«То був час, коли в людях почав прокидатися страх смерті, але не той страх, що його має кожна розумна істота після того, як у п’ять-шість років уперше подумає, що все має свій кінець і що за тим кінцем немає нічого, але страх насильницької смерті, від пострілу чи ножа, страх перед людьми в уніформі, перед тим, що потойбіч від життя — голод, табори, комендантська година і все те, що досі існувало тільки в кіно та у спогадах старих».
Коментувати ж не треба, правда?
1992 рік, Боснія.
«Срда співає в сутінках на Трійцю» Міленко Єрґовича написана 2009 року — через чотирнадцять років опісля Боснійської війни. Ні, війни на Балканах тривали до 2001-го, але події «Срди…» апелюють саме до війни 1993–1995 років і до операції НАТО «Обдумана сила», що нині прийнято називати її Боснійською війною.
Безпосереднім свідком війни був і сам автор. У романі — художній час якого припадає на 2005 рік — конче важить, що звертається твір до подій десятирічної давнини і до певного фрагмента війни, яка почалася колись і не завершилась очевидною перемогою. Досвід людини, яка пережила війну, постає саме таким: вихопленим із власного минулого фрагментом, що його неможливо інтегрувати в теперішнє життя.
Публікуємо другий матеріал із циклу «Писати війну».
Думка Єрґовича може не збігатися з позицією Єрґовича: а таке буває?
Представляючи свої художні книжки (зокрема і цей роман — у передмові до українського читача), західнобалканський (так воліє себе визначати, не акцентуючи на Хорватії чи Боснії, до яких «порівну» належить) Міленко Єрґович повсякчас акцентує: то є фікційний твір і він не передбачає соціально-політичних дискусій. Це попередження зазвичай не чують, а таки варто дослухатися. Рефлексія геноцидних наративів, які є основою публіцистики і художньої прози про війну за авторством Єрґовича, різняться залежно від жанру.
Із 1993 до 1995-го Єрґович писав колонки, які згодом стали книжкою журналістських хронік «Жертвам сниться велика воєнна перемога».
Письменник народився в Сараєво, там його і застала війна. 1992 рік — перші пів року облоги він провів саме в Сараєво, 1993-го евакуювався до Загреба. Тут і почав писати воєнні хроніки. І склалася книжка про те, що війна неможлива без ціннісних втрат, не без перегляду цінностей, а саме втрат цінностей.
Тут треба наголосити: націоналізм для Єрґовича — явище вкрай небезпечне: коли йому йдеться про колективну відповідальність народів-агресорів, то зокрема він говорить про «відповідальність за націоналізм». Цей концепт для нього в одному описовому ряді з фашизмом і диктатурою.
Українське видання «Жертв…» відкриває передмова автора. Він пише: війна — це переважно очікування миру; війна — це зневірене чекання правди та встановлення справедливості; війна призводить до великого та непоправного розчарування в житті. Так називаються цінності: очікування, (зне)віра, правда, справедливість.
Згодом пролунає і слово «перемога»: «У жодній із воєн неможливо перемогти». І надалі: «Наші вороги колись були нашими братами. Але чи перестали вони бути нашими братами?». Наші війни різні (пише Єрґович), але ті «зрадники», які й надалі вірять, що ворог є нашим братом, зрештою закінчують війни. Якщо не можна перемогти, то треба миритися.
Для Єрґовича будь-яка війна дискурсивна. Навіть його журналістські колонки писані не про подію, а про те, як подію висвітлюють медіа. Він завжди над подією, але у процесі творення наративу. Єрґовича вабить те, як про війни розказують. І це важить для нього як для письменника і як для публіциста. Та зрештою, його перший, після масштабного вторгнення в Україну, виступ був присвячений аналізу промов путіна.
Людина, яка фіксує війну в слові, свідома, що рано чи пізно війна стає словом.
Нащо я пишу цей розлогий дисклеймер? Для того, щоби самій почасти розуміти: як так сталося, що потужний антивоєнний воєнний роман «Срда співає в сутінках на Трійцю» написала та сама людина, яка назвала в одній із колонок Україну — «російським Косово» і застерігає проти українського націоналізму.
