МЕДІА

0

КНИЖКИ • ЛЮДИ • МІСТА
/
/
Лампа. Оповідання Дениса Блощинського

Лампа. Оповідання Дениса Блощинського

Ілюстрація: Дарія Луцишина

— Дмитрику, бачиш, потрібно більше натягувати, — казала мені мама, коли навчала штопати шкарпетки. — Ось так: глибше засовуєш лампочку, підставляєш її під дірку, натягуєш, прихоплюєш долонькою під низом, щоб збереглася натяжка, і тільки тоді починаєш накладати шви. 

Я дуже любив у неї чогось навчатися. Вона мене навчила десятків різних дуже простих, але дивних речей: як правильно розмішувати чай ложкою, як замітати віником, щоб не піднімалася пилюка, що робити, коли розтріскалася табуретка. Але чомусь саме те поєднання двох непоєднувальних світів запало мені в душу на все життя. Стара перегоріла лампочка та шкарпетка. 

Мені ще не було й восьми років, а я вже тоді закохався у шви. Була дірка — тепер суцільне тло. Була відстань, яку подолати може тільки п’ята восьмилітка, що бігає по всіх хащах мікрорайону, а стало мереживо маленьких ниточок, вистелене м’яким полем під пружний крок. Тільки малюнок дивним чином частиною сонечка з-за хмаринки трохи з’їхав на бік. І лише цей зсув підказує, що, можливо, на цьому місці зі шкарпеткою сталися якісь негаразди. Мені потім у таких шкарпетках завжди ходилося тепліше. 

У дев’ятому класі я сидів під будинком Оленки і стискав міцно-міцно повіки. Але все одно не міг втримати сліз, які проривали мою внутрішню греблю. Вона просто вирішила не йти зі мною того важливого для мене вечора, а залишилася вдома. Я ні на що й не сподівався, але мав надію, що вона прийде на гаражі, де ми тусувались із хлопцями. Мій дурний ультиматум: «Або всі знають, що ми зустрічаємося, або наші стосунки вичерпано!» залишив дівчину, що була старшою за мене на два роки, готуватися до домашки, а мене, що хотів від світу у свої п’ятнадцять із лишком усього й одразу, під будинком на лавочці втримати внутрішню повідь. Я тоді теж намагався підставляти лампочку під своє прорване серце. І накладав шов за швом, так, щоб тільки малюнок трохи з’їхав на бік.

Мамина наука мені ставала у пригоді ще багато разів у різних ситуаціях і з різними людьми. Звісно, коли за двадцять років по тому наприкінці лютого я пішов у військкомат і після коротких зборів із наплічником опинився в черзі до трьох розбитих автобусів поміж завзятих і лютих добровольців, серед моїх светрів і шкарпеток на дні наплічника лежала лампочка. За кілька тижнів, коли я перекладав речі в таборі, Рижий побачив, як я виймаю її з-під светра, і спочатку не врубився: 

— Дімич, ти що, електриком у Майора підпрацьовуєш? — і за секунду до нього дійшло: — Чувак, ти це з дому із собою взяв?! Ти реально лампочку із собою привіз?..

Ми всі за цей короткий час засвоїли цю просту науку природних стосунків у нашій дружній банді: стати центром уваги для Рижого означало автоматично, через море підстьобок і знущань (нехай із любов’ю, але все одно таких гострих, що і сам із них смієшся, й одночасно хочеш придушити того двометрового рудого реготуна) стати центром уваги для всього взводу, а в деяких випадках — і для всієї навчальної частини. Виключення він робив тільки Сірому — Сергію Костянтиновичу, фізику, викладачу із тридцятирічним стажем, який був схожим на наукового керівника Рижого, який загинув під Авдіївкою у 2018 році. 

— Дімич, то що — ти, виходить, у нас головний по світлу тут? Типу зайві шкарпетки не візьму, але лампочку з дому прихоплю? Може, десь у туалеті в казармі перегорить? Чи, може, секретний план захоплення Кремля будемо обговорювати з пацанами, то ти її над столом над картами причепиш, щоб друзі зір не псували? Чи це для катувань москаликів — як у тих відео про дятлів, що собі в горлянку лампочку засовують і потім витягнути не можуть? Он Дядя візьме на вилазці цінного окупанта, копняками його до наших приведе і всі такі: «Кличте Дімона з лампочкою — зараз ця падлюка нам усе скаже!». І ти такий приходиш, знімаєш наплічник, виймаєш свою страшну лампочку…

Коли Рижий починав свої знущання, йому було абсолютно все одно, чи сміються з його жартів, чи ні — кожен із них він закінчував просто давлячись від сміху, борючись із гикавкою, прихрюкував і дрібненьким басом випускав різні приголосні звуки. Весь цей сміхоконтент він завжди виробляв хвилями, що набігають на аудиторію, так, наче боявся, що головна мішень цих приколів розтане в мікрохвильовці його гумору і не буде кому дослуховувати їх до кінця. Тому останні, зазвичай найсмішніші шутки, він вивалював просто кулеметною чергою і від того ще більше підсилював цей ефект. Уся ця магія так починала діяти на слухачів, що вже за хвилину всі ржали до зірваних животів разом із головною мішенню його перфомансу. Мабуть, він був найдобрішим із нашої ватаги. 

Я ніколи в житті так не плакав, як тоді, коли хлопці приїхали з його тілом одного недільного вечора. 

Я крутив лампочку в руках і думав про те, про що ще мені казала мама, коли навчала штопати шкарпетки: 

— Не всі дірки можна зашити, Дімчику, деяких речей, коли вони вже такі зношені, що дірки ліпляться до дірок і між дірками нема основи, прийдеться позбутися. 

— Мамо, а якщо це моя улюблена річ? — запитав тоді я, восьмирічний, у своєї мудрої матусі. 

— Ну, якщо це твоя улюблена, — то маєш зробити все, щоб її зберегти!

Але, мабуть, то не стосувалося дешевих шкарпеток і людських життів. До перших точно нема чого прив’язуватись, а для других ніколи не буде такої лампочки, щоб на неї натягнути найболючіші дірки. Наші шви будуть завжди помітні тим, хто знає наші малюнки. І все, що ми дуже любимо, насправді завжди залишається в нашій пам’яті, і йому вже більше нічого не може зашкодити. Але що тоді я міг про це знати? Попри все, у моєму житті тепер назавжди живе регіт Рижого та мій позивний із його легкої руки — «Лампа». І мені залишається робити все, щоб зберегти те, що я так люблю. 

Може, хоча б моїм дітям не доведеться підставляти лампочку під такі дірки, на які вже не можна накласти шов.

 

Літературне редагування: Ната Коваль

 

Читайте також новелу Валерія Пузіка «Гра у шпроти»
А також фантастичне оповідання Остапа Українця «День Нептуна»
Рубрика: Fiction
Facebook
Telegram
Twitter