У львівському видавництві репортажної та документальної літератури «Човен» на початку січня виходить друком нонфікшн про український Донбас дослідниці та перекладачки Катерини Зарембо.
Книжка «Схід українського сонця. Історії Донеччини та Луганщини початку XXI століття» — про українські спільноти Донеччини та Луганщини, які діяли від початку 2000-х до російського вторгнення 2014 року й існування яких російсько-радянський міф про Донбас заперечував. Про культурні простори, студентські середовища, українське село, розмаїті релігії. Про тих, хто хотів жити не в міфологізованому минулому, а у вільній демократичній Україні.
Ці спільноти були голосами нових, непострадянських Донеччини та Луганщини, вбудованих у всеукраїнський контекст; пробудженням приспаного (пригнобленого, винищеного, закатованого) українства.
Мета видання — зробити відомою бодай частину їхньої історії.
Публікуємо фрагмент із книжки Катерини Зарембо «Схід українського сонця. Історії Донеччини та Луганщини початку XXI століття», наданий видавництвом «Човен».
***
[…] У жовтні 2006 року до третьокурсника Сергія Зливка на студентській конференції з євроінтеграції підійшов чорнявий хлопець.
— Слухай, бачу, тобі цікава Україна. Ми тут створюємо проукраїнську патріотичну організацію. Хочеш — приєднуйся.
Так Сергій познайомився з Юрієм Матущаком і став членом «Поштовху» — знакової організації у Донецьку 2000-х. 31 жовтня 2006 року її заснували 18 юнаків та дівчат, переважно студентів історичного та філологічного факультетів ДонНУ, а також декілька студентів із Донецького національного університету штучного інтелекту та Донецького національного технічного університету. Вони розуміли: ключ до свідомості місцевого населення — у розумінні історії. «Нам здавалося, що якщо ми просвітимо людей щодо історії краю, пояснимо, що українська культура не є, порівняно з російською, другорядною, то ми таким чином сприятимемо інтеграції цього регіону в загальне культурне поле України», — згадує Стуканов.
По суті, «Поштовх» став яскравою сторінкою українського національного відродження на Донбасі у другій половині 2000-х років, а Юрій (Юра, Юрко, як називали його друзі) Матущак — серцем організації та уособленням нового покоління тамтешнього українського руху. Масштаби доробку «Поштовху» вражають ще й тому, що його членами та симпатиками були студенти та молодь, які не мали ані фінансових, ані владних ресурсів — тільки купу цікавих ідей і бажання творити зміни. За декілька років (від 2007-го до 2009 року) вони зробили для національного відродження у регіоні чи не більше, ніж будь-хто до них за всі роки незалежності.
Першу акцію студенти провели на День соборності — просто 22 січня 2007 року вийшли з плакатом «”Поштовх” вітає донеччан» до пам’ятника Шевченкові в Донецьку. Однак наступні заходи набували дедалі більшого масштабу: 2008-го та 2009 року «Поштовх» проводив Фестивалі вертепів (перший відбувся просто неба біля площі Леніна, другий — у міському палаці молоді «Юність»), став співорганізатором виставки «УПА: історія нескорених» у Донецьку, провів Акцію пам’яті жертв Голодомору і був одним з ініціаторів присвоєння Донецькому національному університетові імені Василя Стуса. Студенти також проводили вуличні слеми — поетичні читання у поєднанні з перформансом.
Як молодим людям вдавалося все це здійснити без зв’язків та грошей, ба більше — в опозиції до місцевої влади, яка досить швидко зрозуміла, що діяльність «Поштовху» суперечить її ідеології та програмі? Леонід Самофалов, близький друг Юрія Матущака та співзасновник «Поштовху», згадує: «”Поштовх” навчив мене, що нема речей, які не можна зробити». Студенти просто мали сміливість стукати в усі двері. Коли 2008 року міська влада не хотіла давати дозволу на проведення Фестивалю вертепів на головній площі міста, активістам допоміг один із народних депутатів від блоку «Наша Україна — Народна самооборона», до якого юнаки та дівчата просто прийшли у приймальню. Іншого разу в пригоді став кураж та випадок — подорожуючи заходом України, поштовхці останньої ночі перед поїздом закинули лист із запрошенням на Фестиваль вертепів під двері Івано-Франківської державної адміністрації. З усіх надісланих до різних обласних адміністрацій запрошень спрацювало саме це: до Донецька приїхав івано-франківський колектив.
