Визнаний майстер короткої прози Петер Штамм зібрав у цій книзі десять історій, об’єднаних територією — Швейцарським плато — та глибиною розкриття людських взаємин у повсякденних ситуаціях.
Дівчина, що вирішує жити у лісі. Порожня вахтерська будка з опущеними жалюзями. Викладачка музики на прослуховуванні в оркестр. Перше спільне помешкання. Розгублений чоловік із валізою. Це історії про людей, які намагаються дати раду собі та своїм почуттям, самотності і зневірі, втраченим можливостям і дрібним невдачам — усьому тому, з чим нам доводиться жити щодня.
Пропонуємо для ознайомлення оповідання із книжки.
Таїнство причастя
Райнгольд стояв біля вікна і дивився надвір. Вулицею внизу пройшли двоє чоловіків, він інстинктивно зробив крок назад. Якщо чесно, він боявся тутешніх людей, їхньої норовливості та впертості. Їхня груба вимова відштовхувала, а сміх приголомшував. Його попередник, такий самий, як вони, був гучним чоловіком, що пив зі своїми прихожанами по суботах, а по неділях наставляв на праведну путь.
Коли Райнгольд отримав це місце рік тому, то був сповнений робочого завзяття. Він радів, що їде до Боденського озера, і гадав, що на півдні люди відкритіші. Однак помилився. І до чого б він не брався, нічого у нього не виходило. Що тільки йому не закидали — що для причастя він бере хліб замість облаток, виноградний сік замість вина і взагалі справляє службу не так, як люди звикли. Казали, що він недостатньо дбає про старших прихожан, дозволяє собі «тикати» дітям під час миропомазання і що так не годиться. Прискіпувань було чимало. Він посварився з органісткою, бо його дружина кілька разів зіграла на гітарі під час служби, а з міністрантом — бо надто прискіпливо контролював рахунки.
Райнгольд зсунув штори та пішов до вітальні. Бріґітте дивилася телевізор. Він більше не розповідав їй про свої проблеми: їй і самій було нелегко пристосовуватися тут, призвичаюватися до ролі дружини пастора, якої вона ніколи не хотіла. Сів поряд із нею на канапу. По телевізору показували маленького хлопчика, який стверджував, що може розпізнавати ротом вермішелеві літери, виловлені з супу. Бріґітте засміялася.
— Ну хіба ж він не милий?
Райнгольд нічого не відповів: він знав, про що вона подумала.
Він лежав у темряві і не міг заснути. З вітальні долинали звуки телевізора. Він питав себе, що зробив не так. Намагався знайти спільну мову, порозумітися і якоюсь мірою був поступливим. Та, здається, це лише сильніше налаштовувало тутешніх людей проти нього. У нього більше не було сили боротися і ледь вистачало снаги робити свою роботу. Раніше недільне богослужіння було для нього головною подією тижня, тепер же він страшився кам’яних виразів облич та холодного мовчання, якими його зустрічала паства. Коли він читав Біблію, тексти до нього більше не промовляли, а коли стояв за кафедрою, відчував лише байдужість. Вже два рази служба скасовувалася, бо він лежав у ліжку з судомами.
Будильник задзвонив о сьомій — Бріґітте, мабуть, забула переставити його на неділю. Коли Райнгольд потягнувся через неї, щоб його вимкнути, вона прокинулася. Спитала, чи нічого, якщо вона сьогодні не піде на богослужіння. Їй щось зле.
У ванній Райнгольд зняв піжаму і здригнувся від холоду. Краєм ока побачив у дзеркалі відображення свого блідого виснаженого тіла. Хутко відвернувся та став під душ. За кавою ще раз повторив проповідь. Сьогодні він читатиме До Римлян, 9. «Отже, хто ти, чоловіче, що ти сперечаєшся з Богом? Чи скаже твориво творцеві: Пощо ти зробив мене так?»
Потому він вийшов з дому, дуже завчасно. Надворі було вогко і холодно. Щільний туман вже кілька тижнів стояв над околицею — кажуть, так буде аж до весни. В цей час йому ніхто не трапився, лише кілька розкошланих чайок нишпорили у сміттєвих баках у вуличному пасажі. Церква ще була зачинена. Райнгольд був радий, що нікого нема. Він пройшов темним нефом до ризниці. У тісній кімнатці стояла електропічка, проте там було так холодно, що з рота йшла пара. Райнгольд надяг ризу і прочитав молитву Мартіна Лютера, яку, ймовірно, почепив на дверцята шафи хтось із його попередників. «Господи Боже, любий Отче небесний, я не годен сану та служби, де обов’язком моїм є уславляти Тебе, плекати паству і служити їй». Але Райнгольд геть не відчував себе не гідним. Він сидів там у задумі, аж поки раптом не почув, як грюкнули церковні двері, а невдовзі потому озвалися кілька випадкових органних клавіш. Він вже давно спілкувався з органісткою лише електронною поштою, а міністрант під час служби не промовляв ані слова і навіть не дивився на нього. Руки Райнгольда задубіли від холоду. Він почав ходити туди-сюди, щоб розігнати кров. Його попередник щоразу вітав прихожан біля дверей, але Райнгольд потребував цих моментів тиші й виходив до нефу, вже коли вступав орган. І цим йому теж дорікали.
