Сімейна сага з тисячею сторінок і багатьма історіями, які хочеться почути. Таємниця шоколаду, яку пронесуть крізь століття. Життя і смерть у Грузії — Тиктор запрошує в нову книжкову мандрівку, з якої кожен вийде інакшим.
Ти — одна нитка, я — інша
Ніца — оповідачка, та вона не остання із грузинської родини Яші, нове покоління в романі — Брілька, для якої, власне, і створюється ця історія. Можна подумати, що саме Брілька головна героїня, але в цьому суть усього тексту — тут немає когось головного, є історії, що переплітаються і впливають одна на одну, вони наче існують усі одночасно, тож про Брільку ми не можемо дізнатися без розповіді про її сім’ю. Мабуть, історія цієї 12-річної дівчинки, що мріє танцювати, не була б такою, якби ми не дізналися про те, що передувало появі цієї дитини. Тож оповідачка розплутує нитки історії та починає від своєї прабабусі Стасі аж від 1900 року.
«Ти — одна нитка. Я — інша. Ми переплітаємось, утворюємо сплетіння, а з усіма іншими нитками складаємось у взір. Усі нитки різні: товсті або тонкі й різних кольорів. Зрозуміти взір із окремої нитки непросто. Але якщо дивишся на нього в цілості — відкривається безліч фантастичних речей».
У книжці 8 розділів — кожен названий іменем когось із родини Яші, і в кожному дізнаємося про те, що формувало цю людину, як її життя перепліталося з іншими і що з цього вийшло.
Краса поруч з огидою, надзвичайна музика поруч із надзвичайним болем. Історії показують не ідеальне, а справжнє, те, що буває прихованим від людського ока, бо ж насправді це якраз ті історії, які не розповідають публічно, не всі в родині навіть гідні їх почути, — це історії сорому і ганьби, чуттєвої радості й непереборного горя.
За вісім життів і тисячу сторінок встигаєш закохатися, втратити дитину, стати жертвою насилля, досліджувати свою тілесність, знайти втрачене і навіть почути анекдот про Сталіна, коли навколо — хаос. Війна, радянські злочини, кіно, яке переслідує режим. Читачі можуть стати свідками того, як сім’я розпадається і сходиться знову, як люди шукають свій шлях у житті та шлях одне до одного. Це книжка про пробачання і зраду, про страх бути викритим і безпосередність учинків, про любов, що триває все життя. Про те, що ми ніколи не існуємо відірвано від інших, а завжди у взаємодії з ними.
Книжка не знайде за вас відповіді на одвічні запитання, тільки може підштовхнути до пошуку найголовнішого для себе — бо попри блиск і велич, попри злидні й смерті, мусить бути щось, що триматиме в цьому крихкому світі.
Річ у прогалинах
«Восьме життя» складається не з однієї нитки, читачі мають змогу пережити ціле буремне століття у Грузії — і не лише, адже герої подорожують і до Європи, наприклад. Шукають себе і часто повторюють мрії тих, хто жив до них. Тож справді було б недостатньо почути історію 12-річної танцюристки, яка мріє потрапити у Відень за будь-яку ціну, бо за цим бажанням криється набагато більше — чужі мрії про це місто, таємниці, любов до музики.
«Часом мені здається, Брілько, що від цієї історії в мене перехоплює подих. Тоді мені треба зупинитися, підійти до вікна й глибоко вдихнути повітря. Річ не в тому, що я не можу дібрати правильних слів, і не в мстивому Богові, судді чи всюдисущих хорах. І не в історіях, які треба розповісти; річ радше в прогалинах.
Історії накладаються, переплітаються й зростаються, я ж намагаюся розділяти ці мотки пряжі, адже історії треба розповідати почергово: одночасність подій у світі неможливо передати словами. Раніше, коли я була десь такою, як ти, Брілько, то нерідко себе запитувала, що сталося б, якби колективна пам’ять світу зберігала, як і втрачала, інші речі. Якби забули про всі війни, незліченних царів, владарів, очільників і найманців, а в книжках лишилися тільки люди, які власноруч зводили будинки, самі закладали сади, першими відкрили жирафу, описали хмару чи оспівали жіночу спину. Я запитувала себе: “А звідки ми знаємо, що ті, чиї імена дожили до нашого часу, були кращими, розумнішими й цікавішими? Невже лише тому, що вони пройшли випробування часом? І де лишаються ті забуті?”».
Цікавий вимір і літературної історії, адже все ж тут є лінія творця. Ніца не просто переказує історію своїй племінниці, вона письменниця і творить світ книжки:
«Ми вирішуємо, що хочемо і чого не хочемо пам’ятати. Час не має з цим нічого спільного. Часові байдуже. Але несправедливість нашої історії, Брілько, в тому, що ані я, ані ти не можемо пам’ятати все, чи то пак, усіх забутих; навіть мені доводиться обирати, вирішувати — для тебе, — що варто розповідати, а що — ні; іноді це неможливе завдання. Я борюся зі своєю особистою, абсолютно суб’єктивною пам’яттю. Відколи я почала записувати для тебе нашу історію всі ці Де, Як і Чому, я самотня».
І як деміург власного світу, Ніца і справді може опускати певні деталі — ми про це вже не дізнаємося. Тривкість восьми життів усе ж зводиться до того, що саме Ніца хоче сказати Брільці і як вона це робить. Ніца каже, що річ у прогалинах — тобто в тому, що може лишитись несказаним, тим, що треба додумати самому. Це як порожнеча між двома вазами, яка теж творить візерунок.
