А ще — художник, соціяліст, утопіст, веган, декадент, «еротоман» — своєрідний у такій різнорідності, Володимир Кирилович Винниченко. Це ім’я варто вимовляти повністю не заради патосу, а вже хоча б задля повноголосого смакування закладеної в нього алітерації. А от невизначеність дати цього знакового дня напускає туману й на без того суперечливу біографію нашого героя.
Загадка дня народження
Енциклопедійну дату його народження — 28 липня — підтверджує запис у метричній книзі єлисаветградської Грецької церкви, мовляв, у цьому місті такого-то дня з’явився на світ Винниченко Володимир, по батькові — Кирилович. Але версій цієї дати є цілих три, і кожна якось обґрунтована.
Як 26 липня її наводить дружина письменника Розалія. Сама вона точно народилася цього дня, а от чому чоловікові приписала 26 — загадка…
27 липня — день, коли сам Володимир Кирилович зробив запис у своєму «Щоденнику» про свій-таки день народження. Саме цю дату викарбувано і на його надгробку в Мужені. Здавалося б, які можуть бути сумніви після цього? А все-таки згадками про народини Винниченка інфополе рясніє від 26-го по 28 липня включно.
І коли вже святкуємо три дні, то добре б згадувати Винниченка рівноцінно у всіх його яскравих іпостасях, а не лише з акцентом на провальній, політичній, — як це прикро повелося серед усезнавців-суддів нашої сучасности.
Нечуваний Винниченко
«Бути українцем — значить бути постійно в стані доказування свого права на існування», — цей щоденниковий запис Володимира Кириловича не процитував хіба що лінивий. Однак мало хто знає, що зробив він його в обуренні й сприкренні після однієї некомпліментарної у свій бік статті, у 1923-ім — у рік терзальних особистих пертурбацій, і то на всіх фронтах: у здоров’ї, літературі, політиці.
Це сталося вже після розбитих на друзки фантазій про домовленості з більшовиками, після опритомнювальної та нищівної водночас поїздки до Москви. Зрештою, після оголошення Володимира Кириловича «ворогом народу», суб’єктом «поза законом».
У такому світлі ця його цитата звучить, погодьтеся, не так патетично-патріотично — а радше інтимно. І як не гірко, письменник, чиїм талантом свого часу захоплювалися метри на взір Франка й Коцюбинського, нині мусить доводити читачеві право на власне літературне існування, продираючися крізь кілометри в’їдливих колонок, статей і коментарів.
Є ще один ухил оцінки Винниченка — у стилі Нечуя-Левицького, що прозвав його еротоманом. Адепти цього погляду фокусуються на любовних пригодах Винниченка.
Читайте також: Українська фантастика у 20–30-х роках XX століття
Нечитаний Винниченко
Ми ж пропонуємо на якусь хвилю перестати шпетити Володимира Кириловича за наївну політичну діяльність чи бурхливу сексуальну біографію, а пригледітися натомість до його творчости і, можливо, навіть полюбити її. На щастя, сучасна молодь у школярстві вже читала програмову новелу «Момент». А багато хто — і науково-фантастичний роман «Сонячна машина». Але це не єдине, чим Володимир Винниченко може звабити читача.
«Записки кирпатого Мефістофеля»
Роман, 1917 р.
Аморальний для моралістів, але дуже чесний роман Володимира Винниченка — один з найкращих у його доробку. На позір, це історія про те, як один адвокат — «гравець у життя» — заплутується у павутинні власних інтриг і все-таки програє.
Та за уважнішим прочитанням викриваються вади почесних суспільних ролей, як батьківство і шлюб; інтеліґентність проявляється у вельми дивних відтінках; діти стають ураз дуже спірним благом; розумні люди облаштовують життя інстинктами, а моральність узагалі є нічим іншим як «рожевою пудрою на законах природи».
«Лепрозорій»
Роман, 1938 р.
Винниченко-белетрист знаний, зокрема, тим, що ніколи не зраджує Винниченка-людину. Особливо це помітно у його великій прозі, де точно знайдеться бодай один герой, підозріло схожий чимось на автора. У «Лепрозорії» це «крюдіворочка» (тобто веганка, сироїдка) Івонна, що в надії заробити на трактор зголошується на чудернацьку пропозицію роботи від професора Матура.
До речі, прізвище її Вольвен (Volvin), утворене з французької транскрипції імени автора — Volodymyr Vinnychenko. Детективні події з наївною героїнею відбуваються в зіпсутому спокусами Парижі, а роман цей, властиво, був написаний у містечку Мужен, де пан Володимир довго жив, творив, засмагав голяка і вирощував собі овочі.
«Олаф Стефензон»
Оповідання, 1913 р.
