У романі «Острів» письменник Меша Селімович замислюється над змістом людського існування, над конфліктом між людиною й обставинами життя, силами природи, від яких вона залежна і на які вплинути не може.
Головні герої — Іван і Катерина, літня подружня пара, що доживають вік на закинутому, віддаленому острові. Їх не тільки забули власні діти, вони відчужені й від решти мешканців острова.
У додаток до цієї екзистенційної драми Іван і Катерина віддалені також одне від одного й не завжди здатні порозумітися між собою. Так дві пов’язані спільною долею людські істоти живуть своїми відокремленими життями. Однак у хвилину загрози життю Катерини відбувається зміна.
Книжка складається з розділів, які можна сприймати як окремі новели. Публікуємо фрагмент із роману «Острів» Меши Селімовича, наданий видавництвом.
Чужино далека, туго моя велика
Коли почув, що профспілкова рада громади організовує прощальний вечір для всіх робітників з острова, які за три дні від’їжджають на роботу до Німеччини, Іван через власника кав’ярні постарався отримати запрошення на цю учту. Звісно, він хотів розвеселитися з молодими людьми, давно вже не був ні на якій урочистості, а до того ж вважав, що його присутність може бути корисною, тому що він працював у Німеччині цілі чотири роки і тому що знав німецьку мову. Щоправда, навряд чи він міг би прислужитися комусь хоч одним із тих своїх знань, проте якби хтось захотів скористатися, він був би готовим допомогти. Поголився, помився, почистив чоботи, зав’язав метелика (що пізніше виявилось непотрібним, і він скинув метелика й поклав до внутрішньої кишені піджака) і вчасно, з першими гостями, прибув до кав’ярні. Казали, що буде тридцять робітників, і передбачено було стільки ж місць для гостей. Проте прийшло набагато більше гостей, кожен у зв’язку з чимось, як і Іван, тому доносили стільці та лавки із села й розставляли без ладу по залі кав’ярні. Але з десятеро робітників усе-таки були змушені стояти або ж сиділи по двоє на одному стільці.
Старою розхитаною вантажівкою більшість робітників привезли із сусіднього села, хоча це була лише формальна почесть, адже вони пройшли пішки далеко більшу частину дороги, не проїзну для вантажівки. Та й тих кілька проїзних доріг створено завдяки марноті, тобто з допомогою робітників, що вже перебували на роботі за кордоном, бо вони хотіли своїми новими, але старими автомобілями проїхати через світ, через Європу, через море й під’їхати до своїх хат.
Оскільки вантажівка спізнилася через погану дорогу, то майбутні робітники застали в кав’ярні всіх поважних гостей за столами. Коли вони ввійшли, гості повставали й чомусь заплескали в долоні, що робітників до краю збентежило. Спершу вони обернулися, щоб побачити, кому це пани плещуть, а коли побачили, що їм, то почали схилятися один позад одного, бо гості, натхненно аплодуючи, упинались очима в обличчя цим людям, яких із якоїсь причини захоплено вітали. Їхні грубі селянські обличчя були нахмурені, вони дивилися з підозрою, спідлоба, наче тут їм загрожувала якась незнана небезпека, — якби один із них випадково залишився між столами та серед чужих людей сам, то, напевне, утік би з кав’ярні, не оглядаючись. Тому трималися разом, збиті в нахмурений гурт, нерадо розділившись, аби на почесному місці посідали значніші гості.
Івана з почесного місця посували чимраз далі, поки не витиснули в другий ряд, до стіни, за широкі й вузлуваті плечі робітників. На щастя, і тут подавали напої, тож Іван свою розповідь про Німеччину, яку він розпочав був на почесному місці, бозна-кому, провадив і далі, тепер якомусь худющому бідаці, оповідаючи, яка Німеччина дивна й упорядкована земля. Такий там порядок, такий порядок, Господи Боже, що життя стає немилим. А для них саме це є життям. Ти думаєш, що хтось із них пробує обійти закон і порядок? Боже борони! За війни вони відразу давали знати про члена сім’ї, який помер або загинув під час бомбардування, щоб його викреслили з гарантованого постачання!
