Цей матеріал є третьою частиною із циклу про африканську літературу, які супроводжують публікацію «Каталогу африканської літератури — 2022».
На сайті видавництва «Кomubook» закінчується збір коштів на видання роману «Пам’ять про відбуття» лауреата Нобелівської премії з літератури 2021 року, танзанійського письменника Абдулразака Ґурни. Вихід книжки запланований орієнтовно на червень-липень 2023 року. З цього приводу «Тиктор» поспілкувався з перекладачем книги Гєником Бєляковим про його перекладацький шлях, важливість розширення географії літератури, особливості самого роману та специфіку його перекладу.
Як і чому ти став перекладачем художньої літератури?
Ще до того, як вступити до університету, мені подобалася ідея перекладу як така. Сама ця можливість перекласти твір, зробити його зрозумілим людям, які не володіють мовою оригіналу. Я хотів стати перекладачем художньої літератури, але не дуже розумів, що для цього потрібно. Вчився я на філології в Київському Національному Лінгвістичному Університеті.
Перекладати «“у стіл» почав ще в студентстві. І до появи замовлень від видавництв не припиняв. Звісно, я писав пропозиції видавцям, але натоді це було безрезультатно. Я багато кому показував свої переклади. Хтось показував їх ще комусь. Якось так вони дійшли до редакції журналу «Всесвіт». І там у 2013 році деякі з тих перекладів вийшли друком (наприклад, романи Чарльза Буковскі «Хліб із шинкою» і «Фактотум»).
Згодом ці переклади прочитав Павло Швед, який розпочинав роботу над створенням «Кomubook». Ми познайомились, і він замовив мені перший переклад, який врешті вийшов книжкою, — «Страх і відраза в Лас-Вегасі» Гантера Томпсона. Коли вийшло кілька моїх перекладів у «Кomubook», я почав отримувати пропозиції від інших видавництв. От і працюю в цій сфері дотепер.
Чи займався ти іншими перекладами, крім літературного, і чи допоміг тобі цей досвід у твоїх художніх перекладах?
Я працював у перекладацькому бюро, перекладав найрізноманітніші тексти для бізнесу, технічні тексти, рекламні, перекладав сайти. Поміж усього цього в бюро могли трапитися які завгодно тексти: від релігійних методичок до порно. Також я працював і працюю із субтитруванням відео й локалізацією ігор.
Всі ці види перекладу мають свої особливості, але, мабуть, однією з важливих речей, які я виснував із нелітературного перекладу, була необхідність і власне важливість узгодженості термінології. Коли слово, словосполучення, фраза мають чіткий і єдиний відповідник для конкретного тексту. На жаль, помічаю, що в літературному перекладі цього іноді не дотримуються, і тоді не працюють посилання, алюзії, маркери мови персонажа тощо.
Однією з важливих речей, які я виснував із нелітературного перекладу, була необхідність і власне важливість узгодженості термінології.
Чи є серед виконаних тобою перекладів улюблені?
Моїми улюбленими перекладами я назвав би переклади Керуака «Волоцюги дгарми» і «В дорозі». З ними було найцікавіше і найскладніше працювати. Мені взагалі подобається цей автор і література біт-покоління. Під час роботи я досліджував тексти й контексти доби, біографії, переклади, добирав стиль, тон, ритм, працював над алітераціями, сленгом. Наприклад, кілька разів переписував розділ, поки добирав потрібний мені стиль.
Я хотів перекласти «В дорозі» давно, але полишив цю ідею, коли його опублікувало видавництво «Основи». А от тепер вдалося попрацювати над цим текстом для нового видання. Загалом я люблю свої переклади тих текстів, які мені подобаються як тексти, які я залюбки запропонував би видавцям сам. Окрім Керуака, це Генрі Міллер, Чарльз Буковскі, Вільям С. Берроуз, Ієн Бенкс.
Яку частку серед виданих перекладів складають ті, які ти сам пропонував видавцям?
Так сталося, що з виданих книжками текстів запропонований мною був лише один — це «Голий ланч» Берроуза. Я вже переклав його «у стіл», коли Павло Швед попросив мені взятися за «Наркоту».У відповідь я запропонував йому видати ще й «Голий ланч». Мені пощастило з «Кomubook», бо багато текстів і авторів, які подобаються мені, також цікавлять видавця. Тому тут ми зійшлися.
Моїми улюбленими перекладами я назвав би переклади Керуака «Волоцюги дгарми» і «В дорозі». З ними було найцікавіше і найскладніше працювати. Мені взагалі подобається цей автор і література біт-покоління.
Якби видавці погоджувалися друкувати все, що ти перекладаєш, що би ти їм запропонував?