Але «Срда…» — художній твір, більший і глибший за політичні погляди його автора, вона заслуговує автономного читання, адже якраз демонструє той момент, коли «Слово» і «Війна» ділять одне на одне без найменшого ціннісного залишку і нема чого втрачати.
Боснійська війна — апогей Балканських війн?
Боснійська війна тривала з квітня 1992-го до вересня 1995 року. З одного боку виступили Сербія та Чорногорія, з іншого — Боснія і Герцеговина та Хорватія. На початках Боснійська війна була таким собі другим фронтом Хорватської війни за незалежність. Відтак Хорватія воювала проти окупантів тепер і на своїй території й на території Боснії. У цей час на території Боснії вчиняли геноцид, офіційне звинувачення проти Сербії та Чорногорії в геноциді боснійців було висунуто і розглянуто в Гаазі. 2007 року Боснійська війна була визнана міжнародною, до того її вважали і називали громадянським конфліктом.
За звітами ООН 90 % звірств у БіГ вчиняли серби, ще 10 % — хорвати і мусульмани. Понад сто тисяч убитих — за тими ж звітами. Близько одного мільйона двохсот тисяч осіб (знову за тими ж звітами) покинули свої домівки і рятувалися втечею. Для геноцидної політики в Боснії центральним було вбивство чоловіків боєздатного віку і масові зґвалтування жінок. Старших чоловіків і жінок депортували до кордонів. Після бойових дій ВПО мали дозвіл повернутися до Боснії, але ще через десять років спостерігачі фіксували, що люди поверталися неохоче і селитися воліли в гомогенних за національною приналежністю осередках. Більшість тих, хто виїхали, скажімо, до Загреба, залишилися жити в Хорватії (такі є серед героїв роману Єрґовича, таким є сам автор).
2005 року, коли відбуваються події роману Єрґовича, боснійська війна вважається громадянською. Про геноцид говорять переважно як про ґендерцид. Миротворців НАТО щойно заступили на посту миротворці ООН, чиєю офіційною місією в БіГ і Хорватії вважалося забезпечення безпеки сербам. Таким є контекст роману.
Читайте також: Ґаель Фай про війну в Бурунді та геноцид у Руанді
Про що «Срда співає в сутінках на Трійцю»?
Трійця 2005 року випала на 15 травня… Насправді це не так: 22 травня Трійцю відзначали католики, а 19 червня — православні. Вказати в романі одну із цих дат означало би продемонструвати аж ніяк не відсторонений погляд, а обрати апріорі одну зі сторін конфлікту, тому в цьому художньому світі Трійця випала на 15 травня.
У ніч напередодні Трійці в Заґребі вбили Срду Капурову, дівчину років тринадцяти. Може, одинадцяти. Може, п’ятнадцяти. Хтозна. Дівчину знайшли задушеною у квартирі, яка спорожніла ще під час від війни: господарі з країни з’їхали. Сусіди міцно спали за набутою воєнною навичкою, плекаючи щодо один одного підозри, до яких привчилися.
Срда — волоцюжка з невстановленим громадянством, припускали, що дівчина може бути росіянкою, українкою, молдаванкою, румункою, потім зійшлися на розмитій «Східній Європі» та на «циганці» (професія, а не нарід). Мертве дівча потрапило до новин, яким на початку літнього сезону гостро забракло сенсацій. І виявилося: всі ту Срду бачили-чули, вона полюбляла підспівувати пісням з автомагнітол на перехрестях Заґреба, кидалася у своїх екстатичних танцях перед автівками, водії лаялися-підсміювалися й обдаровували юну циганку пів сотнею кун.
Між іншим: Срда танцює під сербську попсу, але танцювала мала на розі проспекту Вуковара (місце масового убивства хорватів, але й їхнього героїчного спротиву). Та й перша поява її тіла в романі викликатиме асоціації із жіночими скульптурами хорватського художника, а прозекторські шви на її тілі дуже нагадують традиційну хорватську плетеницю. Безрідна Срда до всіх потроху приналежна — схожа на сербку, поки жива, і на хорватку, коли помре.
