У 2022 році за редакції української поетеси, перекладачки і музикантки Елли Євтушенко світ побачила двомовна французько-українська «Антологія української поезії», яка вийшла друком у французькому «Видавництві Брюно Дусе».
Тиктор медіа поспілкувалося з Еллою Євтушенко про процес творення, переклад та очікуваний ефект від презентації української літератури, зокрема поезії у Франції в контексті російсько-української війни.
Антологія української поезії… Чому не від Тичини до Жадана?
Від Тичини до Жадана — це ж антологія не всієї української поезії, а лише XX століття. А перед нами з Брюно Дусе, видавцем і співупорядником, стояло інше завдання: познайомити французького читача з усім розмаєм української поезії з акцентом на молодому поколінні XXI століття. Адже ми для французів — переважно темний ліс. Навіть Шевченко, який усе ж виходив там ще в 1960-х роках. Тож наша антологія — від Шевченка до Євтушенко.
Як народився задум і скільки часу пішло на його втілення?
Ця антологія народилася з ініціативи видавця. У середині березня я, на прохання французького режисера Клемана Перетятка, зняла коротке відео зі своїм віршем про війну, яке показали на відкритті фестивалю «Весна поезії». Там його побачив Брюно, дізнався, що я також перекладачка, і загорівся ідеєю антології. Весь квітень ми налагоджували контакт, узгоджували список авторів, а два наступні місяці, травень і червень, працювали над перекладами й редактурою.
Так, доволі блискавично, як на мене…
Ми поспішали, бо хотіли випустити книжку до Дня Незалежності.
Чи у процесі підготовки вам допомагали, наприклад, УІК чи Український інститут? Тобто чи була державна підтримка проєкту, хоча б на одній із його стадій.
Ні, державної підтримки не було. Власне, ми по неї й не зверталися. Натомість видавець отримав невелику допомогу від муніципальної влади Парижа на промоцію антології — зокрема, на мою поїздку до Франції цього вересня для кількох презентацій.
Інтерес французького видавця до української літератури — це швидше виняток чи щось у Франції змінилось? Адже, на загал, не хочу говорити стереотипами, та французи відомі русофіли…
Інтерес конкретно цього видавця доволі закономірний, адже «Видавництво Брюно Дусе» загалом спеціалізується на поезії, відоме своїми антологіями, а сам Брюно підтримує українців у нашій боротьбі й таким чином намагається висловити свою підтримку. Якщо ж говорити про читацький інтерес, а він зараз дуже високий, то це, звісно, цілком і повністю «заслуга» війни — видавництва, фестивалі та журнали просто ловлять цю хвилю. На мою думку, ми теж маємо користуватися нею на повну, адже нарешті нас почали відрізняти від росії й зацікавились: а що там узагалі ті українці пишуть? Маємо змогу показати, що наша поезія й загалом культура нічим не гірша за російську, яку справді у Франції люблять, а просто менш відома.
У цьому контексті, які ваші головні меседжі на презентаціях для французького читача? Адже й у нас, на жаль, ще не повною мірою усвідомлено окремішність (маю на увазі дискусію навколо шкільної програми із зарубіжної літератури) Гоголя, Шульца, Булгакова… Це добре пояснено у статті Віри Агеєвої «Чи пустять нас у ЄС із золотим телям у торбині?».
Перш за все, звісно, презентації будуть способом нагадати про війну, про те, що вона досі триває. Але також пояснити, що ця війна йде зокрема й за культуру. Скажімо, коли видавець прочитав мої переклади Семенка, то був вражений (тепер хоче видати його окремо): каже, завжди вважав найвидатнішим поетом тієї доби Маяковського, а тепер змінив свою думку. Але ж звідки він міг дізнатися про Семенка, якщо його самого розстріляли, твори його замовчували до кінця 1980-х, а після того ніхто не займався його популяризацією за кордоном?
Присутність в антології таких авторів, як Семенко чи Стус, дасть нагоду поговорити не лише про останні злочини росії, а й про її двохсотлітні намагання знищити нас фізично й культурно. Ви згадали Агеєву — власне, якраз зараз я читаю її книжку «За лаштунками імперії», черпаю матеріал для того, щоб пояснити французам специфіку українсько-російських взаємин у добре знайомих їм термінах — у контексті постколоніалізму.
Що ж до дискусії про Булгакова, Гоголя та шкільної програми, то якраз ці питання, на мою думку, тут другорядні: нам би спершу розповісти французам про стовідсотково українських авторів. Наразі це наші внутрішні суперечки. Розберемося між собою чий Гоголь — тоді вже можна й комунікувати про це світові (хоча про його українськість, між іншим, у світі якраз знають).
Ви згадали про переклади французькою Шевченка, у 1980-х перекладено «Жовтого князя» Василя Барки… Є ще «Моя Європа» Андруховича… Чи знаєте про такі переклади як поезії, так і прози?
Знаю, що багато виходило (і продавалося) у Франції книжок Андрія Куркова (зокрема тому, що він пише російською, тобто його легше перекласти).
Але за останні десять років друкували і Костенко, і кілька романів Андруховича, і Софію Андрухович, і Забужко, і Жадана, і Сенцова, і Дзвінку Матіяш — переважно прозу. З поезії — чула, що готується збірка Любові Якимчук. Інша справа, що мені невідомо, як усі ці видання розходились, наскільки були помітними.
