fbpx
ТИКТОР
МЕДІА

0

/
/
Фрагмент із роману «Коли я була малолєткою» Віргінії Кульвінскайте

Фрагмент із роману «Коли я була малолєткою» Віргінії Кульвінскайте

Віргінія Кульвінскайте «Коли я була малолєткою», переклад із литовської: Володислав Журба, дизайн обкладинки: Юрій Фучила, Навчальна книга – Богдан, 2021
koly ia bula - Фрагмент із роману «Коли я була малолєткою» Віргінії Кульвінскайте
Share on facebook
Facebook
Share on telegram
Telegram
Share on twitter
Twitter

Володислав Журба, перекладач роману:

Віргінія Кульвінскайте донедавна була відома передусім як літературознавиця та літературна критикиня, щоправда під ім’ям Віргінія Цібарауске. У 2018 році світ побачила її перша поетична збірка «Двійничка», — уже під справжнім прізвищем. Збірка одразу привернула до себе увагу відвертістю й навіть оголеністю авторського начала.

Продовженням — і стилістичним, і логічним — цієї книжки став і дебют Віргінії Кульвінскайте у прозі. «Коли я була малолєткою» можна назвати сучасним романом виховання. Адже тут також показано психологічне, моральне й соціальне формування особистості головної героїні, за якою може вгадуватися сама авторка, хоча письменниця уникає такого ототожнення.

Лихі дев’яності з їхніми соціальними потрясіннями, соціальний злам першого десятиліття литовської незалежності, дитинство в розбишацькому російськомовному районі Вільнюса, перша закоханість і перший болючий досвід спілкування із протилежною статтю, навчання в університеті та аспірантурі, поважне академічне середовище й неформальні тусовки, пошуки свого справжнього «Я» і свого місця на цьому світі — усе це описано відверто, чуттєво й без прикрас, а сама оповідь присмачена то гірким гумором, то веселою самоіронією, то похмурим сарказмом.

 

Пропонуємо прочитати уривок із роману Віргінії Кульвінскайте «Коли я була малолєткою».

 

 

перерости дитину

1.

мені ніколи не було цікаво ні писати, ні взагалі думати про батька, тому що він, як більшість знайомих мужчин, занадто нагадує мені мене саму. набагато цікавіша мати, а ще цікавіша дитина: хто кого ростить, хто кому більше, глибше належить? може, і справді те, про що ми думаємо чи пишемо, так чи так пов’язане з нашими біографіями? мій батько то приходив, то йшов, його я не любила, але й ніколи не осуджувала. тепер навіть гадаю, хоча навряд чи на той час я так почувалася, що я його розумію. і ще — я завжди знала, якщо мати коли-небудь буде змушена вибирати між мною і ним, вона вибере його.

дивно, але для мене мати найбільше асоціюється з подорожами — і з самим процесом мандрів, і з останнім пунктом подорожі, кінцем, якого я не жду. звісно, це можна дуже просто пояснити: першою компаньйонкою моїх подорожей і їхнім ініціатором була мати. ми поїздом вирушали в село, де вона мене залишала на літо, а іноді й на довший час, разом ми подорожували по місту — ходили пішки або їздили на повільних, неначе карети, тролейбусах, які розгойдувалися на ходу, одного разу переправлялись на поромі в ніду, також якось переселялись із квартири на краснусі у квартиру на ольгердівській вулиці. здавалось, ми весь час рухались разом, аж поки в підлітковому віці наші шляхи й маршрути не почали розходитись, віддалятись один від одного.

