fbpx
ТИКТОР
МЕДІА

0

/
/
Руки. Фрагмент із книжки «Вайнсбурґ, Огайо» Шервуда Андерсона

Руки. Фрагмент із книжки «Вайнсбурґ, Огайо» Шервуда Андерсона

Шервуд Андерсон «Вайнсбурґ, Огайо», Вавилонська Бібліотека, 2021, переклад: Борис Превір, ілюстратор: Сергій Радкевич
Share on facebook
Facebook
Share on telegram
Telegram
Share on twitter
Twitter
sherwood - Руки. Фрагмент із книжки «Вайнсбурґ, Огайо» Шервуда Андерсона

Юний Джордж Віллард працює репортером місцевої газети у Вайнсбурзі, штат Огайо. Городяни, що мають до хлопця велику довіру, охоче діляться з ним своїми потаємними сподіваннями, мріями й страхами. Шервуд Андерсон з неабиякою майстерністю описує щонайтонші емоційні зв’язки, які об’єднують добрих, але таких самотніх вайнсбуржців.

У своїх щемких оповіданнях автор уважно описує побут крихітного містечка на Середньому Заході США, акцентуючи на самотності — духовній, емоційній і творчій, — яка панує в провінційному житті.

Книжка «Вайнсбурґ, Огайо» входить у список «100 найкращих англомовних творів XX сторіччя», укладений редакцією нью-йоркського видавництва «Модерн Лайбрері» у співпраці з виданням «Нью-Йорк Таймз» 1998 року. Пропонуємо фрагмент із книжки для ознайомлення.

 

 

РУКИ

 

НАПІВСТРУХЛОЮ верандою старої дерев’яної хатини на краю яру неподалік містечка Вайнсбурґа, Огайо, нервово походжав туди-сюди присадкуватий, товстенький, літній чоловік. Через засіяне конюшиною поле, на якому, однак, вродив лише рясний урожай жовтої гірчиці, йому відкривався шлях, яким повільно їхав фурґон, везучи з поля збирачів ягід. Молоді хлопці й дівчата гучно реготали й галасували. З фурґона зіскочив парубок у синій сорочці й спробував стягнути за собою одну з дівчат, яка пронизливо заверещала й щодуху запротестувала. Хлопцеві ноги здійняли із землі цілу хмару куряви, яка повагом полинула перед диском призахідного сонця. Далеко з поля долинув тоненький дівочий голосок.

— Вінґу Біддлбауме, ану зачешися негайно, тобі волосся в очі лізе, — скомандував той голос чоловікові, який насправді був лисий, проте його невеличкі метушливі руки тут же пробіглися голим білим чолом, мовби поправляючи сплутані кучері.

Вінґ Біддлбаум, завжди зашуганий та обсаджений хмарою сумнівів, жодним чином не вважав себе частиною життя міста, де мешкав ось уже двадцять років. Серед усіх жителів Вайнсбурґа з ним заприязнився лиш один. З Джорджем Віллардом, сином Тома Вілларда, власника готелю «Нью-Віллард гауз», у нього витворилося щось на кшталт дружби. Джордж Віллард служив репортером у місцевій газеті «Вайнсбурґ іґл» і часом навідувався вечорами до Вінґа Біддлбаума, приходячи до його дому тим курним шляхом. Нині ж бо, никаючи верандою туди-сюди і нервово ворушачи руками, старий сподівався, що Джордж Віллард зайде знову, щоб провести з ним вечір. Щойно фурґон зі збирачами ягід зник з очей, він перетнув високі зарості гірчиці і, здершись на огорожу, кинув нетерплячий погляд уздовж дороги до міста. Простояв так якусь мить, потираючи руки й оглядаючи дорогу в обох напрямках, по чому його здолав страх, і він побіг назад та знову став никати верандою свого будинку.

