fbpx
ТИКТОР
МЕДІА

0

/
/
Фрагмент із роману «Восьме життя (для Брільки)» Ніно Харатішвілі

Фрагмент із роману «Восьме життя (для Брільки)» Ніно Харатішвілі

Ніно Харатішвілі «Восьме життя (для Брільки)», переклад: Роксоляна Свято, дизайн обкладинки: Марія Кінович, «Комора», 2022
vosme zhyttia cover - Фрагмент із роману «Восьме життя (для Брільки)» Ніно Харатішвілі
Share on facebook
Facebook
Share on telegram
Telegram
Share on twitter
Twitter

Грузія, 1900: Все починається, наче в казці. Кондитер зі своєї мандрівки до Відня привозить рецепт найсмачнішого гарячого шоколаду у світі. Шоколад густий і чорний, як ніч перед бурею, але гірким післясмаком часто стають фатальні події… Стривожений шоколатьє незабаром переконується, що його смачний напій несе це прокляття. Тим не менш він передає таємний рецепт доньці Стасі, яка час від часу готуватиме його впродовж свого майже столітнього життя.

Німеччина, 2006 рік: Праонука Стасі Ніца розірвала зв’язок із родиною й живе в Берліні. Ніцина небога Брілька після подорожі на Захід відмовляється повертатися в Тбілісі, тож Ніца розповідає їй історію про те, як гарячий шоколад, приготований за старим сімейним рецептом, приносить розраду і нещастя вже шести поколінням…

Публікуємо фрагмент із роману, наданий видавництвом «Комора».

 

Мене звати Ніца. І в моєму імені криється слово, яке рідною мені мовою означає «небо» — «ца». Може, моє дотеперішнє життя було пошуком цього неба, подарованим мені ще при народженні як обіцянка. Сестру звали Дарія. І в її імені ховалося слово «хаос» — «арія». Дроблення і змішування, заплутування і більше-не-розплутування. Я перед нею в боргу. В боргу перед її хаосом. У ньому я завше віддано шукала своє небо. Але, може, річ лише в Брільці. Брільці, чиє ім’я мовою мого дитинства не означає нічого. Воно порожнє й позбавлене стигм. Брільці, яка сама обрала собі ім’я і наполягала, щоб її так називали, аж доки інші забули її справжнє ім’я.

І навіть якщо я досі ніколи цього не казала, Брілько… я хочу, страшенно хочу допомогти тобі переписати й наново написати твою історію. Щоби довести, що ці слова — не порожні балачки, я й записую все, про що йтиметься далі. Лише для цього. За ці рядки я вдячна століттю, що обдурило і зрадило всіх — усіх, хто сподівався. За них я вдячна одній зраді, яка триває довго і яку, наче прокляття, наклали на мою родину. Я завдячую ними своїй сестрі, якій ніколи так і не пробачила, що тієї ночі вона полетіла без крил; своєму дідові, якому сестра вирвала серце; прабабусі, яка танцювала зі мною па-де-де у свої вісімдесят три; матері, яка шукала Бога… Цими рядками я завдячую Міро, який заразив мене коханням, ніби отрутою; ними я завдячую батькові, якого так і не мала нагоди пізнати; творцеві шоколаду і біло-червоному старшому лейтенантові; в’язничній камері, а ще — операційному столу в одній класній кімнаті; книжці, що її ніколи не написала б, якби… За ці рядки я безмежно вдячна рікам пролитих сліз, і ними я завдячую собі, що покинула батьківщину, аби знайти себе, а натомість загубилася ще більше; але насамперед я завдячую тобі, Брілько.

Я завдячую тобі, бо ти заслуговуєш на восьме життя. Бо кажуть, що число вісім тотожне вічності, ріці, що повертається. І я дарую тобі свою вісімку.

Нас поєднує століття. Червоне століття. Нескінченність і вісімка. Твоя черга, Брілько. Я вдочерила твоє серце. І викинула своє. Тож прийми мою вісімку.

Ти диво-дитина. Справді. Прорвися крізь небо і хаос, крізь нас усіх, крізь ці рядки, світ привидів і правдивий світ, крізь заперечення любові й віри; здолай сантиметри, що відділяли нас від щастя, прорвися крізь долю, якої не було.

