МЕДІА

0

КНИЖКИ • ЛЮДИ • МІСТА
/
/
«Про що він мовчить»: збірка щемких чоловічих історій

«Про що він мовчить»: збірка щемких чоловічих історій

Серед авторів збірки — кримський татарин, чоловік, що пережив весь час окупації Бучі в підвалі свого будинку, ЛГБТ-активіст із Донбасу, темношкірий українець, чоловік, що долає алкогольну залежність, чоловік, що відкрив свою потребу в тактильності

Восени у видавництві Creative Women Publishing вийде нонфікшн-збірка чоловічих історій, яка об’єднала 50 текстів про дитинство, дорослішання і зрілість, стосунки з батьками і власне татівство, досвід хвороби й одужання, насильство, війну та граничні досвіди — про те, як бути собою.

«Про що він мовчить» — це продовження книжки «Про що вона мовчить», у якій прозвучали табуйовані в українському суспільстві теми жіночого досвіду. А нова «чоловіча» збірка народилася як бажання діалогу між жінками й чоловіками. Адже це також особисті історії, які руйнують стереотипи, показують очікування від чоловіків з боку суспільства і розвінчують міф про «справжнього чоловіка». 

Серед співавторів збірки — письменник Тарас Прохасько, журналіст і музикант Роман Коляда, засновник EdCamp Олександр Елькін, зооактивіст Павло Вишебаба, ВІЛ-активіст Антон Басенко і ще більше чотирьох десятків авторів, що відверто діляться роздумами на замовчувані в українському суспільстві теми про чоловічу крихкість, вразливість, біль, радість, право бути почутим. 

Спершу книжка мала вийти навесні 2022-го, але, через повномасштабне вторгнення, її вихід було затримано. А також, у зв’язку з подіями, книжку доповнено новими історіями — уже з воєнного часу. Дехто зі співавторів наразі на фронті захищає цілісність нашої країни.

Частину накладу «Про що він мовчить» видавництво подарує українським ГО та бібліотекам, щоб книжка була доступною для більшої кількості читачів. 

Андрій Овчарук, людина книжок

Чому ви наважилися відкритися для широкої авдиторії? Що цінного для вас у можливості розказати особисту історію?

Навряд чи можна сказати, що я «відкрився». Я веду соцмережі вже багато років і час від часу буваю там доволі відвертим. Мені цікаво було читати «Про що вона мовчить» і, може, тому й погодився, коли отримав пропозицію написати щось у збірку, де будуть історії чоловіків.

Як би ви хотіли, щоб ваша історія вплинула на читача? Можливо, від чогось застерегла, щось підказала, на щось надихнула?

Можливо, щоб читачі не боялися. У широкому сенсі: почуттів, учинків, нових проєктів. Це особливо актуально зараз, коли найстрашніше з нами вже відбувається щодня.

Яким чином ваша особиста історія може бути важливою в контексті війни?

Якби я писав її зараз, то вона могла (чи мала б) закінчуватися ранком 24 лютого 2022 року і походом у військкомат. Утім, в історії цього немає, а в реальності відбулося. Хіба хочеш? Мусиш. У наших обставинах немає простору для компромісу.

Уривок з есе «Про те, як я (не) був мужиком» Андрія Овчарука

У день, коли мені виповнюється тридцять два, я біжу тридцять два кілометри і з подивом зауважую, що коліна в мене більше не болять. Але цього замало, і я реєструюся на гірський ультрамарафон. Я ще не бігав навіть марафону, а горами не бігав взагалі, але хіба я не мужик? Скільки того життя. Здається, лише чоловіки здатні та генетично модифіковані творити подібну фігню. Слабоумство та відвага. П’ятдесят чотири кілометри Чорногірським хребтом у Карпатах. Я не один раз захочу померти, поки долаю цю дистанцію, я проклинаю себе і все на світі, я не відчуваю ніг і заледве доберуся до фінішу, але в мене з’являється чи не перша в житті нагода собою пишатися. Бо наважився, розпочав і закінчив. Ніби справжній чоловік. Там, на Небесах, мене запитають чи був я мужиком хоч раз, і я зможу відповісти, що був. Може, навіть двічі.

Дмитро Безверхній, історик і автор ретро-детективів

Чому ви наважилися відкритися для широкої авдиторії? Що цінного для вас у можливості розказати особисту історію?