«Мабуть, саме того дня я збагнула, що в мою коротку, банальну історію життя вже вписано так багато інших історій, і всі вони співіснують із моїми власними думками й спогадами, які я збирала та з якими виростала. І що історії, які я виманювала в Стасі, не були байками, які вели мене в інший час, а творили той безпосередній грунт, на якому я росла».
Прокляття шоколаду
У родині передаються не лише історії, а й рецепт гарячого шоколаду — настільки звабливого і смачного, що перед ним не може встояти ніхто. Батько передає таємницю доньці Стасі, хоч і знає, що шоколад приносить не лише блаженство, а й прокляття, і кожен, хто його куштує, буде страждати. Стася застерігає Ніцу, що не можна готувати цей шоколад для того, кого любиш.
Здається, що найлегше рішення — забути рецепт і не передавати його наступним поколінням. Але його потайки варять на нічних кухнях, ненавмисно залишають на денці посудини, і цілком навмисно вчиняють собі смерть, ласуючи неймовірним шоколадом разом з отрутою.
Але тут криється цікава метафора — упокорення долі, родина змирилася з тим, що шоколад небезпечний, але не припиняє ширити його, продовжуючи низку невдач. Вихід із цього зачарованого кола насправді легкий — Брілька його знає, точніше, вона сама того не знаючи з легкістю розбиває родинне прокляття і творить власну історію наново. Тож можна не вірити в магію шоколаду, а тільки в людську силу і звільнення від страхів.
І тут росіяни
Радянський союз, описаний у «Восьмому житті» тільки на позір гарне місце — так, є багатство, пишні бенкети і стрімке кар’єрне зростання, навіть для декого з героїв історії. Але відчувається хиткість конструкції, брехливість, підлість, поруч із блиском званих вечерь — насильство і вбивства. Роман показує і довоєнні часи, і повоєнні, і Холодну війну, і «відлигу», і розвал союзу — різні етапи імперії, яка лишається нею, навіть при зміні правителя. Не кожен герой чи героїня — бунтарі, ні, деякі з них страждають від союзу, а деякі стають на його бік.
Лаврентій Берія — кат, голова НКВД, близький друг Сталіна — один із героїв історії. Але його ім’я з’являється в тексті лише раз — в анекдоті. А до того його називатимуть Малим Великим чоловіком, замовчуватимуть ім’я, але від того він не стане меншим злом. Він встигне зламати не одне життя, наприклад Крістінине. Крістіна — молодша сестра Стасі, красуня, якої не бачив світ. І краще б не бачив, адже саме тому Берія звертає увагу на неї і змушує стати його коханкою. А його чорне авто, що приїжджає за Крістіною, так нагадує чорний воронок…
Ось яким постає союз у тексті:
«Усі крали, всі цупили.
М’ясник крав найкраще м’ясо, а тоді продавав його втридорога з-під прилавка. Колгосп приховував частину врожаю і збував його неофіційно. Медсестра прихоплювала з роботи марлю и бинти. Директор винного заводу домовлявся із заступником, аби контрабандно вивозити ящиками вино з заводу, а потім — знову контрабандно доставляти його тим, хто стоять вище. Крадіжки, які відбувалися вже давно, але переважно потай, визначали тепер порядок денний, а оскільки причетними до них були всі, то нікого не можна було покарати».
Життя кожного героя і героїні цього тексту зламала росія, навіть дотично. Навіть, якщо радянський союз дав комусь із них багатство, то натомість забрав набагато більше. І це відкриває жахливу панораму того, що робить імперія не просто з однією сім’єю — а з родом протягом поколінь. Змінюються форми, але суть лишається та сама — саме росія і її метастази зруйнували так багато доль. Звісно, у книжці є проблиски світла — любов, танці, музика, але це все ж любов попри війну, танці в сараї на старості літ (бо юність теж забрала війна), музика, вистраждана після катувань.
Ніца описує також війну в Абхазії (1992‒1993), і в ній росіяни не змінюють своєї суті:
«Так, усюди і завжди росіяни: миротворчі сили, посередники і водночас головний постачальник зброї й наставник абхазців. Шістнадцяти- і сімнадцятирічні юнаки, що через “Мхедріоні” потрапляли на військову службу в Національній гвардії; їх заманювали туманними обіцянками майбутнього героїзму, а спокушали гашишем (а якщо не вистачало — то і героїном)».
Війна приходить у текст не один раз і те, як Ніца описує її — звикання до обставин, вимкнення електрики, здається таким знайомим… Саме тому український читач знайде для себе багато точок дотику. І не лише, що стосується війни.
«Ми — ті, хто жили далеко від місць боїв, переймалися тільки завтрашнім днем: без роботи, без сподівань бодай на щось, без відповідей на питання, які доводилося щодня ставити знову: де дістати дрова, гас, свічки, борошно і сухе молоко. Ми навчилися жити з картинками війни і витісняти їх зі свідомості. Звикли до приглушеного гулу, дивної суміші радості й обурення, коли струм повертався; звикли до того, що його знову відключали, після чого в будинку лунали такі ж приглушені й недвозначні зітхання; звикли до того, що про уряд у місті говорили дедалі категоричніше, добираючи щораз жорсткіші слова. Але ми звикли і до того, що не варто сподіватися на блакитні шоломи, війська ООН, НАТО чи загалом Заходу, які, мовляв, прийдуть нас порятувати від поганих росіян. Звикли до фатальних думок, що ми, грузини, не зуміємо витягнути себе за чуба з болота. Хоча в останнє ми все-таки трохи вірили».
