Нещодавно українською побачила світ нова книжка Джека Девайна «Призма головного шпигуна. Боротьба з російською агресією». Написаний наприкінці 2020 року нонфікшн передбачив повномасштабне вторгнення в Україну.
Кількома роками раніше ветеран розвідки та письменник відвідав Київ із презентацією свого «Вдалого полювання» та навіть отримав від Філарета орден за підтримку УПЦ.
Росія завжди була агресором, і ми це чудово розуміємо, однак політикам багатьох країн, які не мають із нею спільного кордону, все спадає на думку говорити про те, що з цією імперською поторочею можна домовлятися. Саме для таких випадків варто мати напоготові книжку Джека Девайна.
Ніколи не довіряй росіянам
Знаєте анекдот, який починається словами: як визначити, що росіянин бреше? Якщо не знаєте, подумайте, і в кінці цього блоку відповім, а поки послухаймо Джека Девайна, професіонала, у якого 32 роки досвіду в розвідці, зокрема, й спостереження за росією.
«Перше — це те, що Росія є нашим стратегічним супротивником, незалежно від наших прагнень, а друге — амбіції та винахідливість російських розвідувальних операцій аж ніяк не ослабли. Інші — це універсальні істини про шпигування, які особливо актуальні сьогодні, коли йдеться про Росію. Сюди входить і розуміння того, що поки існує людська слабкість, людей можна переконати шпигувати на користь Росії, і доки в Москві існує автократичний уряд, неодмінно знайдуться охочі шпигувати на користь Заходу. Однак головний урок, який варто засвоїти, полягає в одному: ніколи не довіряй росіянам».
Ми постійно стикаємося з тим, що владні росіяни в публічному просторі кажуть одне, а потім роблять щось зовсім інше. А потім ще якось по-іншому це інтерпретують, скручуючи реальність у баранячий ріг. І, схоже, насолоджуються тим, що весь світ крутить пальцем біля скроні, спостерігаючи за цією шизофренією на загальнодержавному рівні.
«Ніколи не довіряйте росіянам. Я не можу передбачити дії Росії. Це головоломка, загорнута в таємницю всередині загадки; але, можливо, до неї існує ключ. Цей ключ — національні інтереси Росії» (Вінстон Черчилль, жовтень 1939 р.).
Тож: росіянин бреше, якщо його уста рухаються.
Колективний путін
Джек Девайн ніколи не дозволив би собі назвати цю цинічну агресію війною путіна. Адже він переконаний, що путін — такий собі узагальнений образ росіянина: закомплексований чоловічок з імперськими амбіціями, якому потрібно, щоб його боялися. І ні, його не хвилює власний комфорт чи добробут. Йому потрібен страх. Це — шкільний хуліган, який булитиме і битиме всіх, хто посміє мати кращі оцінки. Це — посередній працівник, який не гребує доносами, щоб просуватися кар’єрною драбиною. Це — домашній тиран, якому якось вдалося переконати жінку в тому, що він — хороший варіант, а потім нещадно знищувати її як особистість. Це — буйний вічно п’яний сусід, якого поліція не чіпатиме аж поки він когось не вб’є…
«Стратегічний погляд Путіна на світ повинен бути очевидним для всіх. Вихованець КДБ, Путін є жорстоким, прагматичним опортуністом, чиєю фундаментальною зовнішньополітичною метою є повернення Росії до того, що, на його думку, є належним місцем для світової супердержави — цього разу не комуністичної радянської, а євразійського гіганта, що займає простір від Корейського півострова до Європи».
І поки ми дивуємося, як таке взагалі можна було вибрати і як його досі не винесли з Кремля ногами вперед, Девайн впевнений, що росія — це колективний путін. Путін — це квінтесенція росії, її смердючий екстракт. Зверніть увагу на це коротке досьє. Чи мала б така людина стати президентом великої країни? Країни, яка потенційно могла стати країною мрії з високим ВВП і щасливими заможними людьми, адже всі ресурси є? Ні. Але росії, як вона є у стилі «блиск і злидота», стала.