Це був унікальний досвід відвертості. І, насамперед, відвертості із самим собою. Спроба підбити підсумки того життєвого етапу, який важко і натужно долав. Нас довго привчали, що «мовчання — золото», але ж мовчання не золото — мовчання — це тиха смерть. Тому потрібно говорити, тим більше зараз.

Як би ви хотіли, щоб ваша історія вплинула на читача? Можливо, від чогось застерегла, щось підказала, на щось надихнула?

Можливо, хтось побачить схожу історію зі свого життя, а можливо комусь вона здасться банальною та довоєнно бляклою на фоні сучасних реалій. Закликаю відкинути комплекси і тих, хто вам їх насаджує.

Яким чином ваша особиста історія може бути важливою у контексті війни?

Повномасштабна війна увиразнила все довкола. Прибрала недомовленості та напівтони, лишивши тільки реальність. Якби я писав есе зараз — воно було б зовсім інакшим, але воно є таким як є. І його головний меседж не змінився. Життя надто прекрасне, щоб соромитись. Життя надто коротке, щоб соромитись. «Ідеальності не існує. Ідеальна тільки крапка, бо нею вже все сказано. Сміливо ставте крапки власним комплексам чи стереотипам, і продовжуйте писати нові історії…».

Уривок з есе «Краплина в грудях» Дмитра Безверхнього

Утім, найважливіше те, що мені було цілком ок із таким собою, а от іншим із таким мною було зовсім не ок. Кожен вважав за священний обов’язок поділитися цим «не ок»: «Тебе хоч годують удома?», «Мабуть, хворий…», «Ой, а чого такі тоненькі ручки? Можна я їх помацаю?», «Та шо ти, геть худий, як баба…», «Ця сорочка так пасує на ваші шістнадцять! Вам двадцять два? Але ж ви такий худенький!», «А ребра в тебе видно?», «Яка різниця, де він сяде — худий як дівчинка, скрізь поміститься». За роки таких фраз-камінців накидали із цілу гору. Чесно, це нагадувало якийсь вид домагань чи невидимого насилля, про яке навіть нікому розповісти, бо «нічого ж не сталося!». Згодом я навчився віджартовуватися й навіть іронізувати з таких зауваг. Але це ще гірше, адже, переводячи все в площину жарту, я звільняв людину від відповідальності за сказане чи зроблене — бо ж більшість навіть не усвідомлює власної нетактовності

Андрій Кривцун, програміст, блогер, мандрівник

Чому ви наважилися відкритися для широкої аудиторії? Що цінного для вас у можливості розказати особисту історію?

Робота над оповіданням про особисту історію дала мені можливість ще раз подивитися на моє повернення зі США, але вже з більшої відстані. Пригадати деякі події та відрефлексувати їх. Окрім того, я нарешті прийняв цю історію як частину свого життя, яка не є поганою чи соромною, а просто відбулася зі мною. Тобто для мене написання оповідання — це про рефлексію та прийняття.

Як би ви хотіли, щоб ваша історія вплинула на читача? Можливо, від чогось застерегла, щось підказала, на щось надихнула?

Мені б хотілось, щоб кожна людина була чутливою і прислухалася до себе і, як наслідок, гарно розрізняла свої справжні бажання від соціально-прийнятних та нав’язаних ззовні цілей.

Яким чином ваша особиста історія може бути важливою у контексті війни?

Через війну, на жаль, багато людей уже покинуло країну та продовжують виїжджати. Треба бути готовим, що переїзд до нового місця — процес дуже стресовий і складний, який можуть витримати не всі. Навіть, якщо це переїзд до якоїсь країни Європи чи Північної Америки.

