МЕДІА

0

КНИЖКИ • ЛЮДИ • МІСТА

Книжки, порівняно з якими наше життя здається нормальним і трішки пісним

У книжках шукаємо розради і поради — нині саме в такому порядку. А мудрі люди кажуть: прийми цю реальність, сформуй собі нову нормальність. Та складно ж це, скажіть!

То ж я взялася шукати у книжках не розради і поради, а ще більшої тривоги і безпорадності. Це добрі книжки: не так уже й легко бути абсолютно ненормальною безсистемною прозою.

А тепер серйозно. Книжки можуть розрадити вже тим, що вимагають повної концентрації на сюжеті та героях. Наступні шість книжок — саме такі: по-хорошому складні й безумні, вони не залишать простору для інших думок, окрім світу, у який нас занурює ця історія.

Якщо вже запланували акт витонченого ескапізму, то варто ретельно підібрати світ для тимчасової втечі: якщо за дев’ять місяців війни вам почало здаватися, що ви втрачаєте береги, то почитайте про тих, хто тих берегів зроду в очі не бачив. Для контрасту, так би мовити, а не для наслідування, звісно.

Пер Улов Енквіст. «Янгол, скинутий з небес», переклад Наталі Іваничук, «Видавництво Анетти Антоненко», 2022

Паскаль Пінон народився із двома головами, друга голова мала свою свідомість, вона контактувала з Піноном через «пісні в голові». Він назвав її Марією і вважав за дружину. Паскаля і Марію довгий час тримали як своєрідний оберег у копанці. Шахтарі вважали їх створінням Сатани, темним ангелом, скинутим із небес. Згодом їх викупили для роботи в цирку. Ця пара була популярним цирковим монстром на початку ХХ століття. Паскаль помер у клініці для божевільних. Марія жила ще вісім хвилин після його смерті.

В Упсаллі живе розлучене подружжя: він психіатр (зветься К.), вона лікується у психлікарні, часом вони зустрічаються і злягаються в підвалі лікарні. Це секс із ненависті. Колись у них була спільна донька. Після їхнього розлучення дружина К. зблизилася з «хлопчиком», засудженим за убивство дитини. Той убив дитину К. і скоро покінчив із собою. Тепер у К. двоє мертвих дітей — хлопчик і дівчинка та регулярний секс із колишньою дружиною.  

Рут Берлау — датська акторка — була коханкою Брехта. Вона покинула чоловіка, слідувала всюди за родиною Брехта, формувала архів письменника, народила від нього мертву дитину. І втратила розум. У психлікарні її Брехт і покинув. Коли Брехт помер, Берлау замовила зробити з його голови посмертний зліпок і до кінця життя ходила з тією головою мертвого коханця. 

Три історії — про любов. І то така любов, що «іноді, коли я дивлюся на них, мені здається, що світ, вільний від кохання, був би набагато ліпшим». Любов не слід пояснювати. Бо тоді ти стаєш залежним від потрактувань. Любов непоясненна, втім, теж узалежнює. Любов потворна. Закохані люди красиві. От між цими крапельками і мусять прогулятися герої «Ангела».  

Три історії в Енквіста перетікають одна в одну, існують одночасно, кордони між ними розмиті й пливкі. Для такого ефекту в повільному романі є повно стрімкої води. Агрегатні стани до вибору, прошу: туман, крига, рідина. І навіть кіна, які тут будуть цитуватися — про воду.

Починається роман із того, що над морем висить густий туман, а закінчується тим, що сльози однієї людини розтоплюють тонкий шар криги на обличчі іншої людини. Де закінчується туман і починається море? Як відокремити сльози і відтеплу воду, що стікає обличчям? Та ніяк. І в цьому ж уся краса роману Енквіста. Іди за водою, тільки не сподівайся, що всі ріки впадуть у моря. Не всі любові мають (щасливий) фінал.

Кадзуо Ішіґуро, «Безутішні», переклад Тетяни Савчинської, «Видавництво Старого Лева», 2021

Відомий піаніст приїздить із гастролями в чергове центральноєвропейське місто і влаштовується в готелі. Його тепло зустрічають — на зірку чекали. Але містер Райдер не пам’ятає, куди приїхав, який у нього графік виступів і що всі ці люди навколо від нього хочуть.

Наступні три дні (від ночі понеділка до вечора четверга) він намагатиметься підготуватися до концерту і поспати — не вдасться. Нізвідки виринатимуть диваки, які проситимуть його про незначну послугу, кожне таке прохання перетворюється на моцне втручання у приватне життя Райдера.