З ініціативи «Поштовху» в Донецьку відбулася виставка «УПА: історія нескорених». Виставку організував Інститут національної пам’яті за підтримки Служби безпеки України. Вона побувала в багатьох українських містах. Утім приводом для проведення виставки в Донецьку став лист Юрія Матущака до Володимира В’ятровича, тодішнього радника голови СБУ з науково-дослідної роботи. Виставку провели у Донецькій обласній універсальній бібліотеці ім. Н. Крупської, а члени «Поштовху» проводили для відвідувачів екскурсії.
Іншою акцією, яка мала на меті національне пробудження у Донецьку, було вшанування пам’яті жертв Голодомору з назвою «33 хвилини». Члени «Поштовху» збиралися перед районними адміністраціями в Донецьку та вголос упродовж 33 хвилин читали імена тих, хто жив на цій території і загинув під час Голодомору. Як правило, за 33 хвилини імена не закінчувалися. «Я не знаю, яке враження це справляло на тих, хто нас слухав, але для мене це було приголомшливо», — згадує Марта Чорна, членкиня «Поштовху».
«Поштовх» також видавав свою газету — «Поштовх+» (у назві газети замість літери «ш» стояв символічний тризуб). Газета вийшла лише двічі, але процес її створення був максимально професійним: вона мала офіційну реєстрацію як друкований засіб масової інформації, редакційну раду (до неї належали Юрій Матущак, Марта Чорна, Леонід Самофалов та Сергій Зливко), редактора (Сергій Стуканов, який у другому номері підписався псевдонімом Сергій Лозановський), а кількість дописувачів газети на вісім шпальт становила понад десять осіб. Поряд із матеріалами студентів-початківців «Поштовх» друкував таких метрів, як письменник Юрій Андрухович та історик Станіслав Кульчицький. Видання фінансували з власної кишені — частково з мізерних членських внесків, але більше за кошти Матущака й Самофалова.
Діяльності «Поштовху» частково сприяли дві пов’язані між собою обставини. По-перше, заснування та активний період діяльності організації припав на президентство Віктора Ющенка. Його політика щодо відновлення історичної пам’яті була обнадійливою для «Поштовху» — його членам здавалося, що їхня робота відповідає загальнонаціональному рухові до мовного та культурного відродження. По-друге, на тлі вороже налаштованої міської влади організація отримала політичного союзника — Обласну державну адміністрацію, голову якої призначав президент. Для активістів це означало певну підтримку — так, наприклад, саме ОДА виділила охорону (!) для проведення виставки «УПА: історія нескорених» у донецькій бібліотеці: біля неї чергувала міліція. У 2009 році Лілія Золкіна, начальниця управління сім’ї та молоді ОДА, допомогла «Поштовху» провести Фестиваль вертепів у Донецькому палаці молоді «Юність».
Щодо керівництва університету та донецьких політичних кіл, то вони діяльність «Поштовху» радше толерували, ніж схвалювали, або й встромляли палиці в колеса. Окрім уже згаданих труднощів із дозволом на проведення Фестивалю вертепів, організація наштовхнулася і на протидію з боку керівництва університету: 2009 року проректорка з виховної роботи Тетяна Мармазова протидіяла тому, щоб учасники II Фестивалю вертепів могли поселитися у студентському гуртожитку (зрештою, за допомогою друзів «Поштовху» з правничого факультету справу таки вдалося залагодити). Але відкрите протистояння між організацією та її опонентами не проявлялося доти, доки можна було уникати ідеологічного зіткнення, яке передбачало вибір єдиної ідентичності університету. Таким зіткненням для Донецького національного університету стала кампанія за надання йому імені Василя Стуса.