Уривок з есе «Гудбай, Америка!» Андрія Кривцуна

Літня столиця зустріла мене тінню каштанів, сонячними відблисками Дніпра й усмішками студенток. Чи варто казати, що запаморочення зникли майже одразу? Два місяці промайнули швидко: у поїздках країною, до моря, у приємних зустрічах із друзями та нових знайомствах. Було просто ДОБ-РЕ. Я намагався не думати про те, що буде далі, насолоджуючись радощами моменту. Але ось мені почали надходити робочі листи, і я почав співбесідуватися на новий проєкт. І що успішніше проходив співбесіди, то гірше мені ставало. Здається, організм намагався мені щось сказати. Щось дуже важливе про життя та свої потреби. Те, чого я намагався не помічати розумом. Черговий імейл шокував: вітаємо, ви прийняті на новий проєкт, перший робочий день в офісі на Мангеттені через два тижні. У цей момент мене хитнуло, як від сильного вітру, і в очах потемніло. Мій організм не просто хотів мені щось сказати — він уже просто кричав: НІ!!! Ви знаєте, як падають літаки? Зазвичай немає єдиної причини аварії. Авіакатастрофа — це майже завжди збіг низки обставин, некритичних поодинці: стомлений пілот, погана погода, недокручена техніком гайка тощо. Здається, мої некритичні обставини (самотність, проблеми зі спиною, нецікава робота тощо) склались так, що літак мого життя вже втратив керування й стрімко наближався до землі… Треба було терміново щось вирішувати. І я вирішив залишитися.

Остап Сливинський, перекладач, поет, есеїст, дослідник літератури

Чому ви наважилися відкритися для широкої авдиторії? Що цінного для вас у можливості розказати особисту історію?

Річ навіть не в тому, що історія особиста, бо не всяка «особиста» історія цінна. Річ у тому, щоб вона відверто говорила про те, що зачіпає багатьох. Я не вважаю, що мій досвід чимось особливий. Точніше, я вирішив відкритися саме тому, що він не особливий.

Але він був досі — до пропозиції написати цю історію — настільки глибоко витісненим для мене, що я сам ніколи до цього не повертався, не кажучи вже про якісь розмови навіть у найближчому колі. Чоловіки часто стають жертвами специфічного «чоловічого булінгу». Дехто каже, що це частина «плати за привілеї», і так воно, очевидно, і є, але платять зазвичай не ті, хто їх встановлює. Очевидно також, що частиною цієї плати є абсолютне табу на розмови про це. Це працює (принаймні, досі працювало) так: чим сильніше ти намагаєшся висмикнути себе за чуб із цього болота — бо розповідь про це і є таким висмикуванням — то глибше загрузаєш. Сподіваюся, що це починає змінюватися.

Як би ви хотіли, щоб ваша історія вплинула на читача? Можливо, від чогось застерегла, щось підказала, на щось надихнула?

Такі історії мають сенс, коли вони терапевтичні. Чи допоможе комусь конкретно моя історія, я, звісно, не знаю. Але чомусь думаю, що багато хто в ній зможе впізнати себе, а це вже немало.

Яким чином ваша особиста історія може бути важливою у контексті війни?

Це цікаво, що книжка із цими історіями задумувалася і писалася майже впритул до початку повномасштабної війни, а вийде ось тепер, із неминучими доповненнями. Бо воєнний стан і мобілізація, і загалом війна — це відкочування назад у питанні ґендерних взаємин, розподілу ґендерних ролей. І разом із таким процесом оживають усі пов’язані із цим упередження і стереотипи. Це той шар травматизації, про який ми зараз рідко говоримо, бо є травми набагато глибші, але він ще буде даватися взнаки. Це теж буде завданням для нашої непростої повоєнної відбудови.

Уривок з есе «Друкарська машинка» Остапа Сливинського 

Нещодавно в розмові з матір’ю я якось згадав ті свої дитячі болячки й ті наші вояжі по лікарнях. «Я ж був досить хворобливим, правда?» — спитав я. «Ні, — відповіла вона, — нічого такого не пам’ятаю». Може, мені й справді все це наснилося? Усі ті мої «нулі», уся моя іпохондрія і сидіння у роздягалці, доки однокласники намотували кола на шкільному стадіоні? Вона не пам’ятає, то хто ж іще може пам’ятати? Немає вже тих старих медичних карток, довідок, десь погубилися однокласники, вчителі й тренери. Є я — дорослий чоловік із цілком непогано розвиненим тілом, не так уже й зле влаштований у житті. Тільки чогось мені й нині буває ніяково знімати футболку на пляжі чи у спортзалі, а зачувши гупання футбольного м’яча з поблизького майданчика, я досі інстинктивно пригальмовую або звертаю в бік.

Фотографії надані Creative Women Publishing

Ілюстрація для обкладинки збірки «Про що він мовчить» — Аліни Кропачової

Рубрика: Полиця
Facebook
Telegram
Twitter