Що може відчувати підліток, коли його життя змінюється в одну мить і він втрачає друзів, кохану дівчину, з якою навіть не встиг попрощатися, розкішне життя у рідному місті? Позаду — усе, що для нього важливе, попереду — невідомість. Борис Макаров через війну на Сході України опиняється в Києві, куди тікають його батьки, які навіть не питали хлопця, чи хоче він їхати. Йому доводиться вчитися жити спочатку і знаходити нових друзів, навіть якщо це будуть два диваки з класу. А ще — дорослішати, сперечатися з батьками, закохуватися по-справжньому, а не зустрічатися лише для сексуального досвіду, глибоко переживати, змінювати світогляд. І, попри всі втрати, вчитися любити життя навіть тоді, коли не хочеш, коли земля йде з-під ніг і ти залишаєшся сам на сам зі світом.
Пропонуємо для ознайомлення фрагмент із роману «Лінія термінатора», наданий видавництвом.
*
Оля обіцяла мене дочекатися.
Вона вірила, що все скоро закінчиться. І я теж вірив.
Благав Олю знайти Барса.
Я в останню мить відчинив кватирку. Ключі від хати батьки віддали сусідці. Вона з тих оптимісток, яка казала, що здаватиме в оренду покинуті квартири і розбагатіє так, що мінятиме щодня норкові шуби.
*
Хвалені татові комунікаційні здібності в Києві підкачали. Це в Донецьку він був бізнесменом, який на раз-два міг «порешать все вопросы». Тут він — звичайний чоловік. Навіть гірше: тут він — ніхто.
Ми оселилися. В готелі? Ні. В орендованій квартирі? Теж промах. У шикарних недорогих апартаментах? Ні, забагато честі для нещасних біженців. У знайомих? Теж ні — усі знайшли якісь відмазки. У татової троюрідної тітки, на яку було стільки сподівань? «Мій чоловік зараз у денному стаціонарі, ввечері повертається додому після лікування, йому не можна шуму, галасу і хвилювань, зрозумійте мене, я б з радістю!» Ага. З радістю.
Та-дам.
Ми оселилися в Бучі в таборі для переселенців!
З чим я нас і вітаю.
Мама звернулася у «Восток-СОС» й вибила «дах над головою». Батько, вочевидь, збирався включити бомж-тарифікацію й спати під мостом, укрившись картонками, бо він не звик «унижаться» та «просить подаяние». Мама не така цяця. Корона не впала просити допомоги у волонтерів та різних організацій.
От тоді я й злякався. Капець, невже батько й справді без грошей? Я думав, це родаки просто нагнітають. Щоб я пройнявся всім масштабом катастрофи, яка спіткала нашу родину. Я до останнього вірив, що мій таточко, цей хитрий жук, витягне заначку і скаже, що він все ж встиг приховати трохи грошенят, і ми не станемо тут «сосать лапу и складывать зубы на полку». А ми, виявляється, таки смоктатимемо лапу й кластимемо зуби на полицю. Тепер дізнаюся, як це. Ніколи не розумів таких висловів.
Татів корєш відразу купив у столичному новобуді квартиру — два санвузли, краєвид на Дніпро. От що означає вчасно злиняти з Донецька і вивезти бабло.
Мій старий дурень був упевнений, що все мине. Впевненість чи самонавіювання? Я чув, як він вдома ще казав комусь по телефону: «И я бы их увез подальше от всего этого. Но как я перенесу недвижимость? Волшебной палочкой? У меня же не ресторан, а заправка и два помещения! В карман не положишь! Фурой не вывезешь… И куда ехать? У меня все связи тут». Краще батько тримав би ресторан.
Один плюс: ми в цій Бучі живемо в окремій комірчині. Іншим пощастило менше, вони туляться по дві-три сім’ї. Туалет — у коридорі. Кухня спільна. У «лаунж-зоні», тобто в холі, — старенький телик із висувною антеною. Він працює цілодобово. Всі очманіло збирають по всіх каналах інформацію про те, що ж відбувається вдома. Бідолашним дітям навіть п’ять хвилин мультики не дають подивитися.
