За даними ООН, понад 3,5 млн українців отримали тимчасовий захист у Європі, а більш як 8 мільйонів переїхали в межах України. Пропонуємо добірку книжок про втрату дому і розповідаємо, як її переживали письменники та літературні персонажі.
Тамара Горіха Зерня «Доця», видавництво «Білка», 2019
Безіменна головна героїня у 17 років вимушено переїжджає з рідного містечка на Рівненщині у Донецьк. Батько вирішив продати квартиру та податися на заробітки до Польщі, а доньку відправив до бабусі на схід України. Вона дорослішає, знаходить власну справу й команду — виготовляє вітражі та вироби зі скла на замовлення, доки у місто не приходить війна.
30-річна жінка, невеличка і непримітна у мирний час, під час війни стає відчайдушною волонтеркою — збирає кошти, організовує людей та «з-під землі» дістає все, що потрібно для українських бійців. Через свою невеличку статуру отримує позивний «Доця».
Роман «Доця» — це історія про великих українців, боротьбу за свою державу та любов до світу і людей.
«Я ще довго залишалася чужою для цього міста, воно мене все лякало і насторожувало. Але щось змінилося. Дім, у якому я плакала, уже не буде зовсім чужим».
Читайте також про фіналістів Шевченківської премії 2022
Володимир Рафєєнко «Мондеґрін. Пісні про смерть і любов», Meridian Czernowitz, 2019
Поет Габа Габінський переїздить із Донбасу до Києва. Блукаючи містом, він раз за разом стає героєм у фантасмагоричних ситуаціях. Перекочовуючи між російською та українською мовами, Габа віднаходить цікавий феномен «мондеґрін», що означає неправильно почуте слово чи вислів. Його провідницею та наставницею у пізнанні української мови стає Кобиляча голова — страхітлива героїня народних казок із дитинства Габи, з яких він вперше вбирав українську.
Здається, у поета не все добре з головою, він начебто божевільний, який межує між світами: людським та божественним; спостерігач, який рефлексує про природу світу і мови зокрема. Габа бачить те, чого інші не зауважують, та здатен на інтелектуальні потуги, які іншим не по плечу.
Цікаво, що після виходу роману у 2019 році у літературній спільноті розгорнулась дискусія про те, чому книжку не включили до списків премії Книги року BBC.
Олена Просцевічене, «Лотова жінка. Роман мандрів», «Відкриття», 2022
Дебютний роман Олени Просцевічене — це історія про сильних жінок, доньку та матір, які мають знайтися наприкінці зими 2015 року. 40-річна Зоя, викладачка технікуму й мама підлітка, вирушає з Криму до Вуглегірська, щоб забрати звідти стареньку матір.
Колишня учителька, вісімдесятирічна Луїза Квентінівна спершу навідріз відмовляється покидати квартиру на Донеччині, а згодом під супровід градів евакуйовується з рідного міста.
На шляху жінкам у пригоді стає безліч добрих людей. Темноволоса й блакитноока Аля, Зоїна подруга дитинства, яка мешкає у будинку матері, відправляє стареньку на евакуаційному потязі. Випадкова попутниця Оксана дає притулок Луїзі Квентінівній у власній квартирі.
Головна інтрига роману полягає в тому, чи зустрінуться матір та донька. Та й, зрештою, чи зможуть вилікуватися ті, що хворіють на синдром Лотової жінки — «зовні ніби звичайна людина, а по суті — скам’янілий стовп без бажань та емоцій»?
У назві твору — алюзія на біблійну притчу про Содом і Гомору, у якій Господь наказав праведному Лоту з дружиною і дітьми утікати з міста, не озираючись. А Лотова жінка порушила божу волю — зупинилася, востаннє глянула на рідне місто, — і перетворилася на соляний стовп.
Євгенія Сенік, «Будинок із сірників, узятих із різних коробок», «Видавництво 21», 2019
Анна втратила стабільне життя: покинула роботу, а за місяць не змогла оплачувати квартиру — імовірно, до цього доклалась війна. Здавалося б, дівчина власноруч відірвалася від дому і подалася у далеку Швейцарію. Та чи можна покинути дім, коли відчуваєш себе чужою у рідній країні?
Анна почувається абсолютно самотньою і відстороненою від світу. У спільноті бездомних вона намагається віднайти тихе щастя: власне призначення та рідний дім, у якому буде затишно і комфортно. Сортуючи непотрібні речі разом з іншими компаньйонами, вона знаходить будиночок, складений із сірників.
Відтоді Анна уявляє спільноту у вигляді такого будинку, в якому кожен сірник особливий і неповторний. Упродовж оповіді знайомимося із несхожими «сірниками» — людьми, які з різних причин стали вигнанцями, чужинцями серед своїх і примкнули до спільноти таких самих.
«Лише любов могла вилікувати нас усіх. І ця спільнота була, певно, тим місцем, де самотність визнавалась і лікувалась, принаймні на це була надія. Принаймні тут щодня дарували любов».
Тетяна Стрижевська «Лінія термінатора», «Видавництво Старого Лева», 2022
Через війну Борис Макаров разом із сім’єю переїжджає з Донецька до Києва. Хлопець втрачає дім, свого кота, друга та дівчину, а ще — усі принади заможного життя, безтурботність підлітка й популярність серед однолітків. Батько, пригнічений втратою бізнесу і зв’язків, випиває. Мама, незадоволена його бездіяльністю, постійно свариться.