Відмовляти він не вміє. Та й до того ж незнайомці можуть виявитися, зрештою, його ж родиною: от просить адміністратор готелю Густав помирити його з донькою Софі, щоби він міг спілкуватися з онуком Борисом — овва: Софі є дружиною Райдера, Борис — сином, а Густав — тестем (або ні, адже можна собі примарити і дружину, коли три ночі не спиш). 

Візитери до Райдера мають прохання таки непрості: диригент Бродський намагається знову зійтися з жінкою, яку любив у юності, головний менеджер готелю, містер Гофман, прагне повернути повагу дружини, його дружна — повернути радість життя, а їхній син — перестати себе винуватити в тому, що його батькам треба повага і радість, але не дитина. Чому б містеру Райдеру не виставити їх скопом за двері?

Містяни колективно страждають меланхолією через те, що в місті більше не відбувається концертів класичної музики, як колись. Пустують розкішні зали. Страждають зневірені люди. Саме музикант має відновити психічний комфорт у місті. Містер Райдер — такий собі Нео в дуже-дуже-дуже-дуже загальмованій «Матриці».   

Один дотеп добре пояснює, як усе працює в «Безутішних». Містер Райдер уже готовий піднятися в номер і лягти спати, коли портьє повідомляє, що в кінотеатрі поруч починається нічний сеанс і всі гості готелю та більшість містян зараз там. Райдер рушає в кінотеатр, де нема інформації, яку ж саме стрічку він буде дивитися.

Починаються титри: це «2001 рік. Космічна одіссея», сцена з людиноподібними мавпами захоплює героя, він любить це класичне кіно. Згодом покажуть ще три сцени з цього старого легендарного кіна: Юл Брінер і Клінт Іствуд летять на Марс, Іствуд із зарядженою рушницею нишпорить коридорами космолайнера, Брінер у спальні перевіряє реакцію Іствуда, плескаючи в того перед носом у долоні. Райдер фіксує: це канонічні сцени з легендарного кіна. Ясно що в фільмі Кубрика їх нема і бути не може.

От так роман і працює: щось міняє твої плани, то підкорися, якщо в давно знайомому бачиш щось недоречне, то зроби вигляд, що так завжди і було. Коротше, кажи всьому «так» і не уточнюй, на що саме ти зараз погодився.

Ольга Токарчук, «Е.Е.», переклад Остапа Сливинського, видавництво «Темпора», 2022

Осінь 1908 року. От-от в Італії станеться один із найбільших в історії століття землетрус, на Балканах розгоряється боснійська криза, що дасть старт Першій світовій, а у Вроцлаві п’ятнадцятирічна Ерна Ельцнер — середульша донька німця-фабриканта і польки — втратила свідомість за сніданком. Ерні привидівся її мертвий дід, а опритомніла юнка вже медіумкою. 

Дорослі взялися ладнати сеанси, Ерна впадала у транс, передавала повідомлення від померлих і тих, хто ніколи не народився. Ерна бачила дивні пророчі сни, вона хотіла, щоби це все закінчилося якомога швидше. Серед гостей знайшовся студент-фізіолог Артур, який почав вивчати «випадок Е.Е.». За пів року, з початком в Ерни менструацій, усе раптово закінчилося… То що ж це було? 

Роман Ольги Токарчук «Е.Е.» написаний украй серйозно, шанобливо навіть щодо всіляких тонких матерій і блаватщини. Так серйозно, що скидається на глум. Єдиний, хто мислить тут науковим методом — Артур, але саме на нього і скерована головна насмішка в «Е.Е.». У фінальній сцені зустрінуться Артур, який прямує на фронти Першої світової, і доросла Ерна, для якої юнак був першим коханням. Вона воліє його не впізнати. А ми впізнали! 

«Е.Е.» переказує випадок S.W. — пацієнтки К. Ґ. Юнґа, описаний у його «Психології та патології т. зв. окультних явищ» (у реалі цю жінку звали Елен). Артур діє як пародія на психоаналітика, а роман намагається побути психоаналітичною сесією.

«Е.Е.» — книжка про історію істерії. Хоча може бути й так, що «Е.Е.» — то книжка про істерію історії. 

Токарчук послідовно і віддано пише «день напередодні», останні мирні часи перед тим, як вибухне велика війна. З початком Першої світової все, що їй передувало, вже вважали за ностальгійні часи, коли панувало ще нормальне і людяне (навіть якщо ним не було). 

Ерна поволі втрачає суб’єктність: матір прописує на ній свою нереалізовану мрію бути великою актрисою, кілька (не один!) лікарів бачать у ній пацієнтку, кейс якої — забезпечити науковий прорив, інші медіуми через Ерну утверджуються у своєму таланті. Нікого не цікавить сама Ерна. У вітальні між сеансами хтось побіжно згадає невдоволених сербів і інших схарапуджених балканців, але ті — так само є тільки поверхнею, на якій напишуть історію великої війни. 