Хочеться більше перекладів моїх улюблених авторів, але я їх уже називав. Хотілося би ще бачити українською Дос Пассоса, Донліві, Селбі-молодшого, Мартіна Еміса, Вілла Селфа… та багато кого насправді. І це я мовчу про поезію, яку видають у рази менше.
Поговорімо про «Пам’ять про відбуття». Очевидно, що зацікавленість у творчості Абдулразака Ґурни зросла після того, як він отримав Нобелівську премію. Проте, чому видавництво обрало саме цю книжку серед усіх інших?
До отримання Нобелівської премії про автора в Україні, здається, не говорили. Виданих перекладів поки що нема. «Пам’ять про відбуття» буде першим. Насправді він, найімовірніше, вийшов би друком іще минулоріч, якби не війна. Я завершив його перекладати ще у березні 2022. Не можу казати за видавця, тобто чому було вибрано саме цю книжку, щоб представити Ґурну українському читачеві першою. Утім, вона точно не буде єдиною. Готується ще один його роман, також у моєму перекладі, і також від «Кomubook». Мабуть, просто так сталося.
«Пам’ять про відбуття» — дебютний роман Абдулразака, де він закладає основи свого стилю, намацує теми, виявляє себе як письменник. Потім він еволюціонує як автор. І пізніші його тексти, на мою думку, більше розкривають його майстерність. Але це зрозуміло, минає час, автор розвивається. Натомість перший роман Ґурни — це такий різкий і доволі брутальний текст. У ньому яскраво показані проблеми молодих людей його покоління й походження.
Видавництво опублікувало на своєму сайті уривок із книжки. Сюжет здається доволі типовим для колоніальної й ранньої постколоніальної Африки: юнак на ім’я Гасан вирушає у великий світ, і ця подорож змінює його світогляд. Можна чекати на зображення своєрідної африканської мрії?
Я б не сказав, що тут ідеться про кардинальну зміну світогляду. Частково, можливо. Але персонаж дорослішає набагато швидше, ніж ми звикли. І він робить вибори, які не може не зробити. А щодо мрії, то точно не варто чекати чогось радісного. Він із самого початку у практично безвихідній ситуації, тож будь-який вибір призведе лише до тяжкого життєвого шляху. З огляду на реалістичність і натуралістичність цього твору, шанси на раптовий чи безперечний успіх і щасливий фінал майже нульові.
Хотілося би ще бачити українською Дос Пассоса, Донліві, Селбі-молодшого, Мартіна Еміса, Вілла Селфа… та багато кого насправді. І це я мовчу про поезію, яку видають у рази менше.
Гасан розпочинає оповідь на свій п’ятнадцятий день народження, перетинаючи межу між дитячим і дорослим віком. Як цей перехід впливає на життя юнака в його середовищі?
Там є цікавий нюанс. У середовищі, де зростає Гасан, наголошують на тому, що він стане чоловіком у 15 років. Ось, наприклад, цитата: «У школі Корану, до якої ходив з п’ятирічного віку, я дізнався, що хлопці стають відповідальними перед Богом у віці п’ятнадцяти років. Дівчата досягають цієї зрілості у дев’ять. Це пов’язано з виділеннями. Так постановив Господь».
Насправді Гасану якраз важко зрозуміти, що ж із настанням цих п’ятнадцяти кардинально змінилось. Бо нічого. Він так само їде на автобусі в школу, так само бачить омріяних дівчат, так само не наважується з ними поспілкуватися, хоча вже начебто став чоловіком. Натомість він наважується кинути виклик п’яному батьку і вже говорить із ним набагато різкіше, ніж раніше. Реальна зміна це, мабуть, рішення Гасана залишити країну.
Перша сцена відбувається, схоже, в місті, але в бідному районі. Чи є питання виходу зі злиднів ключовим для становлення героя?
Так. Він буквально потрапляє в інший світ, коли починає жити в дядька. І знайомиться з життям у великому місті, а не в маленькому портовому містечку.
Сестер Гасана звуть Закія і Саїда – типові арабські імена. Водночас бабусю вони називають Бі Мкубва, і тут вгадується вплив суахілі. Яке місце у суспільстві займає ця родина?
Походження Гасана – це збіднілі після революції темношкірі араби. Так, це нащадки арабів-работорговців і місцевого темношкірого населення, – власне, рабів, – які, втім, до революції мали більш привілейоване становище, ніж місцеве темношкіре населення.
Гасан отримує традиційну освіту, вивчаючи Коран при мечеті. Які його перспективи в країні, яка разом із рештою Африки дедалі швидше віддаляється від традиційного укладу життя?
Перед ним, власне, і постає цей вибір: або працювати на заможнішого, ніж його сім’я, дядька-контрабандиста, або тікати з країни назавжди.
Гасан шанобливо ставиться до старого рибалки, якого зустрів у порту, і той відповідає взаємністю. Проте стосунки з родиною у нього, здається, не найкращі. Що криється за цим розладом?
