійському народному строї, Відень, початок 1920-х років

Є ще інша програма — це тексти, які є для мене внутрішньою епіфанією, які дуже люблю і маю переконання, що мушу ними поділитися. Зараз я закінчую перекладати «Берлінське дитинство на зламі століть» Вальтера Беньяміна, що має величезне суб’єктивне значення для мене. І нарешті остання програма — сучасники.

Я вважаю, що перекладацька продукція має бути зрівноважена.

Ми маємо перекладати класиків, але повинні знати, що відбувається зараз у літературах наших сусідів і більш віддалених країнах.

І тут уже з’являється те, що я іноді не до кінця захоплений якимось творами. Є такі твори, які я усвідомлюю як минущі, ті, без яких можна було б обійтися, але, тим не менше, перекладаю їх, бо вважаю, що необхідно розуміти літературний процес.

Я писала про ваш переклад «Кіпер — це я». Після ознайомлення з деякими вашими інтерв’ю, знайшла схожі риси між героями і вами. Самокопання, самобичування і перманентне почуття провини. Скажіть, це так? Ви відчуваєте якусь спільність із такими героями, як у Педро Ленца?

Я про це ніколи не думав. Я точно відчуваю спорідненість між ліричним героєм і автором цього роману — то так. Але між собою і цим героєм ніколи не проводив паралелей. Хоча, може, ви мене краще розумієте. До речі, ми ж говоримо про психоаналіз, а це є засаднича його риса, у якій йдеться про парадоксальну річ: суб’єкт сам себе не розуміє. Для того йому потрібен Інший.

Можливо я перебуваю в позиції Несвідомого і ви краще бачите збоку і краще розумієте мене, ніж я сам.

Щодо праці «Невпокій у культурі». Фройд каже: «Культура — це особливий процес, який перебуває на службі Ероса і прагне згуртувати індивідів в одну велику єдність — людство». А ще «Ерос і Ананке — батьки людської культури». Як гадаєте ви? Чи погоджуєтесь із цими словами?

Так, я погоджуюся з ним щораз усе більше, бо Фройду тут ідеться про одну велику і значну затію. Ця затія полягає в тому, щоб з’ясувати, як може існувати культура на тлі насильства, як вона пов’язана з насильством і як вона з ним співіснує.

Тому я останні роки люблю читати Рене Жирара (французький історик, філософ у галузі соціальних наук, літературознавець, культуролог, автор теорії «міметичного бажання» — ред.). І ця паралель не є випадковою, адже Жирар хотів пояснити все, хоча не зміг це зробити. Він створив теорію насилля, яка змогла б усе пояснити. Жирар вважає, що єдиний сенс і причина появи культури серед людей — це спроби зупинити насильство або зменшити міру насильства до стерпної, контрольованої пропорції. Щось схоже продукував Фройд, лише іншими категоріями. Фройд каже, що тенденції до руйнування в людині зважуються тенденціями до творення.

Любов зважує ненависть, бажання укладати й компанувати, очевидно, зважує, до певної міри, бажання розкладати, декомпонувати і розчленовувати. Але цей процес не забезпечує достатньої рівноваги. Деструктивні бажання і потяг до смерті можуть виявитися сильнішими, ніж потяг до творчості, любові, укладання єдностей. І саме для цього потрібні певні структури, які людство марудно і важко випрацьовує. Наприклад, право і судочинство. Фройд це називає культурою в найширшому сенсі. Він дає дуже добре визначення культури, яке може нам здатися зашироким. Бо для нас культура — це мистецтво, театр, Шекспір, кулінарія. Для Фройда культура зовсім інша.

Культура — це все те, що стримує Танатос. Культура неспроможна зупинити руйнування, закінчити війну чи перешкодити їй, але вона її стримує.

Також Фройд говорить таке: якби не було культури, все було б набагато гірше. Нам легко ставати культурними песимістами і казати, що культура нічого не дає. Ми можемо згадувати театр у Маріуполі, де під бомбами загинула велика кількість людей. Або питати, що дав Ґьоте німцям чи Достоєвський росіянам?

Фройд добре це розумів, він не був наївним, але стверджував, що якби не було культури, то все було б куди гірше. Ми б ніколи не змогли вибратися з орбіти смерті та руйнування.

Світлини з домашнього архіву Юрка Прохаська

Чільна вітлина — Юлії Вебер

Рубрика: Long talk, Портрет
Facebook
Telegram
Twitter