найкраще пригадую подорожі в село, це був наш ритуал, бо все завжди відбувалось однаковісінько. передусім ми спускались вулицею басанавічюса. мати несла спортивну сумку, напхану моїм одягом, я йшла поруч. я знала, що від’їжджаю, і сумувала, але втішалася, що до розлуки ще багато часу. коли ми спускались униз, вулиця басанавічюса потроху змінювалась: один за одним переставали працювати автомати з газировкою, розбивались прикріплені ланцюжками склянки, які, перед тим як налити напій, ми полоскали цівкою води, телефонні будки злипалися, вдавлювались усередину їхні стінки, а чорні трубки звисали на кучерях чорних дротів. Та я всього того не помічала, я думала лише про те, що ми от-от розлучимось. біля кінотеатру «литва» ми сідали на п’ятий чи другий, чи на будь-який інший тролейбус, що їхав на вокзал. у той кінотеатр ми часто ходили, тому, наближаючись, я пригадувала своїх улюбленців — роню, дочку розбійника, людину-амфібію, фантомаса, який, як я нещодавно дізналась, для радянських людей означав ідею бунту проти системи. а для мене він був просто страшний, бо в нього не було обличчя. пізніше кінотеатр, як і автомати з газировкою й телефонні будки, якось ніби самі по собі щезли, усе помітнішими ставали кіоски, що виросли поруч нього. коли ми ждали трулик, я йшла до них розглянутися — що там нового, бо виставлені у вікнах товари — жувальна гумка, резинки для волосся, дезодоранти, що тоді заміняли парфуми, м’ячики, які так високо відскакували, бляшанки з газованими напоями — були інакші, ніж у наших кіосках біля магазину «меблі» на міндовгівській вулиці.

 

Читайте також огляд збірки оповідань Іди Фінк «Сад відпливає»

 

чомусь я геть не пам’ятаю подорожей тролейбусом, перед очима лише квадрати світла — скоріше за все, весняного, — що рухаються по підлозі, ще облізлі сидіння, оббиті дерматином мама вмощувалася собі на лавці з книжкою або журналом, чекання її не втомлювало. а я, наче невгамовний дух, тинялася навколо, іноді вилазячи роздивитися, що там на пероні. коли я була зовсім маленька, мене найдужче вабили циганки: мама все нагадувала держатись од них і їхніх дітей якомога далі, бо, заходячи в поїзд, вони схоплять мене за руку, затягнуть усередину й вивезуть невідь-куди. а якось на пероні — це було спекотної літньої днини — я побачила кремезного, високого, зодягнутого в чорне чоловіка зі стриженою наголо головою. він, курячи, походжав туди-сюди. не знаю чому, але я наблизилась до нього — лице лиснілося від поту, маленькі вибалушені очі почервоніли. тоді я цього ще не зрозуміла, але хода цього чоловіка, навіть вимах руки, коли він пожбурив сигарету, приховували дитячий смуток, наче він, поволі й знехотя навіснів, проте намагався змиритися, що кінцевий пункт його подорожі за нього обрав хтось інший.

я стояла поряд із ним, уявляючи, що він спостерігає за тим, що і я, — як прямі лінії рейок вигинаються, сполучаються, плавляться в білуватій спеці. його поїзд запізнювався, як і наш, і хоча чоловік здавався спокійним, я знала, що в нього всередині пульсує тривога, ніби зламаний дзиґар, що все відбиває ту саму годину. через спеку й через те, що цієї ночі, а може, й кілька ночей поспіль, він погано спав, чоловік відчував легке запаморочення. він уважав, що це через солодкавий запах розпеченого мастила, що всоталось у дошки, які з’єднували рейки. раптом земля в нього під ногами задрижала — неймовірно швидко наближався поїзд. колір вагонів — не червоний, не коричневий — нагадував засохлу кров. коли мчав нескінченний поїзд, увагу чоловіка привернули кілька тьмяних металевих спалахів, неначе по той бік гуркітливих вагонів гігантська невидима рука махала ножем, а на його лезі вигравали сонячні відблиски. рука чоловіка автоматично піднялась — у чохлі під сорочкою в нього була зброя. це лише нерви, лише нерви, промугикав він, глибоко зітхнув, і все на мить скінчилось — останній вагон віддалився, стукіт ущух. навпроти, на бетонному майданчику, дівчина в сірій сукні, нахилившись, застібала ремінець босоніжки. здалеку її руки видавались дуже довгими, обличчя прикривало світле волосся. поруч на землі лежав якийсь сірий пакунок, напевно, мішок чи кошик. чоловік облизав пошерхлі губи, згадав зеленуваті сутінки всередині вокзалу й відчув невблаганне бажання випити.

у кав’ярню на другому поверсі він піднявся по забруднених кам’яних сходах. запилюжені вікна кав’ярні дивляться на вулицю, усього-на-всього шість круглих столиків, покритих коричневими скатертинами, на кожному — по маленькій вазочці. за барною стійкою, що нагадує прилавок, позіхає циганської зовнішності парубок. кав’ярня порожня, якщо не брати до уваги старенької парочки, що сидить при вікні, — жінка гортає журнал, а її чоловік, чиє зморшкувате обличчя нагадує чорнослив, втупився у вікно, ніби внизу, на перехресті, має статися щось важливе.

