МЕДІА

0

КНИЖКИ • ЛЮДИ • МІСТА

Рятуйся хто може. Фрагмент із книжки «Щось зі мною не так» Андрія Любки

Андрій Любка «Щось зі мною не так», обкладинка: Матвій Вайсберг, Meridian Czernowitz, 2022

Спеціально до XIII Meridian Czernowitz в однойменному видавництві виходить збірка різносюжетних текстів Андрія Любки, написаних упродовж 2020–2021 років. Це книжка пригод і настроїв, реальних історій і автобіографічних вигадок, універсальний порадник і атлас туристичних маршрутів.

«Цю книжку я здав у видавництво ще в листопаді, тобто в іншому житті, — розповідає Андрій Любка. — Вийти вона мала у квітні, а перша презентація планувалася на “Книжковому Арсеналі” в Києві. Які прекрасні й водночас наївні були ці плани! Але мені все одно здається, що факт виходу художньої книги під час війни — це сам по собі акт спротиву. Маленьке диво. Можливе завдяки ЗСУ і моїм читачам. 

Ясна річ, сьогодні є значно нагальніші потреби за книжки, та я все ж маю нахабність вірити, що й книжка може підняти комусь настрій, додати втіхи, допомогти на кілька годин забутися і втекти від болісної реальності. Книга мала бути весела і трохи лірична, як і попередні збірки моєї короткої прози — “Спати з жінками” і “Саудаде”. Та не знаю, чи вийшла вона такою, бо щось зі мною не так…»

Публікуємо історію із книжки «Щось зі мною не так», надану видавництвом. 

 

Рятуйся хто може

 

Чесно кажучи, я збирався попрацювати. Ну як попрацювати: літак до Нью-Йорка летить достатньо часу, щоб сьорбнути трохи дармового віскі, поїсти, подрімати хвильку, а потім відкрити лептоп — і таки взятися за роботу. Але цього разу не вийшло, і було на це дві причини.

По-перше, літак належав до французьких авіаліній, а вони після зльоту замість аперитиву пропонують шампанське. Тож коли стюардеса підійшла до мене з пляшкою, я в силу вродженої тактовності і щойно тієї миті відкритої в собі латентної франкофілії не зміг їй відмовити. Через п’ятнадцять хвилин вона знову обійшла салон, люб’язно пропонуючи долити. Після першого келиха моя франкофілія значно зміцнилася, тому я радісно пристав на її пропозицію.

А після двох келихів шампанського людина раптом починає згадувати народні мудрості,

передусім — про роботу, яка не вовк. Зрештою, куди той вовк міг утекти від мене на такій висоті? Тож я увімкнув концерт класичної музики на бортовому комп’ютері і з нетерпінням очікував на ланч. До їжі пропонували біле й червоне вино, коньяк, а також соки і води, які, щоправда, навіть на землі мене не надто цікавлять. Поринувши з головою в цей гурманський шал, я й думати забув про роботу.

Нагадали мені про неї сусіди, що зайняли місця поруч. Насолодившись учтою, вони раптом виявили неабияку охоту до спілкування, а в зоні досяжності перебувала єдина потенційна жертва: на жаль, нею виявився я. Оскільки ж на вигляд їм давно перевалило за восьмий десяток літ, відшити їх не випадало: а раптом це остання їхня розмова? Миле подружжя походило з Лівану, і скидалися вони на східних царів, що забули віддати дари Месії. Мали на собі стільки золота, що мимоволі закрадалася думка: ці люди перевозять весь золотовалютний резерв своєї близькосхідної батьківщини.

Ми попивали, прицмокуючи, коньяк і бавилися розмовою. З’ясувавши, звідки я, пані поцікавилися релігією в Україні. Щоб не вдаватися в подробиці про патріархати й різноманіття церков, я відповів ухильно, мовляв, християни. Тоді вона спитала, чи я знаю, як звати Бога. І так пильно глянула в очі, що я вмить усе зрозумів. Похоловши, я вигадував шляхи для відступу, а затишний літак тим часом почав мені нагадувати клітку, з якої неможливо втекти.

— Єгова, його звати Єгова, — з переможним виглядом сказала вона.

Я погодився, бо що ще міг зробити? Ясна річ, наступним було питання про силу моєї віри.

— Як то кажуть, у літаку, що падає, атеїстів немає, — невпевнено бубонів я. — Але оскільки наш літак ще не падає, то моя віра наразі не надто міцна.

Пара заклопотано переглянулася, ніби повідомляючи одне одному: тут у нас непочатий край роботи. Як ви вже, либонь, зрозуміли, їхня робота стала перешкодою моїй — і це друга й остання причина, чому я проґавив дедлайн.

— Чи хотіли б ви врятуватися? — по-діловому поцікавився пан, цмулячи наступну порцію коньяку.

«Як можна водночас любити випивку і бути свідком Єгови?» — крутилося у мене в голові. Та оскільки мої сусіди дипломатичністю не вирізнялися, то я й собі вирішив запитувати про все прямо.

— А чому ви думаєте, що свідкам Єгови не можна пити? Адже Єгова створив усе: і нас, і світ, і коньяк. Якби ви обрали шлях спасіння, то отримали б вічне життя, що було б сповнене насолод, які нам дарує Творець. Пий досхочу, радій і слав Єгову, ось і все, — продовжував агітувати мене старець.

Подумки я відзначив, що ця релігія, принаймні ліванська її інтерпретація, не позбавлена сенсу. Але вголос промовив:

— Не впевнений, що це буде рай: уже після другого дня «пий досхочу» мені не те що славити Творця, а й жити не хочеться.

— Це справа тренування й звички, — сказала пані й залилася сміхом.

Вони мені починали навіть подобатися. Доки з торби не виринула англомовна версія журналу «Пробудись», від якої мене одразу похилило на сон. Відтак я вдався до найкращої тактики: почав позіхати, замість відповідей лише кивав головою, а в якийсь момент вибачився, опустив трохи спинку крісла і заплющив очі. Досить швидко я й справді провалився в сон, а снилося мені, що після смерті всі люди потрапляють у бар. Бог — усміхнений бармен, який каже, що сьогодні заклад пригощає.

На вулиці під баром на відвідувачів чатують Свідки Єгови з журналами, тож виходити звідти зовсім не хочеться.

Уже на летовищі у Нью-Йорку, прощаючись, пані вручила мені стосик журналів і попросила поширити благу звістку між друзів.

— Врятуватися може кожен, так їм і передай, — підбадьорливо поплескала вона мене по плечу.

Передаю.

 

Перша презентація «Щось зі мною не так» відбудеться на XIII Міжнародних поетичних читаннях Meridian Czernowitz (2–4 вересня 2022) у Чернівцях. До 5 серпня триватиме передпродаж книжки за посиланням.

 

Читайте також про минулорічний міжнародний поетичний фестиваль очима зіркових учасників
інтерв’ю з директоркою Meridian Czernowitz Євгенією Лопатою
та рецензію на дебютну книжку Романа Малиновського «Солодке життя»
Facebook
Telegram
Twitter