Я не бачу в стосунках Гасана із сім’єю чогось надзвичайного. На жаль, вони опинилися в кризовій ситуації: різко змінили соціальний стан, опинилися на маргінесі між арабським і місцевим населенням. Різка збіднілість, алкоголізм батька, суттєві травми від долі брата, який рано загинув, і долі сестри, яка стала повією.
Вручаючи Премію з літератури, Нобелівський комітет обґрунтував свій вибір так: «За безкомпромісне та співчутливе проникнення у наслідки колоніалізму та долю біженця у прірві між культурами та континентами». Чи відчувається вже в «Пам’яті про відбуття» те, що Нобелівський комітет відзначив у творчості Ґурни?
Це радше про пізніші твори автора. Де більше розкривається тема імміграції, світогляд і виклики, з якими стикаються іммігранти у Сполученому Королівстві. Натомість «Пам’ять про відбуття» — це такий собі засновок. Це бекґраунд, де імміграція стає єдиним можливим варіантом. Тут показане життя в Танзанії після революції. Коли відбувся терор і великі соціальні зміни. Коли пригноблювачі враз стали пригнобленими. Адже персонажі Ґурни, як і він сам, — це темношкірі араби, нащадки работорговців і місцевого населення, колишніх пригноблювачів темношкірих африканців, і після революції вони стали упослідженими через своє походження.
Читайте також: Пізнати Африку за її книжками
Що видає в Ґурні його походження? Можливо, він описує певні деталі побуту і традиції? Чи, може, у його героїв безпомильно прослідковується певний екзотичний менталітет?
Тексти Ґурни сповнені «екзотичності» для українського читача. Тут і побут, і традиції, і мова. Ґурна вживає доволі багато слів як арабських, так і суахілі. Тобто обох тих мов, якими послуговуються його персонажі.
Думаю, саме час перейти до перекладацького процесу. Мова твору — англійська. А також, як ти кажеш, є слова з арабської і суахілі. Як передати таке сполучення різних мов українською?
Така само мішанка мов буде й в українському перекладі. Єдине, що англійська буде українською. Решту мов я не перекладав, лишав, як є в оригінальному творі. Можливо, до виразів арабською та суахілі будуть примітки, там, де їхні значення неочевидні з контексту. Але це ми вирішимо у процесі редагування. А він іще остаточно не завершився.
Тексти Ґурни сповнені «екзотичності» для українського читача. Тут і побут, і традиції, і мова.
Вкраплення іншомовних слів і було для тебе найбільшим викликом в процесі перекладу, чи все-таки були складніші моменти?
Думаю, що попереду ще робота з консультантами, знавцями відповідних мов. Але це не найбільший виклик. Просто особливість тексту. Складність радше полягала в тому, аби дізнатися про культуру, історію, особливості регіону та його населення більше. Але це також цілком нормальний процес дослідження під час роботи над перекладом.
Чи суголосний цей твір бодай на краплину з українським досвідом? Адже, на жаль, багатьом українцям тепер відомо про еміграцію не тільки із книжок. Які поради і застереження можна винести з роману?
Я б не проводив паралелі з Україною. Надто різна історія. Надто різні обставини. Надто різні причини полишити країну. Однак я думаю, що нам не завадить знання тих досвідів, про які пише Ґурна. Це щонайменше розширює світогляд.
Як на мене, кожен переклад додає в національну літературу те, чого їй бракує. Що дасть «Пам’ять про відбуття» українській літературі?
«Пам’ять про відбуття» розповість українському читачеві про той світ, про який наш широкий загал знає дуже мало, якщо знає взагалі. Я вже згадував про складне походження персонажів, але це також і про висвітлення змін в історії колишньої колонії, змін у житті людей, які їм диктує суспільство, і зміни політичного устрою.
Так, ми могли би поцікавитися історією Танзанії, але чи візьмемося? І що б нас до цього спонукало, окрім професійного інтересу? І навіть у такому разі, чи дійсно нас цікавило би бачення саме нащадків темношкірих арабів, а не, скажімо, місцевого населення, яке перемогло у революції, або британців, арабів, індусів? А так маємо нобелівського лауреата, який може нам розповісти у формі художнього твору. Мені здається, завдяки цьому і наступним перекладам Ґурни в українського читача суттєво більше шансів заглибитися в цю тему, ніж без них, а отже й більше шансів замислитися над тим, про що не мислилося раніше.
Чи хочеш ти ще щось розповісти про книжку?
Єдине, що мені б хотілося, аби цей текст не закарбувався в уяві читачів як квінтесенція творчості Ґурни. Пізніші тексти суттєво відрізняються і стилістично, і тематично. Ґурна — автор дуже не схожих між собою творів. Тому скласти враження про цього письменника з одного роману неможливо.