Читайте також: 30-річна історія зливання сходу країни: огляд-конспект книжки «Як Україна втрачала Донбас»
Битва за Стуса
Із перспективи сьогодення може бути важко зрозуміти, чому постать Василя Стуса, випускника того ж таки університету, якому намагалися присвоїти його ім’я (у ДонНУ на філологічному факультеті навіть був його барельєф); якому до того ж 2005 року було присвоєно звання Героя України; і твори якого вже у 1990-х належали до обов’язкового вивчення в шкільній програмі з української літератури, — сприймали в Донецьку настільки неоднозначно. Учасники тих подій переконані: донецька політична верхівка сприйняла це як «маркування території», яку вважала своєю і де українським борцям із радянським режимом не було місця. Ставлення до Василя Стуса стало лакмусовим папірцем, який вказував на лінії розламу в тогочасному донецькому середовищі: тоді як в одній парадигмі — незалежної України — Стус був героєм, в другій, пострадянській, він залишався «ворогом народу».
Власне про перейменування на честь Стуса говорили давно, і не тільки університету — такі пропозиції ще від 1990-х лунали, зокрема, щодо однієї з центральних вулиць Донецька, Постишева, одного з організаторів Голодомору в Україні. Перейменування вулиці на честь Стуса неодноразово пропонували представники «старшого покоління» проукраїнських громадських організацій. Однак міська влада відхиляла ці запити, мотивуючи відмови бюрократичними та фінансовими перешкодами.
Наприкінці 2008 року члени «Поштовху» подумали: а чи не спробувати зініціювати перейменування університету — власне, того ж року відзначали 70-річчя від дня народження поета, тож студентам здавалося, що це хороша нагода. Представники «Громадської ініціативи Донеччини з відновлення історичної пам’яті» та «Поштовху», на чолі зі Станіславом Федорчуком та Юрієм Матущаком відповідно, написали звернення від імені колишніх і дійсних студентів про надання Донецькому національному університетові імені Василя Стуса.
Паралельно ініціативна група збирала підписи серед студентів і викладачів університету, що переросло в повноцінне звернення української інтелігенції до міністра освіти і науки, розміщене на сторінках газети «День» та «Інша література». Перелік підписантів сягнув далеко за межі Донецька — навіть сьогодні в архівах газети «День» можна знайти приблизно 1500 підписів з усієї України та з-за кордону.
Дійшло до того, що ініціатива з перейменування регіонального університету вийшла на загальнонаціональний рівень — з цього приводу висловилися і тодішній президент
Віктор Ющенко, і міністр освіти і науки Іван Вакарчук, і депутати Верховної Ради. Ющенко підтримав ініціативу, доручивши міністрові освіти та науки Вакарчуку та голові обласної держадміністрації Донецької області Володимирові Логвиненку розглянути вимоги студентів. Натомість тодішня депутатка Верховної Ради від Партії регіонів Олена Бондаренко (також випускниця істфаку ДонНУ), яка прибула до Донецька у складі комісії, уповноваженої нібито оцінити переваги та недоліки студентської ініціативи, запропонувала присвоїти університету ім’я Володимира Дегтярьова — першого секретаря Донецького обкому партії у 1963—1976 роках. Дискусія захопила інші фракції: депутати від Партії регіонів та БЮТу підтримали перейменування на честь Дегтярьова, а депутатська група «За Україну!» запропонувала розглянути у Верховній Раді України постанову про необхідність присвоїти Донецькому національному університетові ім’я Василя Стуса.
У Донецьку, за спогадами учасників подій, розгорівся «бій не на життя, а на смерть». Проросійський табір проводив круглі столи та конференції із приводу перейменування. Проректорка з виховної роботи Тетяна Мармазова, дружина тодішнього прес-секретаря футбольного клубу «Шахтар» Руслана Мармазова, організувала акцію проти надання імені університету. Утім організатори не хотіли, щоб їх звинуватили в антиукраїнських поглядах — державність усе ж була тим спільним знаменником, до якого «зводились» навіть ті, хто виступав проти присвоєння імені Стуса, — тому акція називалась «За національний», тобто за збереження чинної назви вишу. Як свідчення проукраїнських поглядів її учасників на заході роздавали синьо-жовті стрічки. Студентам відверто брехали, стверджуючи, що присвоєння університету імені Стуса позбавить заклад акредитації.