На тому перехресті Срду бачив Тома Ваха, поставив гучніше музику в салоні й дав малій гроші. Він нині поспішає на зустріч зі Свєтланом Андраші, з яким разом ведуть справи у громадській організації з проблем біженців і переселенців. Там же неподалік зупинився мотоцикл доставника Іле Мажара, його звинуватять у смерті Срди й арештують. Кримінальну справу розслідуватиме Ловро Бабич, він буде довго допитувати Іле Мажара, хоча відразу впевнився в невинуватості кур’єра. А тілом Срди тим часом опікуватиметься в морзі охоронець Лазар Храніловіч.
П’ятеро чоловіків та їхні історії складаються в роман, що має виявити зв’язок між героями, про який ті самі й гадки не мають. І так, один із них таки вбив Срду, але детективна лінія в книжці Єрґовича взагалі не важить, важить таки кожна розказана історія — і всі вони про війну в Боснії.
Мертва Срда символічно входить у роман разом з історичною промовою на Косовому полі. 2005 рік накладається на 1989 рік, але не без залишку.
Поява мертвого тіла Срди, яке в акті некрофілії пестить Лазар, у просторі роману збігається з цією промовою. Між іншим, ім’я промовця вголос не називають, авторський коментар звучить так: ім’я відволіче від змісту промови, тож не озвучуємо регалій промовця, а слухаємо його слова.
Де нема імені, там ускладнюється засвоєння послання — є такий маніпулятивний момент: ми легше присвоюємо послання через авторитет адресанта. Мілошевич у «Срді…» імені не має. Суть промови на Косовому полі стосувалася права сербів на історичну пам’ять, а значить права на відновлення справедливості через ту 600-річну національну поразку зокрема.
Сцена промови колоритна: група чоловіків, що працюють в охоронній фірмі, обідають; у кімнаті гаряче, але вони гучно перетирають щелепами гори жирного м’ясива; є ті, хто слухають промову, ті, хто вийшли з кімнати, щоби її не чути, і ті, які просто їдять, не зважаючи на слова офіційної особи. Найбільше у війні дістанеться третім.
М’ясо до м’яса.
Від цієї миті й цієї сцени в «Срді…» не раз звучатиме: тепер право на свою історію мають тільки серби, всі інші народи колишньої Югославії свою історію втратили, а отож і свою суб’єктність. Мають історію лише серби: від Косового поля до Ясеноваці — парад історичних образ.
Народ-жертва повстав і готовий помститися (це послання в «Срді…» не позбавлене сарказму, відзначу, адже єдиний етнічний серб у творі відкидає своє походження дуже буквально — голить старосвітські вуса). І якраз від цього моменту Єрґович почне розказувати довгі й деталізовані історії кожного свого героя — довго і детально вигадувати кожному індивідуальну історію навзамін втраченої спільної. І так, саме це й означатиме проявлення права на справедливість. Тільки ой не всім дію цього права захочеться на собі відчути.
А Срда? Ні, єдина жінка у просторі роману своєї історії не матиме. Вона померла і по всьому.
Чому роман про етнічні війни має бути поліфонічним?
У романі — п’ять головних героїв, абсолютно рівнозначних. І названа книжка іменем шостої героїні, точно тут не головної.
2005 рік — Балканські війни ще вважають громадянськими. Це безкінечно важить для наративу, який формує і яким обґрунтовується «Срда…». Війна в «Срді…» — ресентимент, помста, повернення непроговореної травми. Усі чоловічі персонажі роману брали участь у війні: вони тоді були чоловіками боєздатними, всі вони тоді й тепер беруть участь у війнах пам’яті. «Простецький хорватський націоналізм», так їх тут називають часом, інколи — «щоденним лікуванням від побутового домашнього хорватського фашизму».
Лазар, скажімо, коли ще був міліціонером, уважно прислуховувався, що говорять на похоронах колишніх усташів і четників — робота в міліції така — фіксувати, що воліють забувати. А от у Ловра вдома стоїть прабабина розкішна шафа, таємний родинний архів. Колись, ще малечею, він знайшов у глибинах тієї шафи фотоальбом, прикрашений хорватським гербом. Його предки — з усташів. Тоді бабуся гірко розридалася й альбом переховала. Тепер у Ловро є тату «хорватської шахівниці», а в напівпорожній шафі він зберігає парасолю, яку прихопив із місця убивства. Парасоля належить убивці.