На «Антологію» є передзамовлення? Як французи реагують?
Після перших пресрелізів у червні видавець отримав передзамовлення від книгарень на 1400 примірників (із 2500 усього накладу). Це ще не реальні цифри продажів, звісно, із часом буде видно, але однозначно можна сказати, що «Антологія» викликає великий інтерес — перш за все через посилений інтерес до України загалом, але також завдяки репутації видавця та збалансованості збірки.
Як ви підбирали авторів, що важило? Що маєте на увазі під словом «збалансованість»?
Під збалансованістю я маю на увазі відбір і авторів, і текстів. Ми від початку вирішили, що хочемо дати історичну перспективу, але найширше представити сучасних авторів. Деяких поетів підібрав сам видавець, деяких я додала (зокрема, двох поетів Розстріляного відродження — періоду, зовсім невідомого у Франції). Щодо текстів, то ми хотіли, щоб антологія передовсім приносила приємний читацький досвід: щоб тексти були на високому рівні, а настрій і тематика — різноманітні й, знову ж таки, збалансовані. Чимало віршів у книжці оповідають про війну, але з різних боків: там є трагічні тексти, є войовничі, наративні, аналітичні й навіть гумористичні тексти про війну. І, звісно, є дуже багато інших тем. Мені важило показати, що українська поезія — не лише про війну, що вона повноголоса й торкається всього на світі. У результаті в збірці є над чим поплакати і пореготати, поностальгувати і подивуватися. А ще у віршах різних авторів різних епох постійно трапляються перегуки: то прямі цитати, які я добирала навмисне, а то й образні паралелі, які з’являлися випадково. Це, з одного боку, додає антології цілісності, а з іншого, показує тяглість традиції.
Так, війна є причиною зростання зацікавленості, але й може бути визначальною за змістом. Французький читач сприйматиме ці тексти як фантомний біль колишньої величі, чи як оскарження поневолених? Я про аналогії Франції та СРСР у контексті колоніалізму.
От чого в антології немає, так це скигління. Та частина французів, яка адекватно оцінює ситуацію, бачить сміливість і героїзм українців — а цього якраз в антології вистачає. Та мені найбільше хотілося б, щоб війна, хай яка це важлива тема, не завадила французькому читачу насолодитися якістю й різноманітністю нашої поезії.
Власне, думаю, що десь так і сприймуть — як поезію народу, який був довгий час колонізованим і тепер знову бореться проти імперії. Але є французи, які вірять радше російській пропаганді і вважають нас ледве не нацистами. Навряд чи вони читатимуть цю антологію, а якщо й читатимуть, важко сказати, як її сприймуть…
Наскільки важко передати зміст не порушивши форму? Як українська й французька між собою корелюють?
Надзвичайно важко! Особливо якщо врахувати, що римована поезія у Франції вже років 80 (а то й більше) як явище маргінальне, тимчасом як у нас це все ще жива актуальна форма. У певний момент мені довелося навіть пояснювати видавцеві, що українська мова внаслідок своєї флективності та синтетичності багата на рими, що в нас інакша фонетика і рими сприймаються інакше.
Те саме я писала в передмові до антології і те саме, думаю, пояснюватиму й на презентаціях. Ми перекладали римовані вірші римованими, що було місцями дуже важко, саме в римовані вірші ми вклали найбільше праці. Але мені важило донести і форму теж, якщо вже антологія покликана дати французам уявлення про нашу поезію. Хоча й тут є винятки: Шевченка ми вирішили дати в перекладі Ґієвіка 1960-х років — вони не римовані й мають інший ритм, але дуже красиві й точні за змістом, це переклади поета іншим поетом, цінні самі собою.
Ми переклали не всіх поетів у виданні: крім уже згаданих мною перекладів Шевченка, ми взяли вже наявні переклади Лесі Українки, Ліни Костенко й Василя Стуса, а Оксану Забужко спеціально для антології переклав Марк Жорж.
Який саме період (чи автор) був найважчий для перекладу?
Найважче, мабуть, далася Наталка Білоцерківець — через те, що в неї не просто римовані тексти, а ще й дуже насичені образами, дуже сугестивні, дуже щільні, і цю магму непросто передати іншою мовою — ми з Брюно довго билися над її віршами. Те саме, у принципі, й з Андруховичем, але все ж із ним справа йшла трохи легше.
Ви кілька разів вживали слово «ми». Хто працював над цим проєктом?
Я і Брюно Дусе, видавець. Він також вклав дуже багато праці в цю антологію, без нього ці переклади були б набагато гіршими. У кожному разі, редактура носія мови завжди необхідна, але Брюно, як поет, відточував ці тексти. Ми разом звертали увагу на кожну дрібничку, кожну літерку й кому, і я дуже вдячна, що він виявився таким же скрупульозним у цій справі, як і я.
Окрім цього, художниця Ілона Сільваші створила спеціально для нас три колажі. Зараз, на етапі презентацій і продажів, над промоцією працюють і інші співробітники видавництва.
Як щодо наступної спільної праці з «Видавництвом Брюно Дусе»?
Щодо наступної спільної праці — Брюно планує видавати збірку моїх віршів, а також Михайля Семенка. Маємо також надію, що перший наклад антології добре розійдеться, і тоді ми зробимо друге — розширене — видання.
Усі фото надані героїнею