Лист із міністерства не тільки не сприяв розв’язанню питання на користь студентства — по суті, керівництво університету сприйняло вказівку з «центру» як тиск, а «Поштовх» — як агентів «помаранчевої» влади та «націоналістів-бандерівців». Місцева влада взагалі не могла повірити, що така ініціатива могла виникнути «знизу», та ще й у самому Донецьку, і вважала це посяганням «бандерівців» на її територію.
Кампанія «За Стуса» навіть стала поштовхом до появи видання «Украинский национализм и Донбасс. Историческая ретроспектива», автори якого засуджували «історіографію «україноцентризму»». До його редакційної колегії увійшов депутат облради від Комуністичної партії Ігор Житинський та викладачі Донецького національного університету Тетяна Мармазова, Олександр Дингес та Сергій Баришніков.
Зрештою, відбулися збори колективу ДонНУ, на яких із 63 учасників 61 проголосував проти зміни назви університету. «Поштовх» публічно засудили з трибуни та розгорнули кампанію з очорнення організації перед першокурсниками. Говорити про належність до «Поштовху» стало небезпечно, студентів публічно соромили за участь у його заходах. Прикметно, що кампанія за перейменування оприявнила, що в Донецьку 2000-х те, про що говорили, важило більше, ніж те, якою мовою про це говорили: до цькування приєдналася навіть викладачка української мови (!). На захист диплома з історії Леоніда Самофалова прийшов сам декан і поставив йому «трійку» — попри те, що Леонід був переможцем університетських олімпіад з історії та одним з найсильніших студентів курсу (щоправда, пізніше самі викладачі виступили проти несправедливої оцінки й організували для нього «перездачу»). Стуканов пригадує: йому здавалося, що він раптом опинився ледь не у сталінські часи, які він з однокурсниками тільки-но обговорювали та викривали на парах з історії.
Після 2009 року діяльність «Поштовху» пішла на спад, хоча й остаточно не зникла. Дехто з активних членів, як от Юрій Матущак, випустився з університету, а тих, хто потенційно міг поповнити лави організації, залякали. Ще деякий час «Поштовх» як автономна (не університетська) громадська організація проводив культурні та політичні акції: організовував мистецькі конкурси для дітей, літературні вечори, 2012 року організував кампанію на підтримку митця Петра Антипа, який балотувався на виборах народних депутатів у Горлівці (члени «Поштовху» розклеювали листівки, агітували, а також увійшли до складу комісії на кожній виборчій дільниці міста).
Дехто з учасників «Поштовху» до 2014 року залишався в Донецьку: до прикладу, Сергій Стуканов 2012 року створив там «Український розмовний клуб» — осередок для тих, хто хотів би опановувати чи вдосконалювати свою українську в неформальному спілкуванні. За прикладом цього клубу утворилися інші — у Нікополі, Горлівці, Краматорську. Інші роз’їхалися Україною та за кордон, будувати кар’єри та сім’ї. Прикметно, що з «Поштовху» вийшла плеяда українських журналістів: Сергій Стуканов, Дар’я Куренная, Валерія Дубова, Олександр Демченко, Олександр Хребет, Дарина Анастасьєва та інші.
Як це часто буває з людьми — ні, Людьми — цього рідкісного типу, Юрій Матущак прожив коротке життя. Випустившись з університету, Юрій рік стажувався у Любліні, а, повернувшись до Донецька, став, як і Стус, шкільним вчителем, тільки не української мови, а історії. З-поміж численних роз’їздів, заходів та проєктів «Поштовху» Матущак встиг приїхати до Києва, де жив Сергій Зливко із сім’єю, щоб охрестити його дитину.
