Світлана Дідух-Романенко
Нам казали: «Вивозьте лише найцінніше!»
І ми вивезли наших дітей.
Втім, всі діти тепер наші.
Графа «Тимчасове вивезення»
У митній декларації війни.
Колишній експортер хліба нині —
Лідер з вивезення солі
На щоках українських жінок.
Ми лишили вдома комп’ютери,
Але кожна з нас тепер — жорсткий диск,
Носій даних, карта пам’яті на сотні терабайтів,
Яку не можна відформатувати щоденним бомбардуванням.
Ми — свідки воєнних злочинів,
«Встановити програму захисту»,
«Прийняти умови конфіденційності»,
«Ваші дані буде передано всьому світові»,
«Погодитися»,
«Бути сильною»,
«Бути сильною».
«Бути сильною».
Бабусю,
Ти хотіла, щоб твоя онука була сильною,
Коли вигадувала лише добрі фінали для своїх казок?
Найбільше шкодую за білою сукнею,
У якій була щаслива.
Закривати небо цвітом каштанів —
ППО мого мирного життя.
Білий фосфор, пекельні салюти,
Сто відтінків білого, що стає червоним і чорним —
Прапор болю моєї країни.
У кишені куртки раптом привітом із дому — каштан.
Нам казали: «Вивозьте лише найцінніше»,
Але як вивезти 603 548 км² любові,
Якщо не вивезла навіть одну білу сукню?
Графа «Постійне повернення».
Олексій Чупа
L #47
Ось тихі міста, до кліток яких тебе переносять,
разом із пам’яттю та боргами,
відірвавши від натовпів друзів і від книжок стосів,
і заспокоюючи словами
такими банальними, аж огидно.
Мовляв, перезимуєш — і буде видно,
може і перевеснуєш,
може літо якось перетриваєш,
а там уже й осінь,
сам не захочеш нікуди їхати,
залишишся тут, із нами,
примірятимеш вулиці й площі
під свою ходу розбовтану,
ніби одяг святковий,
йтимеш до праці — невиспаний і неоговтаний,
озиратимешся сполошено
на кожен голос і рух нетутешній.
Так і станеться. Без варіантів, обов’язково.
Можна подумати, ти перший.
Ось тихі жінки, до чиїх ніжних рук ти трапляєш, немов
нагорода або здобич, якої завжди мало,
вони на тебе просаджують тисячі колискових
і сотні пристрасних молитов,
але коли і під їхнім шквалом
ти не змінюєшся анітрохи,
обростаєш болем і досвідом, ніби дерева мохом,
стаєш чутливим, немов антена,
вкриваєшся тріщинами, як скло від ударів — страшно торкнутись,
тоді вони починають любити тебе приречено і смиренно, —
просто за тишу твого сну і твою присутність.
Ось чоловіки. Вони із малечку закривають тебе грудьми,
вчать кохати й відстоювати своє,
ведуть тебе, розтинаючи буревії,
ведуть крізь тернії та дими,
дякуючи за тебе високим і втомленим небесам.
Скільки себе пам’ятаєш — вони неодмінно є.
Всьому найгіршому вчишся у них сам.
Ось тихі цвинтарі — все, що залишається по невгамовності нашій.
Висока трава, просілі погруддя та імена стерті,
і чути ледь чутно — живі оповідають про своє життя мертвим,
такі дурниці оповідають, аж мертвим стає страшно.
Катерина Єгорушкіна
***
скільки нас
у зимових пальтах
у чужих весняних містах
з ногами заплутаними
у власному корінні
що шукає безпечного місця
скільки нас
із серцями
що за місяць виросли з тіл
і бахкають голосно
та оголено навстріч
одне одному
скільки нас
із тілами-камінчиками
стиснутими від болю
тілами
що колись були квітами
ніжністю виплеканими
з любов’ю викоханими
скільки нас
що ходять по променях
скільки нас
що не мають права впасти
22.03.2022.