Агресивна атмосфера у тісній квартирці підсилюється ще й безнадійною самотністю Бориса — відкинутий однокласниками, він відчуває себе чужинцем, «ампутованим від рідного дому». Та врешті знаходиться хтось, кому можна звіритися — однокласниця Марина, яка пройшла шлях боротьби із собою і зрозуміла, що їй подобається.
Дорослішання, конфлікти з батьками і пошук себе — досить типові теми літератури про підлітків. Однак авторка враховує такий важливий тепер контекст війни і показує увесь спектр людських почуттів від втрати минулого життя.
Їржі Гаїчек «Риб’яча кров», «Комора», 2017
41-річна Ганна втратила свою домівку ще в юності. Її рідне село на березі Влтави у Південній Чехії індустріалізували: для будівництва атомної електростанції його затопили й разом із тим зруйнували десятки помешкань її друзів та сусідів.
Через 15 років після відчайдушної боротьби за життя села вона повертається додому, щоб побачити дванадцять людей із минулого: батька, брата та кілька давніх друзів. Вирушаючи на батьківщину, жінка обіцяє собі будь-що говорити правду і не плакати.
Та чи вдасться Ганні дотримати слова, коли вона поговорить з найважливішими колись людьми і переосмислить події молодості?
Арт Шпіґельман «Маус. Сповідь уцілілого», «Видавництво», 2020
Перший комікс, який отримав Пулітцерівську премію, «Маус. Сповідь уцілілого» — це автобіографічна розповідь про історію батька Арта Шпіґельмана — польського єврея, уцілілого після Голокосту. Головний герой Арт, альтер еґо автора, говорить із Владеком, часто грубим батьком, та з’ясовує, як перебування в Аушвіці змінило життя Шпіґельманів.
Проблематика коміксу поєднує гострі теми: історичної пам’яті, непростих стосунків між батьком та сином, проживання свого та чужого травматичного досвіду, глибокої провини й саморуйнування через втрату близьких. Симптоматично, що Владек досі зберігає світлину втраченого під час війни сина, хоч не має жодної з Артом.
Андеґраудний комікс Арта Шпіґельмана — це важлива спроба проговорити непроговорене й достоту неусвідомлене, а також проаналізувати вплив культурно-історичної травми на кілька наступних поколінь.
Агарон Аппельфельд «Квіти пітьми», «Видавництво 21», 2020
Друга світова війна. Захід України перебуває під німецькою окупацією. Імовірно, Чернівці. Євреїв забирають у гетто. 11-річний Гуго втрачає батьків, дім та звичне життя, натомість отримує вузьку комірчину, а за опікунку — повію Мар’яну. Гріховна українка дбає про «цуценятка Гуго» — так попервах називає малого.
Крізь щілини бордельної кімнатки хлопець отримує перші уроки кохання, доки Мар’яна розважає німецьких солдатів. Вже згодом між ними розвиваються справжні почуття, і зріла жінка кличе у ліжко хлопчика.
Роман Агарона Аппельфельда — більше, ніж історія про спокушання дитини дорослою. Це розповідь про українську покритку, яка стає янголом і рятує життя єврейського хлопчика, ризикуючи власним.
Читайте також: 10 дитячих і підліткових видань про війну
Герта Мюллер «Гойдалка дихання», «Фоліо», 2011
17-річного Лео відправили до табору примусових робіт на територію радянської України. Переживши скруту і нестерпний голод, вже зрілий Леопольд Ауберг пригадує деталі та жахи табору. Він розпочинає із пакування валізи з речами, за які відчайдушно хапався думками у таборі. Описує кожну табірну деталь, яка рятувала чи щораз зменшувала віру у визволення.
Лобода, наприклад, навесні була зеленою і годувала, а восени ставала криваво-червоною, аж до кольору темного індиго, непридатною до їжі; і червоними китицями прикрашала шию янгола голоду. Єдиним рятівним місточком між божевіллям від голоду й знесилення та пам’яттю про рідний дім і нормальне життя для Лео стали слова бабусі, сказані на прощання: «Я знаю, ти повернешся».
«… таке речення завжди самостійне. Воно працювало в мені більше, ніж усі книжки, які я взяв з собою. Я ЗНАЮ, ТИ ПОВЕРНЕШСЯ об’єдналося з лопатою-серцем і протидіяло янголу смерті. І тепер я можу це сказати, бо я повернувся: таке речення тримає тебе при житті».
Едіт Еґер «Вибір», «Книголав», 2020
90-річна психотерапевтка, американка єврейсько-угорського походження Едіт Еґер розповідає про те, як їй вдалося вижити під час Голокосту. Примусово вирвана з дому та відправлена у концентраційний табір у 19 років, Едіт уціліла та поділилася своїм шляхом боротьби із травмою.
Аналізуючи власний травматичний досвід, Едіт, показує: найважчий період на шляху подолання травми, — це життя після потрясіння — коли людині доводиться прийняти себе зранену і віднайти внутрішню силу, щоб рухатися далі.
Книжка від спеціалістки з лікування посттравматичного стресового розладу може стати цілющою для багатьох із нас, коли ми розпочнемо аналізувати наші воєнні травми та спробуємо зрозуміти, як жити далі. «Вибір» допоможе пережити наші втрати і подарує безумовну віру в життя.