Прорвися крізь мене й крізь себе.

Переживи всі війни. Перейди всі кордони. Тобі я присвячую всіх богів і всі вервиці, всі спалені та зруйновані сподівання, всі історії. Прорвися крізь них. Адже в тебе є інструмент, Брілько. Вісімка: думай про неї. В цьому числі ми назавше переплетемося і завжди зможемо чути одна одну крізь століття.

Ти зможеш.

Будь усіма, ким ми були й не були. Лейтенантом, канатоходкою, матросом, акторкою, кінематографістом, піаністкою, коханою, матір’ю, медсестрою, письменницею; будь червоною, білою чи синьою, хаосом і небом, будь нею і мною, і нічим із цього, а насамперед танцюй свої незліченні па-де-де.

Пройди цю історію і залиш її позаду.

 

Я народилася 8 листопада 1973 року в сільській лікарні, що в цій історії більше не фігуруватиме, недалеко від Тбілісі, в Грузії.

Грузія — маленька країна. А ще красива, як не крути; навіть ти, Брілько, це підтвердиш. З горами і кам’янистим чорноморським узбережжям. І хоч за останнє століття, після низки громадянських воєн, ідіотських політичних рішень і знавіснілих конфліктів узбережжя зменшилося, найгарніша його частина й досі на місці.

Навіть якщо, Брілько, ти аж надто часто чула цю легенду, дозволь усе ж стисло її переповісти, аби пояснити, до чого я веду. Так-от, згідно з цією легендою, наша країна постала ось як:

Одного погожого сонячного дня Бог вирішив поділити сотворену ним земну кулю (мабуть, то було ще задовго до Вавилонської вежі). Він влаштував базар, де зібралися люди, які голосно торгувалися, змагаючись за Божу ласку і сподіваючись перехопити щонайкращий окраєць землі (припускаю, італійці виявилися найпереконливішими в своєму красномовстві — натомість чукчам, на жаль, мабуть, забракло промовистості). Після довгого дня торгів світ уже було розділено на багато країн, а Бог добряче стомився. Але, як і належалося мудрому Творцеві, найгарніший клаптик землі він приберіг для себе: з повноводими ріками, водоспадами, соковитими фруктами і — так, про це він, напевно, здогадувався — з найкращим у світі вином. І коли схвильовані люди вже почали розходитись новими домівками, Бог присів у затінку, щоби перепочити. Аж раптом чує, як під деревом поруч хтось хропе — звісно, то був чоловік із вусами і симпатичним черевцем; принаймні так я завжди уявляла цю сцену. Він не був разом із усіма, коли роздавали землі, тож Бог здивувався. Розбудив чоловіка і спитав його: мовляв, а що ти тут робиш і чому взагалі не цікавишся, де постане твій дім? Чоловік приязно розсміявся (може, вже встиг вихилити два келихи червоного вина) і відповів — тут є різні версії легенди, але спинімося на цій, — що йому, мовляв, і так добре: сонечко світить, день чудовий, і його цілком влаштує те, що лишилося, і чого Богові не жаль. Господь, милостивий, як і завжди, так вразився безтурботністю чоловіка і браком у нього будь-якого честолюбства, що врешті подарував йому власний райський закуток — себто Грузію, країну, з якої походиш і ти, і більшість тих людей, про яких ітиметься у нашій історії.

Що я хочу цим сказати? Не забувай, що ця безтурботність (читай: лінивство) і брак честолюбства (нестача аргументів) у нашій країні завжди вважалися вагомими чеснотами. Не забувай також, що, попри глибокий зв’язок із милостивим Богом (звісно, Богом православним, і жодним іншим), жителі нашої країни не цураються вірити в усе, бодай ледь казкове, таємниче або легендарне — і мова аж ніяк не лише про Біблію.

Вірити можуть і в гірських велетнів, і в хатніх привидів, і в силу лихого погляду, яким начебто можна зурочити, і в чорну кицьку, що перебігла дорогу, й у ворожіння на кавовій гущі або правду, яку можна дізнатися лише по картах (у наші часи — ти ж сама розповідала — люди навіть освячують машини, щоби не втрапити в аварію).