— Ничего, наши родители так жили, пока квартиру не получили. А у мамы было двое детей на руках. И не было ни стиралок, ни посудомоек, ничего!
Це мама подала голос. Вона зараз як маятник Фуко. То цуценячий оптимізм, то могильний песимізм зі сльозами і биттям кулаками в татові груди: «Что ты наделал!».
— Ма, тут пралки теж нема.
— Борь, ну это временно. Нам надо обдумать все, присмотреться, что к чему, не рубить с плеча. Мы не в тех обстоятельствах!
Ага. Ось воно що. Все ж таки татко щось має в загашнику. «Прісмотрєцца» — це ж щось означає?
Я спав на пружинному ліжку, в якому так розтягнулося дно, що коли я лягав, яйця торкалися до підлоги. Добре, що не зима. Відморозив би.
Все думав: як батьки займатимуться цим? Але їм було не того. А може, вони не можуть при мені? А може, в такому віці вже не хочеться? Чи стрес так подіяв?
Мені от хочеться. Я весь час згадував Олин запах. І під пучками наче й досі відчувавав її жорстке волосся, яке вона підбривала тримером у формі сердечка.
Скоро, Олечко, я приїду по тебе і визволю з того кошмару.
Але варто було комусь голосніше зробити телик — і моя впевненість маліла, як здутий м’яч.
… Обстріли…
… Атака противника…
… Загинуло українських захисників…
Читайте також: «У нас більше немає старих речей»: вірші та ілюстрації
*
Власне, ось у цій точці, у таборі для переселенців у Бучі (хоча правильно писати для внутрішньо переміщених осіб), все зійшлося.
Як у фільмі «Дружина мандрівника у часі». Я з дідусем дивився його в кінотеатрі в «Донецьк Сіті». Майже не пам’ятаю сюжет, здається, це була якась слинява мелодрамка, а ми сподівалися на фантастику. Синдром обдуреного очікування, ага. Однак після перегляду я дійшов висновку: рано чи пізно минуле зійдеться із сьогоденням в одній точці, і стосункам того стрибуна в часі з його дружиною — хана.
Я довго тримав цей висновок у запасниках пам’яті, допоки не витягнув ось зараз на світ.
Минуле — як мене батьки вивезли із Донецька — зійшлося, принаймні на сторінках цього щоденника, із сьогоденням — де я лежу на бучацькому пружинному ліжку, пишу в зошиті з Людиною-Павуком, час від часу позираю у заґратоване вікно, прикрите старомодним тюлем. Гм, називати фіранками ту марлю якось не ОК. Жахливе слово «тюль», як на мене, пасує значно більше.
Отже, я позираю на тюль. Пишу уривками, поки батьки виходять «на перекур».
Зливаю всі свої «размишлізми» в реальному часі.
От зараз я себе питаю: чому почав писати цей щоденник українською? Навіть матюки на вокзалі загнув українською!
Спершу я думав, що це у стані шоку, афекту. Люди ж тоді навіть автомобіль можуть підняти однією лівою, а я от — українською зарядив. Але шок уже наче минув, а я все одно продовжую так. Може, це мій акт спротиву?
Десь я читав, що мова, якою ти думаєш, і є твоя рідна. Ох і лажа. Виснував якийсь дослідник-недоумок. Я от думаю російською. Але пишу українською. Мені це легко.
У Донецьку я мав гарну практику. Звучить як оксюморон. Гарячий сніг. Правдива брехня. Україномовний Донецьк. З однієї серії.
Там, звідки я родом, усі говорять російською. І це факт. «Восток говорит по-русски». У нашій школі всі говорили російською, навіть вчителі. Вчителька укрмови Броніслава Вадимівна вживала стільки росіянізмів, що вуха в’янули.
