fbpx
ТИКТОР
МЕДІА

0

/
/
Як упізнати своїх: огляд збірки «Вибір Скорого» Василя Портяка

Як упізнати своїх: огляд збірки «Вибір Скорого» Василя Портяка

Василь Портяк «Вибір Скорого», видавництво Discursus, 2021
Share on facebook
Facebook
Share on telegram
Telegram
Share on twitter
Twitter
portiak cover 2 - Як упізнати своїх: огляд збірки «Вибір Скорого» Василя Портяка

У часи воєнного лихоліття читати щось, окрім новин, складно і буцімто не дуже пристойно. Але за три тижні війни коло читання поволі диференціюється: хтось гортає посібник із тактики ведення бою, хтось черпає натхнення з героїчних казок про Котигорошка та Кирила Кожум’яку, хтось шукає опертя в історіях про минулу боротьбу своїх. Наприклад, у новелах Василя Портяка, які нещодавно перестали бути бібліографічною рідкістю завдяки появі збірки «Вибір Скорого» у видавництві Discursus.

Процес «націоналізації» історії засвідчив не лише пошук власної національної ідентичності, а й означення тих, хто мав бути виключений за межі уявленої національної спільноти своїх. Категорія іншого допомагає людям збагнути себе. Однак трагізм героїв Василя Портяка полягає в неможливості чітко відмежувати своїх від чужих, окреслити власний простір. Свої переходять на бік чужих, чужі прикидаються своїми, свої зраджують, чужі допомагають. 

Для розмежування іншого та себе самого існує ціла наука — імагологія. Однак надто часто в переломні моменти історії українці відчували непевність своїх позицій, несформованість ідентичності, безплідний пошук власного шляху. Зрештою, героям Василя Портяка йдеться не лише про історичний, національний контекст. Вони постають перед проблемою обстоювання власної гідності, збереження людського в людині. 

 

«Кого ти захищатимеш? Ти ж їх навіть не знаєш»

 

Такі слова почула моя подруга від своїх родичів, коли ті дізнались, що вона записалася до Тероборони. За логікою деяких людей, захищати варто лише власну шкуру, кожен сам за себе. Ще Ю. Горліс-Горський, аналізуючи причини поразки Українських визвольних змагань, і зокрема повстання в Холодному Яру, писав, що чимало селян-повстанців були готові боронити своє село, а за сусіднє вже не виходили на бій із ворогом. Чимало було й таких, кому байдуже, яка влада, аби не стріляли.

Подібна проблема постає у новелі Василя Портяка «Гуцульський рік». Записи сільського дяка на берегах старого календаря вичерпно розкривають життєву позицію головного героя — жертви власного небажання здійснити вибір. Як не парадоксально, оповідач однаково ставиться до солдатів та упівців, для нього просто немає своїх. Дякові рівновелику кількість клопотів завдають «червоні» і «хлопці з лісу». Принципове нерозрізнення, ствердження ворожості обох мілітарних спільнот до пролюду наявне в багатьох записах дяка: «Тепер інші маланки в білому по горах лавустять. Одні вдень, другі вночі».

Несхвально відгукується дяк і на звістку про смерть знайомого священника в лавах УПА: «Прости, Боже, його душу, але чи пастериве то діло — збрійно по лісах блавучити?» (тобто — сидіти без діла, лінуватися). В уяві оповідача образ боївкарів забарвлюється темними фарбами, він вже схильний порівнювати їх з нечистою силою за їхні нічні появи, не розуміючи, за що й за кого вони борються. Осуд дяка викликають таємні дії повстанців — на противагу відкритим, хоч і злочинним вчинкам нової влади

Показовим є запис на Здвиження: «Гаддя сьогодні в землю ховається, а людині хіба йому завидувати — нема перепочівку». Здається, що оповідач поволі починає розуміти потребу стати на чийсь бік. Але він все ще сподівається перечекати «на узбіччі історії», взоруючись на тварин. Між тим людям у кризові часи не дано жити, як птахи небесні, які «не сіють і не жнуть, і не збирають у клуню; а Отець небесний годує їх» (Матв. 6:26).