Між іншим, жінка з екстрасенсорними здібностями в романі таки є — навіть троє жінок, чи ні, п’ятеро, та ой, схоже, що всі жінки в романі не від цього світу. Головний дух, який візитує до Е.Е. — дівчинка, що її німкеня Ерна нарекла Полею (полькою, себто) і говорить той дух із сілезьким акцентом, як баба Ерни по матері. Матір Е.Е. свого часу втекла зі своєї польської родини юною дівчиною, тож у такий спосіб вона повертається на батьківщину. Так напередодні Першої світової проступає в романі і Друга світова — на правах істеричного симптому.

Дон Делілло «Підземний світ», переклад Максима Нестелєєва, видавицтво «Фабула», 2021

3 жовтня 1951 року. Совєти проводять перше випробування уранової бомби. Едґар Гувер щойно отримав про це інформацію. Пекельні постапокаліптичні візії (один в один схожі на видіння Брейґеля в «Тріумфі смерті») заступають йому п’яні вибрики Джекі Ґлісона і Френка Сінатри, що тут поруч дивляться гру. У Нью-Йорку триває третя гра у триматчевому плей-оф між «Джаєнтс» і «Доджерз». На стадіоні повно люду. Чотирнадцятирічний темношкірий юнак Коттер б’ється за м’яч, який вилетів за межі поля, і отримує бажаний трофей. 

Якщо ви не бачите прямого зв’язку між цими подіями, то це не значить, що його там нема, але ніщо й не гарантує, що він там є. Логіка світу Делілло: все, що відбувається одночасно, пов’язано як причина і наслідок. Якщо в той самий час група художників із Бронксу малює графіті, а маніяк із Техасу вбиває жінок — то одна подія стається внаслідок іншої. Не вірите? А ваш скепсис тут нікому не цікавий. Аерозольний балончик і 38 калібр однаково стають зброєю, якщо світ живе в парадигмі війни.

Цю книжку обожнюють аматори теорії змов і прокачані параноїки. Вона вселяє думку, що все в нашому житті невипадкове і має мету. Це найоптимістичніша з усіх можливих історія Апокаліпсису. 

У 1990-х 57-річний менеджер з утилізації, татусь двох дорослих дітей Нік Шей із Фініксу йде бозна-куди на зустріч із Кларою, з якою сорок років тому мав маленьку інтрижку і велику таємницю. Клара — художниця, нині вона розмальовує літаки-бомбардувальники, таке її антивоєнне послання.

Колись вони разом із Ніком жили у Бронксі. Клара свого часу сходила до оточення Гувера, а Нік пов’язаний із Коттером. І «Підземний світ» — це їхня історія, що почалася на тому бейсбольному матчі, про який ті двоє гадки не мають, але який впливає на всі їхні життєві вибори. 

Це був легендарний матч завдяки хоум-рану Бобі Томсона, його відтоді звуть «пострілом, що почув увесь світ». Здається, у Ніка влучили. У цьому й полягає гра: «Гра не змінює те, як ти спиш, вмиваєшся чи жуєш їжу. Вона змінює лише твоє життя». У цій грі годі буде відрізнити біографію одного хлопа з Бронксу від історії ядерної зброї. Радіус легендарного удару відбив Бобі Томсон і зона ядерного ураження вибухівки, що її випробували в 1951-му були однаковими. Такий факт може і змінити чиєсь життя.    

Підземний світ тут — це і буквально Аїд, царство мертвих, і ґрунти, у яких ховають радіоактивні відходи, і те, що прийнято називати «сподом історії» — неочевидні зв’язки між значними історичними подіями. Так Делілло пише історію Холодної війни — з не найочевиднішої перспективи, «знизу».

Одна з героїнь відверто тужить за цими часами, вона пояснює, що тоді все вирішував баланс сили, а нині ми живемо не в тріумфі сили переможців, а в безсиллі переможених. І те, що цю історію нам розказує спец зі сміттєзвалищ — то ідеальне свідчення експерта.

Туре Ренберґ, «Толлак Інґеборґи», переклад Наталі Іваничук, «Видавництво Старого Лева», 2022

Тут часто позбавляються сміття, топлячи його в річці чи зариваючи в лісі. Толлак ховає в лісі свій старенький «Сітроєн» — глибока затишна могила для авто, що його так любила Інґеборґ, Толлакова дружина. Чоловік міцний, кремезний, ще не старий, сам би впорався, але йому охоче допомагає Оддо — теж вайлуватий юнак, несповна розуму, вихованець Толлака. Їх за роботою бачить хтось із сусідів і біологічна мати Оддо. Але нічого ж такого не сталося: тут усі ховають своє сміття де прийдеться.