У присутності Джорджа Вілларда Вінґ Біддлбаум, який уже двадцять років був загадкою для всього міста, втрачав якусь частку своєї соромливості і на поверхню зринала його невиразна, занурена в море сумнівів особистість. Поруч з молодим репортером він зважувався вийти на денне світло Головної вулиці або ж захоплено теревенити, крокуючи туди-сюди по крихкому ґанку свого будинку. Його голос, зазвичай низький і тремтливий, ставав дзвінким та гучним. Зігнута постать вирівнювалась. Злегка сіпнувшись, наче риба, яку рибалка вкидає назад у струмок, неговіркий Біддлбаум починав говорити, силуючись вкласти у свої слова всі думки, що накопичилися в його голові за довгі роки мовчання.

Вінґ Біддлбаум розмовляв здебільшого руками. На світ вигулькували його тонкі, виразні, завжди активні пальці, які за інших умов усякчас прагнули сховатися в кишенях чи за спиною. Вони ставали поршнями його механізму виразності.

Історія Вінґа Біддлбаума є історією його рук. Один місцевий поет-відлюдник якось припустив, що їх ненастанна активність схожа на тріпотіння крил поневоленої птахи і що це саме вона дала йому таке чудернацьке ім’я. Насправді ж бо ті руки бентежили їхнього власника. Він завжди волів сховати їх якомога далі і з подивом дивився на спокійні, невиразні руки інших чоловіків, що працювали з ним у полі або ж проїздили мимо на возах, поганяючи сонних коней.

Розмовляючи з Джорджем Віллардом, Вінґ Біддлбаум стискав руки в кулаки й молотив ними по столу чи стінах свого будинку. Це надавало йому впевненості. Якщо бажання побалакати находило на нього під час їхньої прогулянки полем, він знаходив пеньок або ж дошку огорожі і, діловито гупаючи по ній руками, відновлював невимушеність розмови.

Історія рук Вінґа Біддлбаума сама по собі заслуговує на окрему книгу. Якщо викласти її як належить, делікатно, вона торкнеться багатьох дивовижних і прекрасних рис у душах людей відлюдькуватих. Щоправда, це вже робота для поета. У Вайнсбурзі ж ці руки привертали до себе увагу виключно через свою активність. Ними Вінґ Біддлбаум міг зібрати аж сто сорок кварт полуниці за день. Вони стали його визначною рисою, джерелом його слави. А ще вони зробили цю й без того безглузду й потайну особистість значно ґротесковішою. Вайнсбурґ пишався руками Вінґа Біддлбаума, так само як новенькою кам’яницею банкіра Вайта чи гнідим жеребцем Веслі Мойєра Тоні Тіпом, який виграв забіг на осінніх перегонах у Клівленді.

Стосовно Джорджа Вілларда, то йому не раз кортіло спитати про ті руки в їхнього власника. Часом його охоплювала майже нездоланна цікавість. Він відчував, що є якась причина їхньої чудернацької активності й постійного бажання сховатися, і лише чимраз більша повага до Вінґа Біддлбаума стримувала його від запитань, які час від часу сушили йому голову.

Одного разу він мало не запитав. Якось літньої днини пополудні вони саме прогулювалися полями й зупинилися присісти на трав’янистому схилі. Цілісінький день Вінґ Біддлбаум натхненно розмовляв. Зупинився біля огорожі і, гупаючи по верхній дошці, ніби якийсь велетенський дятел, волав на Джорджа Вілларда, засуджуючи його схильність аж надто піддаватися впливу навколишніх.

— Ти себе марнуєш, — кричав він. — Ти маєш схильність до самотності й мрійливості, от тільки боїшся мріяти. Ти хочеш бути як усі в цьому місті. Слухаєш їхні балачки і намагаєшся наслідувати їх.

Сівши на трав’янистому схилі, Вінґ Біддлбаум ще раз спробував донести до юнака свою думку. Його голос став м’який і ностальгійний, і, задоволено зітхнувши, він розпочав довгий, плутаний монолог, як людина, що поринула в мрії.

І з цих мрій Вінґ Біддлбаум змалював Джорджеві Вілларду картину. На тій картині люди знову жили в якомусь пасторальному золотому віці. Чистим зеленим полем ішли ставні юнаки — хтось пішки, а хтось їхав верхи. Гуртом збиралися біля старого чоловіка, який сидів під деревом у крихітному садочку, і він починав з ними розмову.