Ця країна, колишня Колхіда, подарувала давнім грекам таємницю кохання у вигляді Золотого руна, бо так схотіла уперта й до нестями закохана Медея, царева донька. Жителям цієї країни властиві як найкращі риси (як-от понад усе цінована тут гостинність), так і характеристики менш прекрасні — як-то лінивство, опортунізм і конформізм (хоча більшість уважає інакше — і тут ми з тобою сходимось в оцінці). Країна, що в її мові немає статі (що жодним чином не гарантує рівних прав).

Країна, що після ста тридцяти п’яти років царського і російського панування аж на цілих чотири роки зуміла утвердити демократичний лад, аж до наступного перевороту за участі переважно російських, але почасти й грузинських більшовиків, унаслідок чого постала Соціалістична Республіка Грузія, що стала частиною Радянського Союзу.

У цьому Союзі країна лишалася наступні сімдесят років. Потрясінь не бракувало: повстання, що закінчувалися кровопролиттями, низка громадянських воєн і нарешті — омріяна демократія (хоча це визначення залежить від кута зору та інтерпретації).

Як на мене, наша країна буває і вельми кумедною (себто не лише трагічною). І ще тут чудово вміють забувати й витісняти з пам’яті. Забувати про рани, витісняти власні помилки, але також і несправедливо завданий біль, утиски і втрати. І все одно ми підносимо келих і сміємося. Слово честі, мене це вражає, адже минуле століття дарувало не надто багато приводів для втіхи, і люди досі потерпають від його наслідків (хоча тут — я так і чую! — ти вже зі мною сперечаєшся).

Це країна, що, крім великого ката XX століття, породила багатьох чудових людей, яких я особисто дуже любила й досі люблю. Деякі з них утекли, деякі заблукали в пошуках, когось більше немає на цьому світі, ще хтось повернувся, в декого найкращі дні вже позаду, а хтось на них тільки чекає, але про більшість ніхто не знає.

Країна, яка досі оплакує свої золоті часи поміж X і XIII століттями, сподіваючись, що настане день, коли вдасться повернути колишню велич (саме так: поступ у нашій країні насправді означає регрес).

Традиції видаються блідим відображенням того, що було колись. Прагнення свободи означає безумний пошук незнаних берегів, адже за останні вісімнадцять років ми так і не зуміли порозумітися щодо того, чим є свобода.

Отож країна, де я народилася тридцять два роки тому, нині нагадує короля, що й досі сидить на осяйному троні, вбраний у розкішну мантію, роздає накази, владарює і панує, все ще не усвідомлюючи, що його придворні давно втекли, а він лишився сам.

Не створюй клопотів — так звучить перша заповідь цієї країни. Ти озвучила її під час нашої мандрівки, і я запам’ятала (власне, я запам’ятала все, що ти казала мені під час нашої спільної мандрівки, Брілько). І хочу додати лише кілька інших заповідей.

Живи, на Бога, так, як жили твої батьки, і не бувай надто часто — а ліпше взагалі ніколи — сама. Бути самій небезпечно й марно. Наша країна молиться на громаду і не довіряє окремим індивідам. Стань частиною громади, дружнього товариства, родинного зібрання чи компанії за інтересами — сама по собі ти мало чого варта.

Плодися: ми — маленька країна, тож маємо вціліти. Цю заповідь можна прирівнювати до першої. Завжди пишайся своєю країною, ніколи не забувай рідної мови. Хоч якою прекрасною, захопливою і цікавою є чужина, та ніколи — зроду-віку — не буде вона кращою за батьківщину.

Завжди шукай в інших націях вади або недоліки, які в Грузії вважалися б щонайменше скандальними, і всіляко їх засуджуй: скупість як таку — себто неготовність віддати всі гроші громаді; недостатню гостинність — себто небажання заради кожнісінького гостя піддавати цілковитій ревізії все своє життя; хирлявість і брак витривалості в харчових питаннях — себто неспроможність напитися до стану рачкування під столом; брак музичного хисту… Ось про які риси йдеться.

