fbpx
ТИКТОР
МЕДІА

0

/
/
Гора. Фрагмент із книжки «Вивітрювання» Артема Чапая

Гора. Фрагмент із книжки «Вивітрювання» Артема Чапая

Артем Чапай «Вивітрювання», Видавництво 21, 2021
chapai tm - Гора. Фрагмент із книжки «Вивітрювання» Артема Чапая
Share on facebook
Facebook
Share on telegram
Telegram
Share on twitter
Twitter

Наскільки справді зміняться люди в екстремальних умовах? Напевно, навіть після кінця світу хтось інтригуватиме та сваритиметься, братиме й даватиме хабарі, буде борсатися заради привілеїв, ширити ненависть або теорії змови – а хтось, навпаки, піклуватиметься про слабких і допомагатиме чужим, прагнутиме справедливості й виявлятиме милосердя, буде любити, навіть жартувати попри все. Чи, може, та сама людина робитиме як одне, так і інше?

 

 

Гора

 

Я стояв у дворі й тихо, глибоко дихав. Зоя підійшла й мовчки взяла мене за руку. Я підняв голову й заплющив очі. Викинути з голови місто, політику, тисячу й одне завдання, забути дорогу, шум фур, пил ям.

Десь угорі глухо дзенькають мідні дзвоники. Мекнула вівця. Пахне коровами. Вогкою соломою. Хвоєю. Росою.

— Нагору ни́нки поїдемо? Чи в селі заночуєте?

Ми із Зоєю перезирнулися. Знову сідати в машину. Хай для останнього ривка. Брр.

— А там усе готово?

— Та́жи ка́жу, вчорай чекау, що ви приїха́єте.

— Давайте сьогодні, — вирішила Зоя. — Тільки в магазин заїдемо.

— Но то жінка ще вас нагодує. Не прямо вже їхати. Я не ка́жу.

— Василю… невдобно питати… а ви маєте оте, схоже на бринзу?

Він реготнув:

— Будз? Тажи кажу, чекау вас.

Його дружина Марія, приземкувата, з коротким станом і коротким сивим волоссям, мовчазна жінка, нагодувала нас божественною картоплею з будзом, а тоді так само мовчки пішла годувати свиней.

Цього факту не могла не відзначити Зоя з її специфічним гумором. Наодинці, звісно.

Вуйко Василь тим часом зібрався. Ми зайшли до хліва подякувати Марії й попрощатися, вона махнула нам рукою і вперше сказала два слова (і ці слова були: «З Богом»), і ми знову сіли в Ракєль. Я досі облизувався й соромився спитати Василя, чи то вони часто таке добре їдять, а чи роблять лише для туристів. Угору селом їхали дуже повільно, щоб не черкати дном валуни, що стирчали з дороги. Вода під час дощів постійно вимиває колії. Благо, ґрунт кам’янистий, це сповільнює ерозію. Як «ерозія» по-нашому, згадував я, намагаючись обрати на дорозі рівніше місце для коліс, — «вивітрювання»? Здається, це трохи інше, краєм мозку думав собі, наїжджаючи колесом на валун, щоб не посадити Ракєль на дно. Ми пливли, як корабель — океанськими хвилями, повільно перевалюючись із боку на бік та з носа на корму. Згрубша, ерозія передбачає видиме переміщення речовини, а вивітрювання — її позірне поступове зникнення. Хм, тоді у випадку наших доріг це якраз вивітрювання, матюкнувся я подумки, таки гепнувши дном об валун. Неминуче!

Магазин серед села, біля потоку, тримав кум Василя. Магазин — це темна кімната в коричневому від дощів, обшитому деревом будинку кума. На підлозі лежать мішки з крупами, стоять ящики із зимовою цибулею, солодкі води, дволітрова кока-кола пластиковими кейсами по шість пляшок. Ми із Зоєю взяли пляшку горілки, а більше — різних рошенок. У горах іноді потрібна анестезія. Та й не тільки в горах.

Василь чекав біля Ракєлі.

— Готові? Ано я ще доку́ру, би-м потім не ставали.

Різко захотілося покурити. Ми обоє, я і Зоя, кинули, коли вирішили завести дитину. З дитиною, правда, поки не виходило. Але ж не починати знов. Почну я — почне і Зоя. На щастя, в пачці Василя була остання сигарета, тож різкий момент, коли хотілося попросити, так само різко минув. Василь зім’яв пачку і недбало кинув униз, у потік.

— Дя-а-адьку Василь, — Зоя так і не навчилася серйозно вимовляти «вуйко», вона виросла по інший бік не те що Збруча, а й Дніпра. — Ви ж самі тут живете. Василь не зразу зрозумів, про що вона взагалі. А коли зрозумів:

— Вода все забе́ре.

— Та де ж забере, подивіться на берег!

Береги потоку були пістряві від рожевих і салатових кульочків, потьмянілих бляшанок і блискучо-синіх обгорток «Артеку». Хм. Може, люди досі не звикли, що сміття тепер інакше, ніж коли вода все забирала. Ми із Зоєю років сім-вісім перед тим були у Сванетії. Крутий обрив до гірської річки в місті Местія весь усіяний сміттям, запнута хусткою бабуся з паличкою йде, зігнувшись у попереку, поперед нас, не спиняючись, кидає вниз на скелю повний пакет і йде собі далі.

Це таке я згадав. А Зоя згадала протилежне:

— Дядьку Василь, от ми були в Дземброні. Ну скільки звідси? Зовсім трошки. Там у господарів різні мішки для різного сміття! Пластик аж у Верховину возять, коли у кого справи в райцентрі.

— Йо. Та в мене у дворі теж чистенько. Бо то є мо́є. Поїхалисте… Ґрета.

— Лиш не ображайтесь.

— Я й не думав, — засміявся Василь.

Але мовчав аж до хатини. Куди він дів бичок від сигарети, я не помітив. Нагорі села дорога йшла дедалі крутіше, й Ракєль останні десять метрів ледве витягла. Не джип. Одразу за селом пішло рівніше. Та й колії не такі глибокі. Тепер ми їхали серед високих трав хребтом горба. Сосни на схилах по обидва боки лише верхівками сягали нас, і поступово відкривався вид на сині гори. Вони тут справді сині. Не епітет.

Ми підіймалися повільно вище й вище. Машини тут майже не їздять, бо нема куди. Напевно, тільки фіри, запряжені кіньми. Тому й ерозії не видно. Лише протерта до ґрунту, а далі просто притоптана трава. Ми сунули спершу поміж верхівок сосен, а потім вище за них. Горизонт опускався, й коли дорога крутнулася, далеко внизу ми побачили село. Так ніби нас різко підняло, винесло вітрами вгору над усім, і ось ми летимо на дирижаблі La Raquelle над намальованою картою, поміж плям світла й тіней, що пересуваються горбами попід нами, а навколо — вкриті лісом темно-сині та безлісі блякло-жовті вершини.

Тиктор медіа

Коментарі

Т
Книжки • Люди • Міста
chapai tm 150x150 - Гора. Фрагмент із книжки «Вивітрювання» Артема Чапая
Гора. Фрагмент із книжки «Вивітрювання» Артема Чапая
Поділитися в:
Share on facebook
Facebook
Share on telegram
Telegram
Share on twitter
Twitter