Усі герої-чоловіки в романі — зайди, такі самі, як і Срда, зрештою, вони в Хорватії опинилися випадково. Лазар — серб із Боснії, служив у Сараєвській міліції, а згодом перебрався до Заґреба. Ловро — хорват, він із Боснії, але після Другої світової його родина перебралася з дуже постраждалого регіону до Заґреба. Іле — босняк-біженець, він рятується в Заґреб, коли рідна Баня-Лука вже знищена; Іле народився від подружжя хорватів, але він не католик, тож довести своє походження тут не може. Свєтлан, який звався раніше Люциферо, — напівкровка з родини сербського лікаря, але католик при цьому і хрестив його босняк, ближче до 1995 року Свєтлан змінює ім’я і переїздить до Заґреба.
Тут зверну принагідно увагу, що в просторі роману є тільки один мусульманин, представник найбільш ураженої спільноти Боснійської війни, якого стратить Іле за проданий незрілий кавун. Цей злочин не будуть розслідувати. У прицільній побудові виходу з лабіринтів геноцидного дискурсу всезнаючий оповідач «Срди…» виносить за дужки «головну» жертву геноциду. Тепер це вже не дискурсивна жертва, а показовий конкурс виконавців геноциду.
Ну і фіналізується ж роман взірцево-показовою історією: Тома — босняк, а за походженням є чехом, його дід тікав до Сараєва і тоді це було перше велике переселення до регіону. Ті біженці навіть на власну назву заслужили — куфераші. Дід-куфераш помер під час Боснійської війни. Це мертве тіло в просторі роману — двійник мертвої Срди, але на десять років раніше. Дід шив розкішні вечірні сукні. В одній із них його й поховали.
Тепер Тома — нащадок вигнанців, які кічаться своєю чужістю, опікується в Заґребі (куди втік з обложеного Сараєва) долями волоцюжок зі Східної Європи… Не знаю, як ви, а я би точно поставила на нього, якби самостійно обирала Срді годного її відсутньої історії душителя.
Уся ця біографічна мішанина має в романі засвідчити не селекцію в етнічних чистках, це було би хибним потрактуванням. Якщо чоловікам із «Срди…» і йдеться про ідентичність за вибором, то радше про інтенсивність примусового ототожнення. Не я є хорватом-сербом-босняком, але я вірю, що можу не бути хорватом-сербом-босняком… і мені за це нічого не буде.
За розмиванням «культурних кордонів» у межах кожної окремої біографії в «Срді…» стоїть колосальної вразливості думка: коли зникає відчуття індивідуальної відповідальності, то на його місці зароджується хибна певність про колективне прощення. Так, наче в пекло — за індивідуальним запрошенням, а от у рай — загальним списком уже. А до пекла тут ніхто, звісно що, потрапляти не планує.
Коли романи закінчуються, а війна — ні?
Боснійська війна «Срди…» не закінчується перемогою (і вже точно не тріумфом). Нема переможених — нема прощення, от у чому проблема. Примирення після війни, яка не завершилася перемогою (але завершилася поразкою), можливе тоді, коли настане симетричне забування. У випадку геноциду симетричне забування — це частина злочину. Те, що ми гадки не маємо, хто така Срда і звідки вона, робить її якраз ідеальною метафорою «незавершеної війни»: забули, ким є і були — примирилися з тим, ким стали і стаємо.
У романі фінал відкритий. Романи (на відміну від історичної пам’яті) можуть собі дозволити відкриті фінали.
Геноцидні наративи за десять років опісля війни набувають іронічного трактування, спроможні набути. Це либонь найсильніше послання «Срди…». Ну от, євреї і їхнє винищення, — міркує один із героїв роману, — про їхнє винищення пам’ятатимуть вічно, бо євреї до Бога ближчі: жертовний дим завжди до Бога швидко доходить. Та ні, — аргументує інший персонаж, — всі люди плюс-мінус рівні перед історією, всі-всі, «всі рівні, просто деякі миються частіше».
Чисті — нечисті. І нечасто миті, часто не миті себто… Де саме знаходиться чистота на шкалі втрачених цінностей — у потойбіч від життя чи в посейбіч від життя, боюся, «Срда…» нам не розкаже. А от до пекельного страху «кожної нерозумної істоти» докине.
Страх, зрештою, на Боснійській війні Міленко Єрґовича таки кришталево чистий.