Насамперед, це дуже красиве оповідання про будні митців. Наратор, на прізвисько Укрен, бреде собі вечоровим французьким бульваром і раптом стає жертвою спочатку елеґантної панянки, потім якогось підозріливого молодика — невдовзі спонтанно опиняється в ательє художника Олафа Стефензона і стає його сусідом.
У них часто гостює екстраваґантна парочка артистів — Емма та дон Дієго. А батько Емми, знаний буржуа й невизнаний ґеній малярства, проводить конкурс для молодих художників, у якому розігрує купу грошей і власну дочку.
Довкола цієї події та в незмінному інтер’єрі студії й розгортаються пригодницькі будні квартирантів. Але мистецтво у їхньому житті набуває вельми підступних форм…
Читайте також: Суперпоганці українських 1920-х. Пригоди й детективи Юрія Смолича
«Малорос-європеєць»
Оповідання, 1907 р.
За сюжетні спойлери читач читача може справедливо закатрупити, але це той випадок, де якраз не згадати про кінцівку було б злочином. Власне, заради неї цю новелу й варто читати.
У двох словах, один юнак просто їде на село вчителювати для панської дитини та нараз потрапляє у дивне й загрозливе чортзна-що. Спочатку йому розказують про «людей нової формації» та як «Азія дає дорогу Європі». А потім велять ушиватися або лишатися ціною життя… І це не детектив, а несподівано жорстка й жорстока соціяльна драма.
«Контрасти»
Новела, 1904 р.
Понад сто років тому ця благенька книжечка на одну новелу розійшлася по читацьких руках накладом 25 000 примірників! Для сучасних українських авторів це абсолютна фантастика, для Володимира Винниченка — звична річ.
У «Контрастах», новелі пройнятій естетизмом, натуралізмом і занепадництвом, дуже відчутні декадентські нахили автора. Так, у руки молодим героям-шляхтичам він дає вино та хліб. А в уста їм укладає «філософію моралі й краси», яку вони мляво розмусолюють на манірному пікніку.
Однак дуже скоро і характери, і філософія, і бутлі вина розбиваються об злиденну реальність чужого життя. А головна героїня Гликерія горить у конфлікті краси й бридоти, спокою та шквалів… «Ні, ти дай таку філософію, щоб я міг навчити цих людей бути щасливими… А їх мільйони, тисячі мільйонів!..», — каже її супутник і зразу ж про те шкодує.
«Чорна Пантера і Білий Медвідь»
П’єса, 1911 р.
Українська драма, що з успіхом прогриміла на сценах Європи, зокрема й у київському «Молодому театрі» Курбаса. Взагалі, Володимир Винниченко свого часу зазнав слави «найрепертуарнішого» серед драматургів нової хвилі. Запорукою такого успіху почасти були й порушувані у творах теми.
Наприклад, п’єсу «Чорна Пантера і Білий Медвідь» можна читати як багатогранний конфлікт, накладання проблем мистецтва й материнства, знову ж таки, невиправної тяги сім’янина до перелюбу, а митця — до цинізму в ім’я естетизму. А можна побачити цю історію й цілком інакше, і це привілей, даний читачеві майстерністю автора.
«Відродження нації. Заповіт борцям за визволення»
Спогади, 1920 р.
Усе-таки не залишимо без уваги тих читачів, для кого Володимир Винниченко важить насамперед як політична фіґура. Публіцистичні праці «Відродження нації» та «Заповіт борцям за визволення» — це рефлексії навколо поразки Української революції 1917–1920 у спогадах безпосереднього її творця й винуватця.
Зрадофіли знайдуть тут для себе чимало несподіваного, зокрема й про погляди Володимира Винниченка на армію. Історики зауважують, що міліційна організація збройних сил, на яку орієнтувалися лідери УЦР, не була аж такою шкідливою і є навіть застосовуваною сьогодні в розвинених країнах. Але так, вона була недалекоглядною, наївною й цілком непридатною для тогочасних обставин. Чому так склалося, голова Генерального секретаріяту пояснює доступно й доладно — з добрим розмахом свого письменницького хисту.
І наостанок — мова Володимира Кириловича, це пружне письмо — ще одна з вагомих причин його читати й любити. Грайливе плетиво сенсів, наскрізна афористичність його текстів увиразнюються ще й формами, за якими впізнаєш епоху і які дуже важливо зберігати в сучасних перевиданнях: ґарсон, блюзка, жалько, сей пан, мент, піяніно — слова, що для нас тепер звучать як пікантні мелізми й дуже увиразнюють шармовиту мелодику текстів Винниченка — насамперед українського майстра слова, а вже потім усі «але».