Одного разу вона зробила мені вкрай некоректне зауваження (назвала мене тупим. Дуже непедагогічно!). Це була груба помилка Броні, за яку вона розплачувалася власними зіпсованими нервами. Бідолаха, вона не знала: Бориса Макарова не можна гладити проти шерсті. Як у тому заїждженому анекдоті: «Ви злопам’ятний?» — «Ні, просто я злий і в мене гарна пам’ять».
Тупий? Це я — тупий? Я ще покажу, хто з нас тупий!
І вирішив будь-що провчити Броню.
Наліг на мову. Витрачав вдвічі більше часу на вправи, штудіював словник сталих виразів, а СУМ став настільною книгою — якщо, звісно, так можна висловитися про винесену на робочий стіл ноута іконку словника.
Я хотів довести Броні, що це вона — тупа курка, яка робить більше помилок за мене, учня. Що її філологічний диплом — пшик.
Хотів зробити їй западло.
Щоб її аж тіпало, коли я її виправляю.
І мені вдалося! Не відразу, звісно. Знадобилася сила-силенна часу. Місяць, мабуть. Брешу. Місяць і три дні.
Мови мені даються легко. Може, в минулому я був Маркіяном Шашкевичем і писав статті до «Русалки Дністрової», боячись незапланованого обшуку?
Ну, це я жартую. Я не вірю в переселення душ, у Бога і всі ці вищі матерії.
Вірю тільки в науку та факти.
А факт такий, що мені зайшло! Я навіть вдома влаштував розмовний клуб. Говорив до родаків українською. А що? Мав же я десь практикуватися! Тролив їх не по-дитячому. Їх бісила моя українізація, моє бажання показати власну «інакшість». Особливо батька. Мама частіше вмикала психолога: «Пусть. У него такой возраст. Все нам назло, наперекор делать. Ему скоро надоест».
Мама мала рацію. Якщо мені кажуть «роби так!» — я робитиму навпаки. Кажуть «не роби так» — і я навмисне робитиму саме так.
Але в дечому мама таки схибила. Мені не набридло. Чесно: я оргазмую від укрмови!
Йолоп. Гепнутися. Макітра. Нанівець.
От російською — не те.
Болван. Упасть. Башка. На нет.
Ну зовсім не звучить.
Я ходжу зі смартфоном з тріснутим екраном, як дурень. Вдома давно замінив би екран, а тут навіть не знаю, на яке поштове відділення замовляти новий. Погаркався з батьком, хто перший зарядить гаджет, бо в кімнаті тільки одна розетка.
Оля ниє. Питає, коли я повернуся. Ну, бігають тут ці, зі зброєю, але вона їх не боїться.
Сумніваюся. Я пам’ятаю, що вона витворяла, коли Тьома по приколу взірвав біля неї петарду.
А що я маю сказати їй? Мама зареєструвала нас як біженців.
Увечері Оля надсилає мені свої фотки.
Тьома впав на мороз. Він не кидав мені ані прикольних мемчиків, ані посилань — він мастак знаходити порнуху без фільтрів.
Я думав: може, що трапилося. Спитав у Ольки. Ні, каже, все ОК. Чого тоді Тьома морозиться?
Ввечері Тьома сам відповів: «Ты, Борь, нас предал».
Капець.
Друг називається. Підтримав! І на що він натякає?
«Прєдал»? Він що — на боці окупантів? Ніколи не подумав би. Правда, ми про політику не говорили. Тільки про ігри і в кого більший член.
Але от яка х***я: можна не цікавитися політикою, але одного дня вона зацікавиться тобою. І тоді буде повний пи***ць. Друг — не друг. Рідний дім — не дім.
Оля каже, що Тьома казиться, бо я покинув їх і скоро нафіг забуду. Я спитав, чи й вона так думає.
Читайте також фрагмент із роману «Коли я була малолєткою» Віргінії Кульвінскайте
*
«Да».