Не менш важливим у новелі «Гуцульський рік» є мотив спокути наступними поколіннями провини батьків: «Батьки їли квасне, а оскома в синів на зубах». Однак і в цьому випадку дяк не робить далекосяжних висновків, вважаючи, що захистить майбутнє дітей своїм половинчатим вибором. Забезпечуючи добробут власних дітей сьогодні, він не дбає про їхнє завтра — хто буде господарем на цій землі? Показово, що згодом саме донька Настуня під час прийому в піонери зречеться батька. 

Життєвою позицією дяка є відкладання рішучих дій. Він живе одним днем; всупереч християнській настанові терпіти на землі, аби не страждати після смерті, він не готовий ризикнути добробутом, стати на бік повстанців, аби визволитися від влади зайд. На його переконання, дотримання формальних обрядів досить для спасіння: «Хто Божу волю виконує, той повік прибуває». Мовляв, ми мирні люди, нас це не стосується, ми за мир… Знайомо, чи не так?

 

khasevych 1024x722 - Як упізнати своїх: огляд збірки «Вибір Скорого» Василя Портяка
Ніл Хасевич

 

Голоси з бомбосховища

 

На відміну від дяка з «Гуцульського року», який закидав боївкарям неробство, герої новели «У неділю рано» — дві літні пари, чиї діти воюють у лавах УПА. Батьки лише журяться, хоч і не вважають синів за ледарів, та не надто розуміють їхнього вибору: «Тільки тепер того й світу, що дебрями темними зі смертю в хованки бавляться». Дві пари стареньких не мають гніву на повстанців, попри те, що мусять через них сидіти в льоху: «Боже, ми хоч собі тут сидимо, а як нашим хлопчикам…». Головним винуватцем визнано науку: «Оті січі та просвіти, та читальні…». Для них увесь світ за ледь прочиненою лядою став рівнодалеким: і згоріла хата сусідів, і ліс, і «здалися ми Європі». Однак є й те, що їх спільнить із дяком, батьком шістьох дітей: обидва подружжя певні, що треба лиш бути «ціхо», інакше «прийдуть жовніри з великими гавами та й вас ухоплять». Закономірно, що тихо пересидіти історичну катастрофу їм не вдалося, бо, як казав Господь устами пророка Єремії, «з півночі зло приведу і велике нещастя»

 

Читайте також: Маріуполь у вогні: очима художників і поетів

 

Свій, чужий і малий 

 

У новелі «Перед косовицею» автор показує категорію іншого очима дитини. Хлопчик Процик доволі лаконічний в оцінках солдатів, які полуднювали, галасуючи, і кидали позад себе у траву бляшанки з-під консервів. Власне, хлопець сприймає світ із точки зору загрози, яку той несе для нього: солдати нечемні, бо «дідо буде косити траву й кричати». 

Поділ на «наших» і «не наших» ускладнюється наявністю місцевих «стрибків», що встали на бік НКВС. До того ж небезпека, котра загрожувала родичам полеглих повстанців, змушувала не зізнаватися в родинних зв’язках. Тож хлопець постає перед складним питанням, не маючи з ким порадитися: «Процик задумався. Від дорослих він чув, що солдати — “совіти”, а в лісі “наші хлопці”. То як тепер казати?!». Малий ще не здатен жити за подвійною мораллю, хоча й наполегливо намагається не засмучувати маму: «Хотілося сказати, що він, Процик, називається “Прокіп, син Петра”, але мама строго заборонила заходити в бесіду з совітами». Однак це нелегко й дорослому, а тим паче дитині — бачити біле й називати його чорним.

Дитинне сприйняття чужого є важливим засобом і в новелі «Хованець». Уже подорослішавши, Васюта, донька полеглого повстанця, згадує: «Я лиш пам’ятаю мундири і зброю. Всі сміються, а я високо — на руках… Так само й тих — лиш зброю, сукно і страх». Натомість Васютина мати Петриха все ще перебуває в координатах 1947-го, вслухається, визирає у вікно, тому приймає гостя за свого загиблого чоловіка. Виразником обивательської моделі сприйняття є чоловік Васюти Дмитро: його цікавить лише, чи справді в УПА був сухий закон, чи дійсно завербований чекістами дід умів користуватися радіопередавачем. 