Юрій був одним із перших, хто стояв на Євромайдані в Донецьку, а пізніше, коли почалася війна, записався до лав добровольчого батальйону «Дніпро-1». Матущак разом із побратимами не вийшов з Іловайського котла в серпні 2014 року.
83064, Донецька обл., місто Донецьк, Кіровський район, вулиця Шутова, будинок 32, квартира 4 — у державному реєстрі юридичних осіб України й досі можна знайти сторінку «Поштовху» з реєстраційною адресою. Це Юркова адреса в Донецьку, де він жив із матір’ю і сестрою. Тепер це місце — десь в іншій реальності. Юркова мама померла від раку. Сестра з сім’єю до повномасштабного вторгнення жила у Дніпрі. Історію Юрія Матущака художньо переказала Олександра Іванюк зі слів дівчини Матущака, італійки Франчески Леонарді, у романі «Амор[т]е».
***
У 2014 році, після окупації Донецька, ДонНУ був змушений переїхати. Новий кампус, за випадковою невипадковістю, розмістився у Вінниці, на батьківщині Стуса, — саме там знайшлися приміщення, які міг зайняти переміщений університет. А 2016 року вишу таки присвоїли ім’я Василя Стуса — цього разу поштовхом до перейменування став лист до ректора від імені іншого випускника історичного факультету ДонНУ — Олексія Мацуки. За іронією долі, саме наслідки окупації сприяли тому, що університет таки змінив назву: під час обговорення прозвучав аргумент, що перейменування дасть змогу наголосити, який з університетів є справжнім — адже у «ДНР» діє так званий «Донецький національний університет». А ще — так вшанували пам’ять Юрія Матущака. Тоді ж таки, 2016 року, після присвоєння ДонНУ імені Василя Стуса, в університетському холі встановлено меморіальну таблицю на його честь.
У Краматорську 2021 року за участі Станіслава Федорчука та Сергія Стуканова відбулася презентація Журналістської майстерні імені Юрія Матущака, мета якої — навчати майбутніх журналістів. Ініціатива журналістської майстерні належить Тетяні Ігнатченко, журналістці, активістці Євромайдану в Маріуполі та керівниці Управління інформаційної діяльності Донецької обласної військово-цивільної адміністрації.
***
Тетяна Мармазова, яка на момент кампанії за перейменування університету на честь Василя Стуса обіймала посаду проректорки з виховної роботи ДонНУ, переїхала до Росії та отримала російське громадянство. Сергій Баришніков із перших днів підтримав так звану «Донецьку народну республіку», допомагав захоплювати університет та вже у вересні 2014 року став «в. о. «ректора»», протримавшись на цій посаді до весни 2015 року.
***
Цінність «Поштовху» як явища не можна недооцінювати. По-перше, існування такої організації засвідчує, що в Донецьку могла постати проукраїнська організація «з низів», без владної чи донорської підтримки — ті такі щонайсправжнісінькі grassroots, громадянське суспільство, згуртоване навколо спільної мети. По-друге, «Поштовх» засвідчував, що українська ідея на Донбасі була затребувана: «Поштовх» як організація створював навколо себе спільноту з декількох сотень членів і симпатиків, а коло учасників організованих ним заходів системно зростало. Стуканов, Зливко та інші члени «Поштовху» переконані, що їм не вистачило десяти років — якби спроба «русской весны» відбулася 2024-го, вона б вже не мала шансів.
***
Катерина Зарембо — дослідниця, перекладачка та викладачка; фахівчиня з питань зовнішньої політики і громадянського суспільства України.
Асоційована аналітикиня Центру «Нова Європа»; викладачка кафедри міжнародних відносин Національного університету «Києво-Могилянська академія».
Авторка книжки «Писати аналітику може кожен. Мистецтво переконливого тексту» (за участі Ірини Лапшиної, Ілони Сологуб, Тараса Доронюка, Анни Юрґен), 2021 рік.
Переклала українською «Після війни. Історія Європи від 1945 року» Тоні Джадта.