Так і написала.
Як вистрелила з автомата в лоб упритул.
Я вибіг на вулицю і йшов, йшов…
Мені здалося, що я вже на іншому краю світу, а насправді не дійшов навіть до Ворзеля.
Мама з батьком наздогнали мене — взяли тачку в чувака, який допомагав нам тут облаштуватися на «временную перекантовку», як казав батько.
Родаки подумали, що я дьору дав.
Я спершу не зрозумів, як вони мене так легко знайшли. Я ж міг піти, скажімо, до Гостомеля.
Тільки потім до мене дійшло: у мене стоїть маячок у мобільному. Я його зразу делітнув. При змозі перепрошию телефон. Коли це я без пароля його давав цим монстрам? Але ж колись втиканув і дав!
Мама просто стільки втирала, що вона за свободу, що проти жорсткого контролю, що стосунки будуються на довірі і бла-бла-бла, що я й навіть подумати не міг, що вона на таке здатна. От я лох. Правду казала Олька: «Родаки на все способны. Это же дикие звери».
Отже, батьки й тоді знали, що я не у ліцеї, а вдома в Ольки насолоджуюсь її тілом. А я дивився мамі в очі, правив їй про хвору вчилку, брехав і оком не змигнув, але й мама — не промах! Вдала, що вірить, і навіть анінайменшим жестом себе не зрадила.
Скрегіт гальм. Стукіт дверцят. Мене хапають за капюшон і тут же частують запотиличником.
Батько:
— Ты че? Не соображаешь? И так проблем валом, какого черта вытворяешь, щенок!
Відколи ми опинилися у столиці, він узявся мене так обзивати.
Мама додала примирливим тоном:
— Борька, мы ж для тебя все делаем. Как лучше хотим.
Вона сідає поруч зі мною на заднє сидіння. Щось дивне. Щось із мамою не так. Дійшло до мене тільки на третьому світлофорі: мама не заполонила запахом свого J’ador увесь салон. Раніше вона пахла як весь Brocard — за три метри чути. А тепер — ніяк. Чомусь це усвідомлення боляче різонуло мене й змусило виправдовуватися. Хоча Тьома завжди казав: «Никогда не оправдывайся! Начнешь оправдываться — подумают, что виноват!».
— Та я просто прогулявся!
— Прогулялся он! Все на взводе. Ни шагу из дома,— включив батько «злого поліцейського».
Я вибухнув злим сміхом:
— Я би з радістю. Але отой хлів — не мій дім.
Він не мав що на це сказати.
Вчора підслухав, як батько на кухні перетирав з мужиком, теж переселенцем. Батько пошепки розказував про одного нашого земляка. Я цієї історії не знав.
Словом, той чувак був якимсь волонтером, говорив українською (бувають винятки, не без цього), хотів організувати мітинг на площі Конституції. На його тачці червоною фарбою намалювали свастику й напис «Смерть бандерам», а сам чувак нещодавно загадково зник. «Лучше не думать, что с ним сделали в каком-нибудь темном подвале», — виснував мій батечко.
Мене як струмом шандарахнуло.
Тато злякався, що на місці того чувака міг опинитися я, його син? І тому злиняв? Він рятував мою дупу?
Що ж. Для тих, в камуфляжах, я — український фашист. І хай я послуговувався мовою нечасто, а тільки вдома і на уроках, але щось мені підказує: ніхто не став би докопуватися до істинних причин мого білінгвізму і мене так само могли запроторити до якогось темного льоху…
Проте не думаю, що мій батько тікав з Донецька, щоб врятувати мою шкуру. Не віджали б бізнес — і досі баки забивав би нам із мамою: «Все устаканится, куда бежать».
Тож хай не гонить.
Думаю, ця історійка розказана для прикриття.
«Почему бежал?» — спитає хтось у батька.
«Чтобы спасти сына», — відповість він.
Звучить куди солідніше, ніж «Я зассал».