Зачувши звуки органу, він прокашлявся, обсмикнув мантію та вийшов із ризниці. Опустивши очі, швидкими кроками пройшов до свого стільця під кафедрою і сів так, щоб прихожани бачили його профіль. Коли орган замовк, він почекав, поки стихне остання луна, тоді підвівся та встав за жертовником, на якому між двох запалених свічок стояли підготовлені хліб та виноградний сік. Церква була порожня.
Читайте також: Гора. Фрагмент із книжки «Вивітрювання» Артема Чапая
Минуло кілька секунд, перш ніж Райнгольд це усвідомив. Ніхто не прийшов на богослужіння. Лише міністрант стояв поруч зі звуковим пультом біля входу, а нагорі на хорах спиною до нього сиділа органістка. Він був певен, що вона спостерігала за ним у маленьке люстерко, прикріплене до органа. Він зробив глибокий вдих-видих, а тоді сказав:
— Мир вам. Ми стаємо до молитви.
Він зробив паузу, ніби чекав, поки хтось встане, а тоді прочитав молитву, як робив це щонеділі.
— Амінь, — почув він власний голос, — співаємо псалом номер 127, з першого по третій вірш.
Заледве він устиг договорити, як органістка заграла: її худі спина та голова виразно хиталися, однак у її грі не було ані чуття, ані любові. Міністрант стояв на тому самому місці, міцно стискаючи збірку псалмів обома руками, й так її і не відкрив.
— Господи Ісусе, ми тут, щоб почути Тебе і слово Твоє.
Райнгольд співав гучно, його голос лунав надривно. «Якби хоч Бріґітте була тут», — подумав він. Утім, може, й на краще, що їй не довелося разом із ним переживати це остаточне фіаско.
Після другого вірша орган раптово замовк, і Райнгольд побачив, що органістка встає і йде. Тепер було чути лише його голос і кроки органістки, яка поспіхом і геть не переймаючись через шум, злізала вузькою драбиною з хорів. Вона ненадовго зупинилася біля міністранта і щось йому прошепотіла, тоді пірнула в пальто, яке несла перекинутим через руку, та вийшла з церкви. Міністрант вийшов за нею, і двері із гучним стукотом зачинилися.
— Най молитви й співи наші справдяться у дні грядущі.
Останні слова затихли в порожньому приміщенні. Райнгольд почекав, поки не настане повна тиша, тоді прогортав Біблію до місця, яке підготував на цю неділю, і почав читати Послання до римлян.
— Кажу правду в Христі, не обманюю… — він зупинився і мусив прокашлятися. Ковтнув виноградного соку з чаші й продовжив: — Що маю велику скорботу й невпинну муку для серця свого! Бо я бажав би сам бути відлучений від Христа.
Він хотів поговорити про взаємини юдеїв та християн, розвиток Близького Сходу, чвари і примирення, але зараз йому здалося, що він, ніби той хлопчик вчора у телевізорі, мусив вгадувати кожне слово, кожну літеру. Дочитавши, він ще раз помолився і заспівав. А тоді вигукнув на повен голос:
— Усі запрошуються до причастя!
І раптом йому здалося, ніби у церкві повно людей. Тіней тих, хто сотні років приходив сюди до причастя, кого тут хрестили, вінчали і проводжали в останню путь. Вони з’являлися, підходили до нього, і він простягав їм хліб та вино — нескінченна людська процесія. Цієї миті яскраві сонячні промені пробилися крізь кольорові шибки церкви, і приміщення змінилося, ніби в ньому стався вибух тіней і світла. Церковні лави зарипіли, а орган загудів, і це прозвучало як могутній видих, як пробудження після довгого сну.
Райнгольд відчув, як у скроні вдарила кров. Він узяв кошик з хлібом, пройшов центральним проходом між лавами і вийшов із церкви. Туман почав розвіюватися, подекуди вже можна було розгледіти блакитне небо, а на сході — сонце, яке сяяло над світом, ніби вперше зійшло. На площі перед церквою, збившись у маленькі групки, стояли деякі прихожани. Здається, вони чекали на нього — мабуть, органістка чи міністрант, які були тут же, їх покликали. Навіть Бріґітте була там.
Райнгольд пішов до них, простягаючи кошик перед собою.
— Хліб насущний! — прокричав він.
Люди подивилися на нього недобре та відсахнулися. Аж тут Райнгольд почув якийсь клекіт і, підвівши голову, побачив над собою чайку, яка зависла у повітрі. Він взяв із кошика шматок хліба і підкинув його вгору, а чайка, ледь поворухнувши крилами, пірнула вниз та спіймала хліб на льоту. Вона пролетіла так близько від його голови, що він відчув помах її крил. І раптом його оточила ціла зграя чайок. Він кидав їм шматочки хліба, а потім підкинув кошик угору й одним рухом спорожнив його весь.
— Запрошуються всі! — прокричав він пустотливо. Крики чайок лунали, як безумний сміх, і Райнгольд також не втримався і засміявся, не в силах зупинитися, бо після стількох темних тижнів нарешті побачив світло.
Читайте також: Руки. Фрагмент із книжки «Вайнсбурґ, Огайо» Шервуда Андерсона
Переклад цієї книги на українську здійснено за підтримки Швейцарської ради мистецтв Pro Helvetia.