«Путіну знадобилося дев’ять років, щоб піднятися від офіцера КДБ середнього рівня до лідера всієї Росії. Коли ж він укріпив власну владу і відійшов від демократичних конструкцій, встановлених після розпаду Радянського Союзу, Путін висловив непоступливу впевненість, що лише він може повернути Росії колишню велич. Чим довше він залишається при владі, тим дужче переконується в перевагах власної позиції. Щоб забезпечити свою владу, Путін змістив багатьох олігархів 1990-х років і замінив їх та їхні статки на власну групу лояльних до себе людей. Він культивував тісне внутрішнє коло, здебільшого з колишніх колег КДБ і ФСБ, відомих як силовики. Це коло роками плекало його его, і тепер він вважає себе месією, рятівником Росії».
Безпрецедентно тривале президентство перетворило путіна на монстра (не будемо відкидати і вроджені задатки, і «правильне» радянське виховання, і тривалу роботу у спецслужбах, які спеціалізувалися на терорі. У монстра був благодатний ґрунт для зростання), а нашого східного сусіда на ригідну імперію, яка не бажає нічого змінювати. Власне, час російським лібералам міняти риторику про те, що вони не можуть нічого змінити на правду: що вони не хочуть і не будуть нічого змінювати, залишаючись постійною загрозою для всіх держав-сусідів. Та й не тільки сусідів, бо ядерна зброя не знає кордонів.
«Ми залежимо від стабільності та судження однієї людини, котра перебуває при владі вже майже два десятиліття».
Читайте також: Культурний фронт зі зброєю: воїни видавництва «Наш Формат»
Огидні прийоми російської розвідки
Та насамперед ця книжка про розвідку, про російську розвідку, яка успішно інфільтрується навіть в американські спецслужби (а що вже про наші казати, коли тут навіть немає як такої мовної проблеми). Російська розвідка — не тільки росіяни, це й місцеві, які або увірували у «вєлікаю расію» або ж готові за гроші торгувати совістю. Джек Девайн розповідає, як спецслужби знаходять потрібний матеріал:
«У часи до і після Другої світової війни росіяни плекали молоду паросль шпигунів на Заході, котрі захопилися комуністичними ідеями. Але в міру того, як реальність сталінської Росії стала суперечити «утопічній мрії», і коли шпигунські операції на землях США ставали дедалі складнішими, коли зміцнів американський контршпигунський потенціал, росіянам довелося шукати агентів деінде. Совіти зосередилися на підборі осіб, чия мовивація була не такою ідеологічною, а більше зосереджувалася на власних інтересах чи компромісах. Вони шукали цілі, яким конче були потрібні гроші, щоб утримувати коханку, погасити борг або втамувати залежність від азартних ігор, чи тих, хто міг би допомогти, виношуючи ідею помсти або потішити власне тендітне его. Вони також шукали осіб, чутливих до шантажу».
Що ж робить російську розвідку ефективною? Те, що її практично нічого не спиняє: там охоче ризикують кадрами, там плюють на моральні принципи і не зважають на дипломатичні прийоми, бо ж вважають себе всесильними.
«Амбіції та винахідливість російських розвідувальних операцій нестримні. Серцем і душею радянської розвідки завжди була диверсія. Не збирання розвідувальних даних, а саме диверсія: активні заходи щодо ослаблення Заходу» (відставний радянський генерал і розвідник Олег Калугін).
І що ми бачимо? Ці методи, хай яким би огидними не були, працюють? Дипломати стають шпигунами, втрапивши в пастку. Кого росіяни не можуть купити, на того збирають компромат, і, щоб зберегти репутацію, людина стає агентом.
«“Медоловка” — дуже ефективна хитрість, яку російські служби зовнішньої розвідки використовують для сексуальних контактів задля отримання потрібної інформації або примушення когось щось зробити або через шантаж, або через балачки в ліжку».
Багато фішок теперішнього ФСБ — перевірені трюки КДБ. Зрештою новітню спецслужбу навіть наступницею її радянської матінки не назвеш, ще радше та сама контора з трохи підфарбованим фасадом і новими комп’ютерами.