чоловік у чорному одязі сідає так, щоб йому було видно вхід, і великими ковтками п’є тепле пиво. він перший помічає білявку в сірій сукні й одразу опускає очі долу.

— можна?

чоловік киває.

— працюєш? — запитує він, бо тієї миті не може придумати нічого кращого. її обличчя, укрите товстим шаром макіяжу, водночас і привабливе, і відразливе.

— ні, чекаю. а ти? — дівчина всміхається, на передніх зубах — плями червоної помади.

— я теж чекаю. спекотно, — ніби виправдовуючись, він підіймає келих до губів і сьорбає. тільки тепер він розуміє, що пиво тепле. за стіною, в салоні гральних автоматів, звучить музика, хтось тупцює, чути сміх.

— мабуть, грають у настільний футбол, — пробує він іще раз.

бармен додає гучності радіо: жіночий голос читає новини. він намагається слухати, та до свідомості долинає лише безглузде мурмотіння. чоловік дивиться на годинник. лишилось 10 хвилин.

— мені лишилось десять хвилин, — мовить він голосно. — слухай, мені треба йти, — він підводиться, витягає із задньої кишені штанів гаманець, тоді згадує, що вже заплатив на барі.

пришелепувата хвойда, повторює він, поспіхом ідучи по пустій залі вглиб до туалетів — музика й людські голоси приглушуються, зливаються в суцільний гул, і на мить він почувається майже щасливим. напроти вікон — велетенські, тремтливі на світлі стовпи куряви. вони прагнуть пройти через кого-небудь наскрізь, щоб переконатися, що це ілюзія. усе-таки чоловік опановує себе.

його силует маячить у самому кінці зали, коли дівчина виходить із кав’ярні. вона піджидає, доки він увійде у двері туалету, тоді прочиняє сумочку і, притримуючи її правицею, вирушає слідом. доходячи до дверей, вона раптом обертається (якби це був кінофільм, вона б подивилась прямісінько в камеру), тоді прослизає всередину.

через якусь мить чується глухий ляск, неначе на вулиці вибухає автомобільна шина.

вертаючись назад, білявка спиняється біля салону гральних автоматів — усередині кілька юнаків і дівчина кидають жетони, товстий чолов’яга з підлітковим лицем за касовим апаратом читає книжку. вона повертає в бік сходів, уявляючи, як чоловік у чорному одязі лежить на сірій цементній підлозі. його тіло все маліє й маліє, а калюжа крові шириться навколо голови, наче німб.

якщо виринаєш із глибини, світло й гамір ранять. на зупинці за кілька метрів жде тролейбус. стараючись якомога глибше дихати, вона прискорює кроки — заскакує саме перед тим, як двері зачиняються. оббите червоним дерматином сидіння тепле, так само тепла й шибка, до якої вона притискає суху вузьку долоню — коли її відриває, на шибці не видно ані сліду.

я уявляю, що вона завше повертається тією самою дорогою, що й ми, — сходить на зупинці «трокайська», переходить вулицю й видирається на гору. старі жовто-сірі будинки набагато вищі, ніж уранці, липи кидають чорні тіні. двері її під’їзду скриплять, кам’яні сходи круті, вони ніколи не закінчаться, і коли здається, що більше я вже не можу, вона відчиняє двері. у вузькому темному передпокої жбурляє сумочку, тут же скидає сукню й суне до дальньої кімнати, де, бухнувшись на матрац, що заміняє їй ліжко, захекано починає розплутувати обвиті навколо кісточок ремінці босоніжок.

 

Читайте також фрагмент із роману «Король Дощу» Сергія «Колоса» Мартинюка
Тиктор медіа

Коментарі

Т
Книжки • Люди • Міста
koly ia bula 150x150 - Фрагмент із роману «Коли я була малолєткою» Віргінії Кульвінскайте
Фрагмент із роману «Коли я була малолєткою» Віргінії Кульвінскайте
Поділитися в:
Share on facebook
Facebook
Share on telegram
Telegram
Share on twitter
Twitter