Олеся Мамчич
Дарина Гладун
без [дому]
російський солдат спирає на білий стілець з ікеї свій автомат
знімає свою шапку знімає свою балаклаву знімає куртку жилет черевики військовий ремінь штани шкарпетки флісову термобілизну бавовняну футболку і труси-боксери
заходить у мою ванну російський солдат
стає під мій тропічний душ вичавлює гель для душу на мочалку і довго миється — наносить на своє волосся мій лікувальний шампунь
/волосся російського солдата буде довгим і без посічених кінчиків/
робить маску для волосся — маску для обличчя — наносить скраб на тіло — довго тре його довго змиває усе російський солдат користується моїми темно-сірими рушниками із юску ######## ############# ##### ## ###### ####### # ###### #### ##### — дивиться на своє відображення у чорних кахлях
у піхву вставляє мою менструальну чашу
стає на мої ваги російський солдат
він важить стільки скільки має важити середньостатистичний російський солдат без одягу
вдягає мою натільну білизну мої колготи моє боді теплі шкарпеточки з мордочками лисиць із маленькими коргі з ананасами з оленями мою чорну сукню в дрібний білий горошок мою маринарку моє нове пальто кольору слонової кістки з шотландської вовни мій шарф мою шапку мої рукавички взуває мої черевики
маже моїм бальзамом для губ свої губи
/тепер губи російського солдата в безпеці/
виходить на вулицю прогулятися містом
зустрічає у місті таких само російських солдатів
російські солдати у моєму місті ходять парами і дружать сім’ями
………………………………………………………………………………
доживають життя
так поспішно залишені нами
15.03.2022
Читайте також: Маріуполь у вогні: очима художників і поетів
Павло Матюша
***
тепер моя домівка це спогади
туди повертаюся після прогулянки війною
туди приходять жінки
з оголеними руками
і вимішують тісто
для духмяного хліба
приходять діти
яких разом із батьками
ще не обстріляли в Бучі
з відстані в п’ять метрів
і які ще не дихають через трубку
в 17-й лікарні
бо їхні легені
ще не пробиті
а тазові кості
не подроблені
інколи приходиш ти
я відчуваю твій запах
і відчуваю твої погляди
що пірнають
у мої зіниці
у спогадах не прокапує кран
не прокапує кров
не ридає вібродзвінок телефона
аж до смерті акумулятора —
бо там знімають слухавку
я приймаю душ і з лійки не течуть крики
у спогадах вуха закладає
мішками з піском
очі застеляє
м’якими карематами —
триває кругова оборона
від реальності
у спогадах немає війни
я не хочу дому зі спогадів —
я хочу вогню зцілення
Анастасія Олексюк
Сьогодні дівчина у чорній хустці
Вдихаючи тонку папіросу
Сказала мені строго і гордо
Що доля вже написана
Що немає більше дому
Що немає більше такого слова
Яке б не було монологом
Яке б не звучало з болем
Немає жодного місця
В яке б так сильно
Хотілось повернутись
І яке б так сильно було
Залляте кров’ю
Вона плакала щиро і мовчки
Вона знає трішки більше
Або я хотіла б так думати
Хоча б трішки
А я сиділа і думала
Як сильно пасує їй чорна хустка
І питала себе
Чи зможу колись пам‘ятати щось інше
Юлія Мусаковська
Працювати, не зводячи голови.
Не втрачати притомності від новин.
Обертатись по колу в одному дні,
де немає нічого, окрім війни.
Ані крихти крику, ні краплі сліз,
ані жалю за тим, що було колись.
Ми лишили дім, а в домах — серця,
або ж дому тримаємось до кінця,
поміж рідних стін, чотирьох кутів —
там збувається все, що б не захотів.
Наші вічні мертві з глибин землі
зупиняють удари, щоб ми змогли.
Наша чорна лють, як живе пальне,
безперервно штовхає тебе й мене,
За міста, по яких — «Ураган» і «Град».
За могилу ріллі й спопелілий сад.
За дитячий біль і старечий страх.
За життя, що розвіяні по вітрах.
Ми — стеблини, що звиті в тугий канат,
Ми — ріка, що звучить, як одна струна.
Ми — мурахи і велетні водночас,
нам ще небо дотримати на плечах.
Нам ще світу незнану любов нести,
по кістках переможеної темноти.
Читайте також: Географія війни в Україні: очима митців
Тетяна Власова
Оксана каже: «То був найчорніший мій день.
Я взяла за руку свою дитину і пішла повз людей.
Пам’ятаю, земля була сива, а небо — немов бордове.
Чоловік дивився нам услід, аж поки ми не перейшли кордон.
Я мучилась тим, що поїду — і це ніби значить, що я змовчу.
Але я мусила посміхатись, щоб мала не лякалась мого плачу.
Моє серце лишилось у Києві, але часи такі —
я вивезла доньку туди, де можна не боятися літаків.
Вдень я здебільшого сильна, бо сильні всі українські жінки.
Але щоночі я хочу додому так, що затьмарюються думки.
Кожна хвилина ще більше виросла у ціні.
Ми з донькою поїхали, але ми не біженці, ні.
Тут ми просто бажані гості і я вдячна за це усім.
Я знаю, що переможемо, скільки б десь не було росій.
Я тепер — міжнародниця, і в компанії своєї дочки
ми зі світом зараз плетемо невидимі ниточки.
Я вірю у силу країни, яка зараз переживає все це.
Я вірю у місто, в якому лишилося моє серце.
Весь світ відкритий і весь світ тепер знайомий.
Але моя донька питає, де тато, і хоче до нього.
І ми віримо в самих себе, віримо у своїх людей.
І коли ми переможемо — це буде найсвітліший мій день.
І всі сльози відразу висохнуть, і зникне шалена втома.
Я візьму за руку свою дитину
і піду додому».
Світлана Дідух-Романенко
Коли дороги поведуть додому,
Зливаючись з дорогами близькими,
А зусибіч розкриються обійми,
Нарешті втому
Знімеш, як старий рюкзак,
В якому день і ніч носив світами
Усмішку тата,
Теплий погляд мами,
Стареньку грушу, що підперла дах,
Кохання перше і кохання справжнє,
І щось таке, що жоден не розкаже,
Бо ще йому не вигадали назв,
А втім, воно було й до нас,
І вічно ця маленька таїна
Світити буде в душу із вікна
І звати, і тягти на той поріг,
Який переступив ти, щойно зміг,
І до якого кожен день війни
Тебе водили спогади і сни.
Тоді заплачеш так, як ще не вмів,
Змиваючи сльозами кров і гнів,
Виплакуючи горе за усіх
Хто не дійшов додому, бо не зміг,
Бо недожив… Немає важчих сліз,
Ніж ці, які стогнав, горів, та ніс.
Ти пом’янеш їх мирним днем новим
І скажеш найпотрібніше живим.
Щоночі ж рухом звичним і простим
Запалювати будеш свічку тим,
Хто вперто йде
Крізь темінь невідому
ДОДОМУ
