МЕДІА

0

КНИЖКИ • ЛЮДИ • МІСТА
/
/
Ця війна назавжди, чуєш, Софі. Есей Христі Венгринюк

Ця війна назавжди, чуєш, Софі. Есей Христі Венгринюк

Я починала писати цей текст уже кілька разів, але зависала, і так минали години… Зазвичай це відбувалося вночі, коли ніхто не бачив, як я стаю соляним стовпом і не можу поворухнутись. Лиш очі наповнюються і стікають, знову наповнюються і знову стікають. Увесь цей час переді мною марево: мале голеньке трирічне дівча із зав’язаними ручками за спиною. Її вбили рашисти в перші тижні війни на Харківщині. І за нею починає крутитися безкінечна фотоплівка кадрів: хлопчик у блакитній ковдрі, якому був лише рік, і батьки, що ридають над ним; жовто-зелене тіло немовляти у підгузку в підвалі; три дівчинки біля будинку в Маріуполі, яких через кілька днів убило снарядом. Я бачу чотирьох синів фотографа Макса Левіна, якого закатували неподалік від Бучі, і хлопці залишилися сиротами. Я бачу зґвалтованих маленьких дітей, деякі з них ще не вміють навіть ходити; тоненькі ніжки з кросівочками дівчинки Лізи, яку вбило ракетою. І ці візочки на вокзалі Краматорська…

Коли весь світ у лютому говорив лише про те, що росія нападе на Україну, я була у Чернівцях, а мій чоловік Іво — у Софії. Він — болгарин, але поспішав повернутися в Україну до війни, щоб встигнути, щоб пропустили на кордоні, щоб ми були тут разом. Встиг. Пропустили зі здивуванням, мовляв, ви що, збожеволіли, сидіть у своїй Болгарії, тут не знати, чого чекати.

Почалася війна.

Ми справді не знали, чого чекати, і так само не знали, що робити. Я хотіла залишатися в Україні й допомагати чим лише можу, та існував один важливий нюанс, що змушував задуматися: я була на дев’ятому місяці вагітності. А вороги вже заходили під Київ. Це зараз ми можемо говорити, що у Чернівцях безпечно (?) і нема причин тікати, але тоді ніхто цього не знав і навіть чернівчани масово виїжджали за кордон.

Щойно прийшло сповіщення в групі достовірних новин фз фронту: «Розстріл автомобільної колони на Харківщині: росіяни вбили щонайменше 20 людей, 10 з них — діти».

Це вже не біль і навіть не відчай, це суцільна діра, по вінця наповнена горем. Найбільшим горем світу: щоденним убивством невинних дітей. Минуло кілька годин, у яких я знову просто провисала над реальністю і намагалася повернутися до слів, та їх наче нема більше, їх не залишилось. Біль убиває найпершим найкраще в нас. Слова. Слова…

У ті дні страшного лютого я тримала своє дитя в лоні, обгортаючи тремтячими руками, і дивилася в новинах, як мами тримали своїх діток, тікаючи з Ірпеня, Бучі, Маріуполя… Комусь не вдалося втекти. Дітей розстрілювали просто як мішені.

Щойно прийшло оновлення новин: «Поліція встановила кількість жертв обстрілу колони: серед загиблих вагітна жінка і 13 дітей».

Я продовжую писати через добу, бо просто не могла раніше. Я все шукаю відповіді на десятки запитань у моїй голові: як так може бути, що на восьмому місяці війни впритул продовжують убивати дітей, жінок, вагітних?.. Чому ця новина не облетіла світ як теракт? Чому світ не може зупинити це? Новини збивають мене з ніг і з думок, я ніяк не можу повернутися до розповіді, але спробую.

Ми залишилися в Чернівцях, скуповували в аптеках лікарень кровоспинні, шовний матеріал, скальпелі, сильні знеболювальні в ампулах, — я ще з 2014 року добре пам’ятала, що необхідно на передовій. На вулицях було сіро й моторошно, мокрий сніг розсікав усе навкруги, машини стояли в безкінечних заторах за пальним, нічого не працювало, гули сирени. Під це виття дитя завжди прокидалося і билося в мені, наче хотіло вийти, наче теж боялося чи відчувало мій неспокій. Я гладила донечку і просила пробачити за те, що вона не встигла навіть ще народитися, а вже знає, що таке страх і печаль. Я обіцяла їй, що все стане краще, коли вона буде вже по цей бік світу, що ми встигнемо побороти це зло до її приходу.

Софійці вже шість місяців, а я досі не виконала свою обіцянку, ми не в силі, ніхто не в силі… Ми можемо відвойовувати наші території, складати окупантів по частинах у пакети, можемо витравлювати їх, наче колорадських жуків або тарганів, з наших земель, але ми не спроможні захистити наших дітей. Вороги настільки ниці, що мають снагу й досвід лише для одного — ґвалтувати, катувати, вбивати слабших.

«У який світ я запросила тебе, донечко?!», — часто питаю вголос, цілуючи її маленькі пальчики, а саму охоплює жах. Коли мене просять розповісти про досвід війни, щиро відповідаю: я ніколи раніше не знала, що існує таке зло. Воно просто безграничне, немислиме, воно не має нічого спільного зі словом «людина». Я була певна, що все найстрашніше назавжди залишилось у підручниках, у згадках про Голокост і Голодомор, що людство змінилося, звільнилося, очистилось. Але я не могла уявити, що між людьми й рашистами така велика різниця, тобто — нічого спільного, анічогісінько. Це дуже страшний досвід, надто болючий, він зробив нас усіх старими, а наших дітей — сивоголовими.

То що ж нам, зрештою, залишається? Надзвичайно багато любові одне до одного, віри, поваги, гордості за свій народ, за Батьківщину, а ще — мільйони скалічених родин, травмованих душ, незліченно смертей, болю, болю і болю. Та найважливіше — ніколи не забути! Свій перший урок моя доня отримала від мене про те, що світ складається з людей і рашистів. Не знаю, що вона зрозуміла із цього, але я повторюю і нагадую, щоб вона виросла з цим знанням, так само елементарним, як чистити зуби або взуватися. Якщо ж ми знову пробачимо, забудемо, проковтнемо, як у 2014 році, нашим дітям доведеться проживати те саме, що й ми зараз, але тоді вже вони будуть у головних ролях. Це зло ніколи не задрімає, саме тому наші нащадки повинні бути готовими завжди і до всього. Не так, як ми, що знехтували словами Тараса Шевченка, Миколи Хвильового, Василя Стуса і пропустили, повірили, злегковажили.

Коли ми приймемо страшне розуміння, що ця війна назавжди, нам полегшає враз і ми зможемо призвичаїти своє життя до цієї обставини, навчитися існувати із цим, жити, щасливіти навіть. Тоді вже ніхто не запитає: «За що ж це нам, українцям?», бо усвідомлення того, що ти обраний для боротьби з найбільшим злом, назавжди позбавляє страху. І так, це ми, єдиний народ, який має силу придушити цього двоголового демона. Лиш на хвилинку заплющте очі й уявіть світ без русні… Гарно, правда ж?! От чому ми підіймаємо голови і, стоячи на міцних ногах, повні впевненості й завзяття, з вірою в перемогу вкотре вступаємо в бій.

02.10.22

Читати есеї інших авторів і дізнатися більше про антологію «Воєнний стан» від Meridian Czernowitz можна тут:

Рубрика: Fiction
Facebook
Telegram
Twitter