Вінґ Біддлбаум неабияк надихнувся. Та так, що аж забув про свої руки. Вони поволі зринули на світ і лягли на плечі Джорджа Вілларда. Голос його зазвучав по-новому, сміливо.

— Спробуй забути все, чого тебе навчали, — мовив старий. — Почни мріяти. Віднині затули свої вуха від ревища голосів.

Затнувшись посеред своєї промови, Вінґ Біддлбаум кинув на Джорджа Вілларда довгий і щирий погляд. Його очі мерехтіли. Він ще раз здійняв руки й погладив хлопця, після чого його обличчям промелькнув вираз жаху.

Конвульсивно смикнувшись, Вінґ Біддлбаум скочив на ноги і запхав руки глибоко в кишені штанів. На очі йому навернулися сльози.

— Мені час додому. Більше не можу розмовляти з тобою, — нервово кинув він.

Не озираючись, старий поквапився донизу схилом, через лужок, залишивши спантеличеного й наляканого Джорджа Вілларда самого сидіти на трав’янистому схилі. Зіщулившись від страху, хлопчина встав і рушив дорогою до міста. «Не питатиму в нього про його руки, — подумав він, вражений тим жахом у погляді чоловіка. — Там щось не так, і я не хочу знати, що саме. Недарма він боїться мене і всіх на світі, і це якось пов’язано з його руками».

І Джордж Віллард мав слушність. Тож пропоную хутенько проглянути історію тих рук. А там, дивись, станеться й таке, що наша розмова про них якось розтермосить поета, котрий розповість таємничу чарівну казку про виховання, для якої ті руки слугували лиш миготливими прапорами обітниці.

radkevych tm2 1 855x1024 - Руки. Фрагмент із книжки «Вайнсбурґ, Огайо» Шервуда Андерсона
Ілюстрація: Сергій Радкевич

 

У дні своєї молодості Вінґ Біддлбаум працював шкільним учителем в одному містечку в Пенсильванії. Тоді ще його знали не як Вінґа Біддлбаума, а називали менш милозвучним іменем — Адольф Майєрс. Школярі дуже любили його, Адольфа Майєрса.

Адольф Майєрс був учителем від природи. Він належав до тих рідкісних, малозрозумілих чоловіків, які навчають, послуговуючись владою, такою м’якою, що її легко сприйняти за таку собі привабливу слабкість. Почуття таких чоловіків до їхніх вихованців чимось схожі на любов витонченої жінки до чоловіка.

От лишень сказано це дещо недолуго. Тут таки треба поета. Зі своїми учнями Адольф Майєрс ходив на вечірні прогулянки або ж просиджував на сходах школи аж до самого присмерку, замріяно розмовляючи. То тут, то там зринали його руки, обіймаючи хлопців за плечі або ж погладжуючи розкуйовджене волосся. Коли він розмовляв, його голос ставав м’яким і мелодійним. У ньому вчувалася ласка. Цей голос, руки, погладжування плечей і доторки до волосся були свого роду частиною прагнення наставника донести в юні голови мрію. Він висловлювався пестощами своїх пальців. Майєрс належав до тих людей, у яких життєтворча сила не зосереджена в одному місці, а розсіяна. Від дотиків його рук думки хлопів полишали сумніви і зневіра, і вони також починали мріяти.

А далі сталася трагедія. Один недоумкуватий хлопчак закохався в молодого наставника. Лежачи в ліжку серед ночі, він науявляв собі невимовних речей, а зранку переповів дорослим свої марення як факти реальності. Жахливі, відразливі звинувачення сипались з його обвислих уст. Пенсильванським містечком пішла чутка. Притлумлені, неясні підозри стосовно Адольфа Майєрса, що й раніше виникали в головах людей, переросли в тверде переконання.

Трагедія не забарилася. Переляканих хлопчаків повисмикували з ліжок і допитали. «Він обіймав мене», — сказав один. «Він постійно куйовдив моє волосся пальцями», — сказав другий.

