fbpx
ТИКТОР
МЕДІА

0

/
/
Каштан. Есей із книжки «Гра на вибування» Олександра Бойченка

Каштан. Есей із книжки «Гра на вибування» Олександра Бойченка

Олександр Бойченко «Гра на вибування», обкладинка: Анна Стьопіна, «Видавництво 21», 2022
boichenko cover - Каштан. Есей із книжки «Гра на вибування» Олександра Бойченка
Share on facebook
Facebook
Share on telegram
Telegram
Share on twitter
Twitter

Назву цієї збірки фейлетонів — «Гра на вибування» — можна розглядати як наскрізну метафору сьогодення: від глобальних процесів — через суспільно-політичну і культурну ситуацію в Україні — до подій у житті автора. Це восьма книжка авторства Олександра Бойченка, вона вийшла друком наприкінці квітня у «Видавництві 21».

Як зазначає сам автор, ця збірка — найпесимістичніша з усіх його книжок: «Але з якої причини вона мала би бути оптимістичною на тлі важкої операції, політичного ідіотизму і передчуття війни?» Читаючи ці речення, потрібно пам’ятати, що тексти, які ввійшли у «Гру на вибування», писалися протягом 2019–2021 років, до повномасштабної війни.

Публікуємо есей із книжки, наданий видавництвом.

 

Каштан

 

Минулого тижня його спиляли. Щоправда, науковці просять не плутати солодке й людське з гірким і кінським, тобто castanea sativa з aesculus hippocastanum, але хто їх там питає. У науковців свій каштан, у мене — свій. Тільки у них ще є, а у мене вже нема. І навіть претензій — теж нема кому висловити. Постарів, струхлявів, підчепив якусь каліфорнійську заразу — от і спиляли.

У написаній 1935 року чернівецькій повісті Ірини Вільде «Б’є восьма» є такий епізод. Виразно автобіографічна героїня — гімназистка Дарка — «спирається обіруч на балкон і бачить, як Данко на порозі вулиці поправляє собі комір, завертає на п’яті і пускається вниз Руською. Перед церквою скручує праворуч». Дарка втішена: праворуч — отже, на вулицю Якоба фон Петровича. З наголосом на «е». Цією вулицею Данко міг дійти до української книгарні або до наступної за нею будівлі — Українського Народного Дому. Або, оминувши вірменський костел, піднятися ще вгору й опинитися на вулиці Панській з усіма її кав’ярнями, цукернями і майбутнім Целанівським центром.

Якби ж натомість Данко так і пішов прямо, не звертаючи з Руської, Дарка б запідозрила, що він намилився до тої клятої румунки — дочки префекта Джорджеску. Мала б юна ревнивиця рацію чи ні — цього я не знаю. Зате знаю, що тут-таки, за згаданою греко-католицькою церквою, у дворі плебанії, але майже при дорозі, Данко б зауважив пишний каштан, який о цій надвечірній порі вкривав своєю кошлатою тінню дах приземкуватої хатини навпроти. Коли на початку 1939-го румуни запустили по Руській — вони її називали Римською — перший у Чернівцях тролейбус і зняли з цієї нагоди злегка пропагандистську короткометражку, кілька ближчих до хідника каштанових гілок потрапили в кадр, де й дочекалися епохи цифрових технологій.

 

Читайте також фрагмент із роману «Король Дощу» Сергія «Колоса» Мартинюка

 

До речі, та Румунія була, звісно, державою фашистською, але не аж такою, як СССР, тому, пресуючи українців, заборонити їм молитися рідною мовою все ж не додумалася. Кількість греко-католицьких парафіян постійно зростала, тож і зведена на приватні кошти Тадея Туркула невеличка ампірна церква Петра і Павла у підсумку трансформувалася — за проєктом Володимира Залозецького — у бароковий собор Успіння Пресвятої Богородиці. Каштан стояв собі й спостерігав, як до собору входять молодята, щоб узяти шлюб, або як із нього виносять відспівану Ольгу Кобилянську.

А тоді відбулося велике переселення народів. Одні втікали на захід, інші втікали на схід. І перші, й другі вважали, що гірше, ніж є, вже не буде. Зі знищеного поляками лемківського села до Чернівців разом із «пані добродійкою» прибився православний ієрей. «Хай червона, але ж Україна, а не Польща», — заспокоював себе він. Нова влада передала «культову споруду» московському патріархатові й запропонувала біженцю роботу за спеціальністю. «Хай московський, але ж храм, а не колгосп», — розсудив він у серці своєму і зайняв спорожнілу плебанію.

Згодом «визволителі» взагалі розігнали паству і влаштували в церкві промисловий склад. Але перш ніж це сталося, ієрей правив там служби і часто прогулювався довкола каштана, складаючи тексти проповідей. Під цим каштаном бавилася в дитинстві його дочка, потім — дочка його дочки, потім — народжена дочкою його дочки моя дочка. А потім уже ніхто не бавився, крім пари ворон, на яких я багато зим, попиваючи каву, задивлявся через кухонне вікно. Втім, цієї безсніжної зими не завітали й ворони.

Уже віддавна я не сумнівався, що світ навмисне все робить мені на зло. Дедалі менше в ньому залишається потрібного й улюбленого, дедалі більше стає зайвого й нестерпного. Аж раптом, автоматично глипнувши в бік відсутнього каштана, я пережив щось на зразок епіфанії. Ні, світ не жорстокий. Навпаки: до кожного, хто з якоїсь причини пожив довше, він виявляє дивовижне милосердя. Рік за роком і крок за кроком світ змінюється, змінюється — і врешті перетворюється на місце, покидати яке не надто й шкода.

 

Читайте також: Нонфікшн, який читають: пояснити чи спростити
Тиктор медіа

Коментарі

Т
Книжки • Люди • Міста
boichenko cover 150x150 - Каштан. Есей із книжки «Гра на вибування» Олександра Бойченка
Каштан. Есей із книжки «Гра на вибування» Олександра Бойченка
Поділитися в:
Share on facebook
Facebook
Share on telegram
Telegram
Share on twitter
Twitter