 

Мова має значення

 

Розмежування своїх і чужих на мовному рівні відоме ще з біблійних часів і оприявнюється особливо гостро саме в часи війни — як для старозавітних єфремлян, нездатних вимовити «шиболет», так і для сучасних окупантів, не здатних відрізнити полуницю від паляниці.

Подібно і герої Василя Портяка користуються мовою для впізнання своїх: «Був на днях Гордий з хлопцями. Вчив мене, що треба казати не “пироги”, а “вареники”… А я йому, — то для хлопців вареники, а ти, гуцуле, пакуй пироги і не будеш мене школити!». Володіння чужою мовою могло врятувати життя й у ті часи: «Вийти звідси було нескладно, документи для патруля має добрі, а ліпше від паперів діє його русскій. Уже траплялося. Пару слів, якщо до місця, льогкій матєрок, і він свій». Однак «у цій нашій війні не можна задуже хотіти жити», тому для героя новели «Вибір Скорого» головне — «прибрати» Дуба, який дозує інформацію через жагу до життя, «решта не має значення».

 

tatoo grekhov 816x1024 - Як упізнати своїх: огляд збірки «Вибір Скорого» Василя Портяка
Олександр Грехов

 

Війна десь там і геть поруч

 

Новела «У снігах» дає зрозуміти, наскільки далекими були мешканці Чорногори від війни: «Пізнаний ним [Онуфрієм. — Авт.] світ був до Коломиї, зрозумілий — Станіслав і Львів з урядниками, ну і Відень — там сидів сам цісар… Чув, що десь живуть у світі чорні люди — мурини, і жовті — хінці, але його навіть не обходило, як то задалеко і в який то бік від Коломиї». І раптом зі Сходу «насунули москалі», зробили постій в Онуфрія, дозволу ніхто не питав. Було б стерпно: «Хлопці-вояки виявилися чемні й говорили майже зрозуміло, казали, що з-над Дніпра і що там теж є наші люди». Однак офіцер чемністю не вирізнявся: взявся чіплятися до невістки, у відповідь на невдоволення господаря вихопив револьвер, «одним видихом згадавши Бога, душу й Онуфрієву маму». Тут-таки з’являється поняття «далекі наші» — один із них врятував Онуфрієві життя. 

Лейтмотивом книжки є думка про те, що хоч Перша світова, хоч Друга — Чорногорі все єдино: «Забрала война хлопів, мусять діди робити деревище». Наскрізний образ снігу, що дав назву одній зі збірок Портяка, навіює настрій туги, безнадії, анабіозного стану, Франкового «Сипле, сипле, сипле сніг, / Килим важче налягає… / Молодий огонь в душі / Меркне, слабне, погасає». Незайманим снігом ідуть герої новели «Ісход»: «Пара осідає на кущах та хирлявих деревцях пухким інеєм, і від того здається, що вони покриті рясним яблуневим цвітом». Ще одним варіантом снігу є білий цвіт — черешневий пучечок у «Виборі Скорого», любисткові пахощі в новелі «Цвіте ясний…». Однак тривожне передчуття не полишає читача, бо весняне розквітання природи не віщує щедрого осіннього врожаю. Можливо, це буяння — помилкове, запізніле, як у фільмі Івана Миколайчука «Така пізня, така тепла осінь». Взаємозамінними образами є тендітна квітка, зім’ята грубими руками; пустоцвіт, що не дає плоду; вервечка загублених у снігах людей, що йдуть, не знаючи дороги. 

Новели Василя Портяка наводять на думку про циклічність історії. Недарма кажуть, що, пишучи про минуле, ми часто говоримо про сьогодення.

 

Читайте також: Мамо, вони пишуть вірші!

Коментарі

Т
Книжки • Люди • Міста
portiak cover 2 150x150 - Як упізнати своїх: огляд збірки «Вибір Скорого» Василя Портяка
Як упізнати своїх: огляд збірки «Вибір Скорого» Василя Портяка
Поділитися в:
Share on facebook
Facebook
Share on telegram
Telegram
Share on twitter
Twitter