А потім до дверей школи прийшов чоловік з міста. Це був Генрі Бредфорд, власник салуну. Покликавши Адольфа Майєрса на шкільне подвір’я, він заходився лупцювати його кулаками. Що сильніше він врізався кісточками в перелякане обличчя шкільного вчителя, то страшнішою ставала його лють. Перелякано голосячи, тут і там, як потривожені комахи, бігали діти.

— Я провчу тебе, щоб знав, як тягнути свої руки до мого хлопчика, тварюка ти така, — волав власник салуну, який, врешті стомившись гамселити наставника кулаками, вже бив його ногами.

Адольфа Майєрса вигнали з пенсильванського містечка тієї ж ночі. До дверей будинку, де він мешкав сам-один, прийшло з десяток чоловіків з ліхтарями, які наказали одягатися і йти з ними. Дощило, один з чоловіків тримав у руках мотузку. Спершу вони мали намір повісити учителя, однак щось у його постаті, таке маленьке, біле і жалюгідне, зворушило їхні серця так, що вони дозволили йому піти. Проте щойно він кинувся в темряву, вони пошкодували про свою слабкість і помчали за ним, лаючись і шпурляючи палки й великі грудки грязюки у постать, що все кричала і дедалі швидше бігла в темряву.

Адольф Майєрс жив сам у Вайнсбурзі вже двадцять років. Йому було лише сорок, та здавалося, що всі шістдесят п’ять. Прізвище Біддлбаум йому трапилось на ящику з товарами, що його він побачив на вантажній станції, поспіхом минаючи одне східноогайське містечко. У Вайнсбурзі в нього була тітка, чорнозуба стара, яка розводила курей. Він жив з нею, доки та не померла. Після випадку в Пенсильванії він зліг на рік, а одужавши, подався працювати поденним робітником у полях, поводячись скромно і намагаючись приховати свої руки від людського ока. Хоча він так достоту і не збагнув, що тоді сталося, та все ж відчував, що причиною стали його руки. У ту страшну ніч батьки хлопців казали щось про ті руки, а власник салуну, люто витанцьовуючи на шкільному подвір’ї, проревів йому: «Тримай свої руки при собі».

Вінґ Біддлбаум все ще походжав туди-сюди верандою свого будинку край яру, доки не сіло сонце, а дорога за полем розтанула серед сірих тіней. Зайшовши до будинку, він нарізав хліба і намастив скибки медом. Коли вляглося торохтіння вечірнього потяга, що віз денний врожай ягід, і встановилася тиша літньої ночі, він знову закрокував верандою. У темряві бачити своїх рук він не міг, тож вони заспокоїлись. Хоча він і досі жадав присутності того хлопця, який був його посередником зі світом і через якого він висловлював свою любов до людей, це жадання знову перетворилося на частину його самотності й вичікування. Засвітивши лампу, Вінґ Біддлбаум помив кілька тарілок після своєї простої вечері та, поставивши розкладне ліжко біля дверей-ширми, що вели на ґанок, налаштувався роздягатися і лягати спати. Раптом на чисто вимитій підлозі біля столу помітив кілька білих крихт хліба. Поставивши лампу на низенький ослінчик, він заходився збирати ті крихти, неймовірно швидко підносячи їх одна по одній до рота. У плямі яскравого світла ця фігура, що колінкувала під столом, нагадувала священника, який проводить службу в церкві. Тремтячі, виразні пальці, що зникали у темряві й знову з’являлися на світлі, можна було легко сплутати з пальцями богомольця, що хутенько, десяток за десятком, перебирає розарій.

Коментарі

Т
Книжки • Люди • Міста
sherwood 150x150 - Руки. Фрагмент із книжки «Вайнсбурґ, Огайо» Шервуда Андерсона
Руки. Фрагмент із книжки «Вайнсбурґ, Огайо» Шервуда Андерсона
Поділитися в:
Share on facebook
Facebook
Share on telegram
Telegram
Share on twitter
Twitter