Послідовно відкритою, толерантною, сповненою розуміння та цікавості до чужих культур будь, тільки коли ті помічають і постійно наголошують на неповторності й унікальності твоєї батьківщини.

Віруй (в останні вісімнадцять років знову), ходи до церкви, не став під сумнів нічого, пов’язаного з православною церквою; не виказуй самостійних думок, хрестися щоразу, побачивши церкву (ти розповідала, що це тепер дуже en vogue!) — себто приблизно десять тисяч разів на день, якщо ти в столиці. Не критикуй нічого, що є святим, — себто, по суті, нічого, бодай якось пов’язаного з цією країною.

Будь радісною і веселою, бо ж це закладено в менталітеті країни, і похмурих у нашій сонячній Грузії не люблять. Але це ти знаєш і без мене, і то аж надто добре.

Ніколи не зраджуй своєму чоловікові; а якщо чоловік тобі зрадить — прости йому, бо ж він твій. Живи передусім для інших. Адже інші завжди краще знають, що для тебе добре.

Насамкінець хочу додати, що, попри багатолітню боротьбу за цю країну і з нею, я так і не зуміла її чимось замінити, викорінити, як якогось злого духа, що оволодіває людиною. Поки жоден ритуал очищення і жоден механізм витіснення мені в цьому не допоміг. Адже всюди, куди я їхала, все більше віддаляючись від країни, я шукала цю змарновану, розпорошену довкола себе, розтрачену любов, яку там залишила.

Так, це країна, що в жодному разі не хоче виказувати марнославства і воліла б отримувати все задарма, бо ж тоді можна лишатися лагідною, милою, радісною і веселою, а — в добрі дні — викликати в світу усмішку на устах.

 

vosme zhyttia forzats 1024x768 - Фрагмент із роману «Восьме життя (для Брільки)» Ніно Харатішвілі
Ілюстрація Марії Кінович

(…)

 

Я була потворною дитиною (а потворні діти швидко вчаться завойовувати красу).

Стася — як називали Анастасію — була вишуканою дамою, хоч і не такою незвичайно і запаморочливо вродливою, як її молодша сестра Крістіна. Утім, до моменту мого народження прабабусина краса набула певної сюрреалістичності й онейричності. Вона знову відкрила для себе балет і завдяки йому почала молодшати.

З нас вийшла чудова пара.

Так, я багато чим завдячую Стасі, хоча в дитинстві була сила-силенна моментів, коли мені хотілося зупинити її «пробудження».

Коли її любов видавалася мені прокляттям, і мені не раз хотілося позбутися цієї любові — дивакуватої відплати за безліч лих мого дитинства. Та саме вона навчила мене жити, танцювати на канаті, натягнутому понад найвищими деревами і найвищими будинками, в стані невагомості й без страху, бо ж під час падіння досить лише розкрити руки, щоб злетіти. Вона навчила мене лаятися (люди надто недооцінюють здатність смачно лайнутися, надто коли все летить у прірву). Вона навчила мене шукати вихід навіть із безвихідних ситуацій, перелізати через стіни, якщо мости зруйновано, і сміятися, як солдат. І то насамперед тоді, коли немає приводів для сміху.

Вона навчила скидати з себе прокляття, наче затяжкий одяг, і зривати фальшиві німби з голів. За все це і безліч інших речей я вдячна Стасі, з якої, власне, все й почалося…

 

Однією зі Стасиних історій, які впливали на мене найдовше, була історія килима.

Одного дощового дня — тоді я була чи то в другому, чи то в третьому класі — я лишилася вдома, себто в Зеленому будинку, бо трохи застудилася. Випадково я застала Стасю на стриху — найвищому поверсі в домі, який так ніколи й не добудували. Там був небезпечний балкон — широкий, як тераса, але без перил. Дітям забороняли туди підійматися, але саме тому нас туди й тягнуло, і потай ми доволі часто туди ходили. Того ранку на балконі стояла Стася і витріпувала погризений міллю килим. Килим був із дивовижними взорами гранатового відтінку. Раніше я ніколи його не бачила.

— Стій на місці! Не підходь ближче! — наказала вона, побачивши мене.

— А що ти робиш?