Толлак живе у глушині поруч зі старим тартаком, котрий давно збанкрутував. Він удівець із важкою вдачею: друзів і помічників поруч нема. Хіба Оддо часом виходить зі свого сховку у стайні й помічає Толлака. Двоє дорослих дітей давно поїхали, відразу після смерті матері: син має свою родину, онуків до діда привозять нечасто, донька лікується у психлікарні й батька уникає.

От-от діти мають до нього приїхати, він обіцяє розказати їм важливу новину. А поки що найбільше він спілкується із дружиною, так, із покійною. Він за життя до неї стільки не говорив, як зараз. Вона завжди була буфером між ним і зовнішнім світом. Начебто нема чоловіку більше що втрачати. У цьому Толлак помиляється.   

У Толлаку живе дві людини. Одна з них проявлялася лише тоді, коли він уночі кохався з Інґеборґою. Це є справжній він — так він вважає. І де він зараз є? Толлак — велет: він має непомірні сили, щоби любити, щоби піклуватися, щоби працювати і щоби знищувати. Коли в містечку є проблема, що її словами не вирішити, треба шепнути Толлаку: все вирішують його кулаки. «Біжи і ховайся», — попереджав він Інґеборґу.

«Нащо ти це зробив?», — питає він Оддо, коли той убив улюбленого собаку, хоча сам знає відповідь. У старих довгих романах персонаж, який не може і не вміє мінятися під обставини і людей, зветься трагічним героєм. У негероїчному житті ми такого персонажа назвемо, ну, цього разу Толлаком. 

Роман Ренберґ написаний від імені Толлака, ми бачимо світ, викривлений його сприйняттям, — тож доведеться знімати шар за шаром його химери і упередження, щоби зрозуміти: що сталося тоді вночі, коли Толлак ховав у лісі сміття.

А версії реальності в романі тим часом множаться. В одному з епізодів Оддо сидить на узліссі й дивиться в нетрі, — каже, що малює. На питання, де твої фарби і твій альбом, він тільки злиться. Коли Толлак нарешті його питає, про що картина, Оддо відповідає: «Не знатиму, поки не закінчу картину». Десь про це і роман Туре Ренберґа: не знатимемо, про що він, поки все не закінчиться.

П’єр Самсон, «Мамонт», переклад Ростислава Нємцева, «Видавництво Анетти Антоненко», 2022

Мамонта жандарм пристрелили просто на вулиці перед будинком, той і збагнути не встиг, що помирає. Про це нам розкажуть відразу, жодних інтриг, бо книжка про вбивство, звісно, але не детектив. У березні 1933 року полісмен убив безробітного, свавілля поліції викликало бунт серед міської бідноти, повстання швидко і жорстко придушили.

Самсон пише реальну історію, він реконструює будинок за будинком реальну вулицю, але робить це так, що цілком деталізований і дуже точний Монреаль скидається на якусь із планет Роберта Гайнлайна. 

Мамонт — прізвисько Микити Зінчука, українця, який утік із Волині до Монреалю від голоду і від згадок про єврейські погроми, що в них активно і з задоволенням брав участь. У Канаді на нього дочекалися злидні й пам’ятливі євреї. Чому Мамонт? Його вираз обличчя скидається на те, ніби Микита щойно вступив у кізяка, якого залишив мамонт.

Джіанні Зуто — теж із родини емігрантів, але він уже народився в Канаді, на його превеликий жаль. Зуто — фанат Муссоліні, член фашистської спілки, він має бути зараз у Європі, де коїться таке важливе. Але мусить служити тут. Це він уб’є Мамонта. Уб’є на порозі будинку Валентини — теж емігрантки, молдавської акторки, заміжньої за українцем. А в магазині поруч працює квебекська француженка, яка щойно закохалася в єврея з континенту… 

До двадцятої сторінки перед нами пройде стільки людей із детальними історіями їхнього життя, що ними можна весь острів Монреаль заселити. Так, нам кілька разів нагадають, що то острів: утекти звідси нема куди, навкруги війна (1933 рік, нагадаю: до влади приходять нацисти, процес пішов).

Місто, а разом із ним і роман, жах які ксенофобні: італійці ненавидять британців, британці поляків, поляки українців і всі разом — євреїв. Поруч живуть ті, хто на материку влаштовував погроми і жертви погромів. За таких умов параноя монреальців небезпідставна, еге ж.  

Та через що ж сталося вбивство і вся та веремія з Мамонтом? Ну, бо комуністи! Хіба не зрозуміло? Червоний процес очолить Джошуа Гершман. І «Мамонт» — його історія, а не Зінчука, убитого кулею в спину, коли він повертався від повії додому.

Рубрика: Полиця, Добірка
Facebook
Telegram
Twitter