«КДБ використовували два індикатори для відстеження конкретних цілей по всій столиці: “Нептун 80” — феромон для сучок у тічці — наносили на підошви взуття цілі, а потім могли легко відстежувати слід собаками; та “Мітку” або “шпигунський пилок”, який при посипанні на одяг можна було виявляти електронним пристроєм».
Гібридна війна — винахід росії?
Сіяти хаос, дестабілізувати політичну ситуацію в державах-ворогах (а для росії це, мабуть, не менше сотні країн), втручатися у вибори і підгодовувати політиків-маргіналів. А ще витрачати величезні бюджети на пропаганду, яка за кордоном створює образ країни-мрії (з якої чомусь так хочуть втекти свої ж громадяни…) — деякі з цілей зовнішньої політики російської федерації, які воліли не помічати, аж до скандалу з обранням Дональда Трампа президентом.
«Перш, ніж націлитися на вибори в США, вона розгорнула кампанії впливу в Азербайджані, Болгарії, Естонії, Грузії, Угорщині, Латвії, Литві, Чорногорії, Сербії, Словаччині й особливо — в Україні».
Однак росія діяла в Україні не тільки за допомогою цих каналів, а й через не надто філігранну роботу державних хакерів. Можливо, ви пам’ятаєте цілу низку збоїв, а як ні, то Джек Девайн нагадує, що кібер-безпека є не окремою проблемою кожної країни, через тісні взаємозв’язки страждають усі причетні. Нападаючи на Україну в кіберпросторі, росія нападає на всіх її партнерів. І це працює не тільки в кіберпросторі.
«Це був один із перших прикладів кібератаки, яка завдала реальної фізичної шкоди критичній інфраструктурі. Восени 2016 року Пенсійний фонд, казначейство, управління морським портом, залізниця, міністерства інфраструктури, оборони та фінансів України зазнали атак, що серйозно вплинули на їхню діяльність. Потім, в грудні 2016-го, під час чергової атаки на українську енергосистему з’явилося шкідливе програмне забезпечення, здатне самостійно саботувати критичну інфраструктуру без прямого командування та контролю з боку хакерів… Цей напад був виснажливим для України і в підсумку зачепив людей у більш ніж шістдесяти країнах».
Читайте також: Розслідувачі Bellingcat: знайти докази на видноті. Огляд книжки Еліота Гіґґінза
Що ж робити?
Хоча книжка «Призма головного шпигуна» написана до початку повномасштабного вторгнення (у США вона вийшла в березні 2021 року, тож закінчена була ще у 2020), видається, ніби це вже сталося. Є тільки окремі фрази, які вказують на те, що велика війна тільки наближається, наприклад.
«Останній [Путін] ризикує недооцінити рішучість українців залишатися вільним і незалежним народом. Усюди, куди я їздив під час свого книжкового туру, вперто повторювали одну і ту ж обіцянку: “Ми ніколи не здамося. Будемо битися до останнього”».
Джек Девайн пропонує і свій варіант того, як знешкодити скажену бензоколонку з імперськими амбіціями. Рецепт цей непростий, але дуже логічний, про нього зараз всі говорять: потрібно показати росії, хто головний, бо там розуміють тільки силу і найкраще грубу силу, відвертий булінг, можливо, навіть шантаж. Тобто діяти треба їхніми методами, але з більшою силою, інакше ця загроза тільки кипітиме у своєму казані, поки не почне вихлюпуватись на сусідів, як це відбувається зараз.
«Маємо розуміти, що перезавантаження відбудеться лише в тому випадку, якщо ми зможемо вести перемовини з Путіним із позиції сили і якщо володар Кремля визнає перезавантаження стратегічною вигодою для Росії. Для цього знадобиться довготермінова зміна тембру зовнішньої політики США і її виконання, яке буде постійно притягувати Путіна до відповідальності, зокрема з виділенням потужних розвідувальних ресурсів для протидії діям Росії».