Худий селянин поривався вкинути в його довгу промову свою журбу: уже три роки виноград хворіє на попелюху, а в хаті жінка й троє дітей, дві дочки та син, ще ходять до школи, і от, він мусить їхати на роботу до Німеччини, нема ради, а вже тепер болить йому серце, особливо за сином. Але біда не питає, чи ти можеш, чи ні.
Тоді почалися офіційні промови, виступали люди з почесного місця.
Іван відчував, що в ньому лишилася незмірна кількість невимовлених слів, він мав багато чого пояснити своєму худому співрозмовникові, після кожної випитої чарки щораз більше. Але його сусід теж відчував, що має багато чого сказати про свою журбу і страх перед подорожжю до невідомої землі, на чужину, та й промовці безперестану змінювали один одного, чимраз непотрібніші.
Робітники слухали щодалі менше. Почали розмовляти одні з одними й докидати слова віддаленим товаришам без будь-якого зв’язку з тим, що чули, і даремно дехто з почесного місця гостро звертав їм увагу: пссст! Первісний страх зникав тим швидше, чим більше випивалося горілки.
Далі серед чиєїсь гучної промови розпочалася пісня, спочатку двоголосна, а далі підхопили інші:
Чужино далека, туго моя велика.
Був то зойк, стогін, спочатку тужливий, а далі чимраз жвавіший і шаленіший.
— Оце, — казав Іван своєму сусідові, — оце ми такі. Вони справді набридають своїми промовами, але, з другого боку, не треба було б так робити. Німці вислухали б усіх промовців.
Але й сусід не його слухав — тримаючи в руці до половини випиту чарку, ревів із небезпечно запаленими очима:
Чужино далека, туго моя велика.
Даремно хтось на почесному місці вдаряв ножем по вінці чарки — колотнеча ставала дедалі більшою.
Може, пізніше ці люди все-таки заспокояться й Іванові вдасться виголосити свою довго виношувану промову. А поки що він вийде справити певні природні потреби, щоб бути спокійним, коли надійде його хвилина.
Вийшов на подвір’я і став біля паркану.
Місяць світив сумирно, як і щовечора, село було спокійне, як і щовечора. А всередині, у кав’ярні, закипіло, немов раптом увімкнулася тисяча моторів, немов люди ревіли в розпачі, боронячись од якоїсь великої небезпеки.
Чужино далека, туго моя велика.
— Товариші! — крикнув Іван у ніч, сповнену цвірчанням занепокоєних цвіркунів. — Ми, жертви гітлерівського фашизму, стоїмо в перших рядах боротьби за поступ. Наше світле майбутнє в нашому натхненні, у боротьбі за наш соціалістичний шлях…
Далі порожнеча.
«Далі! Ще!» — чує він у думках вигуки робітників.
Але він не може говорити далі словами, які знає; задумує якісь невідомі, гарні, чарівні. Перестали розмовляти між собою, перестали перекрикуватись, перестали співати свій гімн: «Чужино далека, туго моя велика». Слухають його.
Сльози течуть йому від замилування й від їхніх зосереджених поглядів.
Ще одну-дві ракії — і я підведуся виголосити промову.
Відчинив двері кав’ярні й зупинився, переляканий: обличчя робітників були грубо перекошені, погрозливі, зсудомлені, очі запалені й звужені, немов увімкнуті фари. А за ними, як гук, як гуркіт, як далекий грім, вихоплювався крик: гууу!
Якби Іван сказав хоч одне-єдине слово, будь-яке, то лють цих людей спала б на нього, вони вбили б його або затоптали.
Зачинив двері й відійшов, наляканий.
Що сталося з цими спокійними добрими людьми? Чи вони знавісніли від журби?
Не спало йому на гадку подумати, що буде з гостями з почесного місця. Слава Богу, що він не серед них!
Поспішив відійти від розбурханої кав’ярні.