— Вирішила реставрувати килим.

— А що означає «реставрувати»? — спитала я, вражено завмерши навпроти.

— Я хочу зробити так, щоб старий килим знову став новим, а тоді його повішу. Це килим нашої бабусі, він дістався у спадок Крістіні. Їй він ніколи не подобався, тож вона віддала його мені, але і я його не цінувала, аж доки сама не стала старою. Це дуже й дуже старий настінний килим. І дуже цінний.

А хіба так можна — зробити старе новим?

— Звичайно! Старе стає новим, а точніше — інакшим. Воно вже ніколи не буде таким, як колись, але суть не в цьому. Так навіть краще й цікавіше, коли щось змінюється. Ми зробимо його новим, повісимо і подивимось, що станеться.

— Але навіщо? — поцікавилася я.

— Килим — це історія. Він приховує в собі безліч інших історій. Підійди, але дуже обережно. Подай мені руку… Ось так. Глянь сама. Бачиш?

Я роздивлялася яскраві орнаменти на темно-червоній площині.

— Усе це — окремі нитки. А кожна нитка — окрема історія, розумієш?

Я урочисто киваю, хоч і не певна, що все збагнула.

— Ти — одна нитка. Я — інша. Ми переплітаємось, утворюємо сплетіння, а з усіма іншими нитками складаємось у взір. Усі нитки різні: товсті або тонкі й різних кольорів. Зрозуміти взір із окремої нитки непросто. Але якщо дивишся на нього в цілості — відкривається безліч фантастичних речей. Поглянь-но сюди. Хіба ж він не чудовий? Це переплетення просто казкове! Усе залежить від товщини плетива, а ще від кількості вузлів і різної структури, кольорів — це і є текстура. Цей малюнок здається мені дуже гарним. Останнім часом я багато про це думаю. Килими плетуть із історій. Тому їх треба берегти й плекати. І хоч він багато років пролежав згорнений, і його жерла міль, тепер його треба оживити, розповівши його історії. Я певна: нас теж сюди вплетено, навіть якщо ми про це не знаємо.

І Стася щосили гепнула рукою по килиму.

Цей урок я запам’ятала назавжди.

Не знаю, чи дякувати за нього Стасі, бо своїм відкриттям вона прирекла мене на підвладність історіям, і потім я багато років, наче одержима, шукала історії, сховані за іншими історіями, наче різні шари в коштовному килимі.

Звідси я й починаю, заспокоюючи саму себе, мов дитина, якій страшно і яка від того ще сильніше притискає до себе улюблену іграшку. Бо мені таки страшно. Я не знаю, чи зможу бути справедливою в своїх намаганнях розповісти і віддати тобі все належне, Брілько.

І я відчуваю страх перед цими історіями. Історіями, що рухаються паралельно і хаотично, проступають наперед, а потім ховаються або перебивають одна одну. Вони переплітаються й уриваються, крутяться, перетинаються й одна одну вистежують, зраджують і помиляються, лишають сліди, стирають їх, але головне — приховують у собі тисячі тисяч інших історій.

Не знаю, чи я й сама все зрозуміла і збагнула, на це мені лишається тільки сподіватися. І якщо вже всі канати обірвуться, а мости впадуть, мені лишиться тільки розпростерти руки і сподіватися, що, падаючи, я якимось чином зумію злетіти.

І почну я, Брілько, від Стасі, щоб урешті дістатися до тебе.

 

 Читайте також: «Малювання дає сильний терапевтичний ефект»: ілюстраторки про творчість під час війни
та «Українська мова зараз — мій дім»: досвід письменників, які опинилися поза домом

 

Переклад та публікацію цієї книги підтримує Європейський Союз за програмою «Дім Європи» та Goethe-Institute.

Тиктор медіа

Коментарі

Т
Книжки • Люди • Міста
vosme zhyttia cover 150x150 - Фрагмент із роману «Восьме життя (для Брільки)» Ніно Харатішвілі
Фрагмент із роману «Восьме життя (для Брільки)» Ніно Харатішвілі
Поділитися в:
Share on facebook
Facebook
Share on telegram
Telegram
Share on twitter
Twitter