Досі Роман Малиновський був відомий читачеві здебільшого як співзасновник і головний редактор «Вавилонської бібліотеки», а також засновник видавничого проєкту «Цивілізація». І хоч раніше деякі його оповідання публікувалися в часописах і навіть були перекладені та опубліковані в іноземних виданнях, повноцінний літературний дебют автора стався нещодавно — із виходом у світ його збірки малої прози під назвою «Солодке життя».
Книжку Малиновського вперше презентували під час Міжнародного поетичного фестивалю Meridian Czernowitz. Тамтешня публіка зустріла її прихильно. «Солодке життя» вмістило у собі 13 оповідань з вишуканими назвами й вигадливими сюжетами. Та цікаві вони насамперед своїм жанром — сумішшю магічного реалізму та фантастики. Інтерес до цього дебюту підігріває також те, що редактором «Солодкого життя» став сам Юрій Андрухович.
Читайте також: «Meridian Czernowitz — це…»: міжнародний поетичний фестиваль очима зіркових учасників
Окремої згадки заслуговує естетично привабливе візуальне оформлення «Солодкого життя». Його авторкою є Андріана Чуніс зі Львова. Художниця спеціалізується, серед іншого, на темі моди, тож ілюстрації в книжці та кольорова гама, в якій вони виконані (чорно-біла з яскраво-зеленим акцентом), вдало перегукуються із кінематографічними мотивами текстів й мають елегантний вигляд.
Сліди явні і неявні
Будь-який письменник — це насамперед активний читач, і тільки потім вже — автор. А хороший письменник — це читач пристрасний і невтомний. У «Солодкому житті» важко не зауважити, як багатий читацький бекґраунд видавця Малиновського переміщується на передній план, впливаючи на Малиновського-письменника: його сюжети, героїв, манеру письма. Адже окрім оповідання «Ми дуже любимо Тараса» (сама назва якого вже є реплікою до оповідання «Ми дуже любимо Ґленду» Хуліо Кортасара), у збірці можна знайти ще чимало відсилань до визнаних майстрів світової прози. Втім, якщо у випадку з «Ми дуже любимо Тараса» автор одразу виказує джерело свого натхнення в епіграфі, то в решті оповідань все не завжди так явно.
Звісно, не хочеться відкривати перед потенційними читачами всі карти, та, наприклад, у «Каїрському експресі» і в «Списанні» наявні алюзії настільки яскраві, що не згадати їх не можемо. Головні герої цих двох оповідань мають важливу місію — кожен свою. Та здійснення цих місій вони досягають схожим способом: завдяки спеціальним технологіям вирощуючи рослини в різних частинах власного тіла. Як тут не згадати «Шумовиння днів» Бориса Віана, в якому дівчину Хлою поволі вбиває латаття, що зацвіло у неї в легені? Ну, і те, що українською цей та інші романи Віана видала «Вавилонська бібліотека»?
Читайте також: Руки. Фрагмент із книжки «Вайнсбурґ, Огайо» Шервуда Андерсона
Також декому з тих, хто читатиме химерне оповідання «Святковий обід», легко спаде на думку цирк «Ваґабундо» з творів вище згаданого Андруховича. Або пригадається його ж стилістичний прийом — вдаватися до тягучих хроматичних перелічень. Їх розмите відображення можна відстежити в оповіданнях «25 днів» (тут Малиновський перелічує прапори багатьох мусульманських країн, на яких є зелена барва) чи «Глибокий півсон» (перераховує щонайменше десяток імен кіноакторок із блакитними очима). Справедливости ради варто сказати, що йдеться не про сліпе наслідування, а скоріше — про інтерпретацію, адже якщо подібний «список» в Андруховича може займати суцільних пів сторінки – сторінку, то в Малиновського він рівномірно розподілений по полотні тексту.
Може здатися, що за усіма алюзіями й відсилками ховається, стає непомітним власний стиль автора. Та він є упізнаваним, починаючи з найпершого оповідання, а до останнього його можна буквально відчути на язику, розпізнати на смак і дотик: спонтанні ситуації, непередбачувані герої, драматичні сюжетні лінії, відкриті фінали і багато атмосферних деталей.
Текст як кіно
Найважливішою такою впізнаваною деталлю, безумовно, є кінематографічність кожної з 13 історій. Вони так і просяться на екран: герої постійно кудись прямують — чи то поїздом, чи літаком; потрапляють у химерні приміщення — квартири-лабіринти, потаємні кімнати, кінотеатри, бенкетні зали. Героїні Малиновського витончені й фатальні, як голлівудські діви, а герої, що носять здебільшого біблійні імена, — завжди закохані у них, красивих та небезпечних.
Зрештою, і саму назву збірки Роман Малиновський запозичив у кінострічки славетного Федеріко Фелліні. Центральне оповідання книжки — «Дольчевіта» — теж містить згадку про цей фільм, але не тільки воно. А ще на сторінках книжки ви натрапите на Тарковського, Бунюеля, Іоселіані — а це вже ціла кінематографічна підбірка.
Читайте також: Щоби порушувати правила, їх треба знати: чого навчали на «Прописах»
«Спершу вони говорили голосно, та згодом стихли, небо і темрява впокорили їх, і терасу огорнула тиша, якась аж сакральна. Вони перешіптувалися, промовляли слова впівголоса; невидима рука всередині кожного горла торкалася реґулятора, щоби зменшити гучність. Із погаслим світлом голоси стали глухими, навіть дзвінкі мецо-сопрано і високі тенори зазвучали в тиші хрипко й низько. Вони всі користувались цими голосами обережно, ніби від цього залежав не лише настрій, а щось таке важливе, як присутність на цій терасі, ніби, підвищивши голос, можна заслужити вигнання в глибини кімнати з увімкненим світлом, де не видно зірок і вже напевно — не можна замовляти бажання» (З оповідання «За дві хвилини до півночі»).
Цікавий факт
Згідно із задумом самого автора, збірка «Солодке життя» впорядкована за принципом клепсидри або ж піскового годинника. Принцип цей полягає у тому, що 12 із 13 оповідань у книжці утворюють симетричні пари (усього таких пар, відповідно, 6). Центральним є текст, розташований посередині — «Дольчевіта», і своєї «пари» він не має — це «шийка» клепсидри, яка її врівноважує.
Натомість перше й останнє, друге й передостаннє, третє з початку та третє з кінця і так далі оповідання перегукуються між собою: вони мають або схожий сюжетний задум, або подібних героїв, чи спільну ідею. Якщо відстежити цю закономірність, то читання «Солодкого життя» стає ще й таким-собі квестом.
