Така ясна випала нам цього року осінь. Думаю про це вдячно, поки ми, невеликим гуртом, простуємо Збаражем — від колишнього ґетто до єврейського цвинтаря.
То не типова екскурсія: тендітна історикиня, Тетяна Федорів, веде нас містом, розповідаючи не про пам’ятки, але про загублену пам’ять. Власне, так завершується Міжнародний літературно-мистецький фестиваль «Повернення Іди Фінк».
Серед гостей — донька письменниці, Міріам Наґлєр, із чоловіком Майком, а також жінка, через яку Іда говорить українською, перекладачка її книжок Наталка Римська. Ми проходимо коло колишньої синагоги, де ростуть смачні яблука (куштуємо їх дорогою — «Іда Фінк пригощає»!) і переходимо однією з ґеттових вулиць, яка до війни носила ім’я Берка Йоселєвіча, а тепер — Шолом-Алейхема. Заходимо на український цвинтар, де в кам’яному гробівці місцевого бджоляра переховувався батько Іди Фінк. Серед нас немає рабина, тож на цвинтарі єврейському поминальний кадіш читає чоловік пані Міріам, а Тетяна зачитує переклад молитви українською.
Я не вперше кажу «амінь» на жалобну молитву, що нагадує сумну пісню, на цьому цвинтарі. Утім, моя усвідомлена співпричетність до цієї історії з’явилася не так давно, і виросла з підслуханого питання. Ще одна Мірі, київська поетка Міріам Драґіна, після нашої екскурсії історичним музеєм Збаража раптом поцікавилася, чому про євреїв міста нема там навіть найменшої згадки? Хоч би шматяної нашивки чи ручної пов’язки — чого завгодно! Чому історія, яку транслює музей, мовчить про людей, які тут жили, працювали і загинули в спільній могилі, земля над якою рухалася ще кілька днів?
Читайте також: Ревізія Збаража: погляд і слово Іди Фінк
На вулиці Шолом-Алейхема, окрім назви, теж немає жодної згадки про ґетто.
А на місці розстрілу євреїв у містечку Перемишляни стоїть дерев’яний хрест.
Хрест! На могилі євреїв, що полягли від рук християн! І жодних імен, фотографій, історій.
Позбавляючи майбутнього, жертв водночас позбавляли минулого. Виривали навіть спогад про них, ніби сторінку з двійкою — із щоденника. Тут пригадується, як толкінівський Сем у найскрутніші хвилини раптом думає, чи буде кому скласти пісню про відважного пана Фродо і про нього самого, вірного помічника. «Коли в сорок другому в нас стріляли із кулемета / я встиг дорахувати до тисячі ста двадцяти восьми / тисяча сто двадцять вісім ішли зі мною / тисяча сто двадцять вісім зі мною впали», — це з книжки «Бабин Яр. Голосами» Маріанни Кіяновської. Коли всіх, хто вижив і не сховався, розстрілювали в один день, то чи могли вони — один, другий, третій, сто тридцять восьмий, шістсотий — наважитися припустити, що хтось колись заспіває про них пісню? Чи сподівалися, що хоч хтось збереже їхні імена?
Читайте також: Надійка Гербіш. Плечі велетнів
У фільмі «Анна Франк. Паралельні історії» режисерок Сабіни Феделі та Анни Міготто є епізод, де художник поновлює надписи на стіні синагоги: імена замордованих у Голокості. Від того спиною біжать мурашки. Ще більший трепет огортає, коли опиняєшся біля красивого нового фонтана у Львові й починаєш читати надписи: «Місто пам’ятає… до 1939 р. тут жили та працювали… торговець шкірою Сірахе, właścicielka realności Feiga… директорка школи Юлія… бляхар Самуель…».
Тим часом у новинах раз у раз виринають сповіщення про те, що предки когось зі знаних у світі митців чи науковців походили з України (сьогодні то, наприклад, стосувалося Вайнони Райдер). Часто (і сьогодні, власне, теж) — із приписом про те, що то була єврейська родина. Щоразу думаю: як же нам всім пощастило, що та єврейська родина встигла евакуюватися — часто простісінько перед самою катастрофою Шоа.
Щоби нам як українцям повноцінно повернутися на мапу світу, так важливо почати з того, щоби повертати забутих на власну мапу. Ім’я за іменем, дослідження за дослідженням, фонтан за фонтаном. Тут, власне, недоречні гучні слова — добро тихе, опирається на покоцану патерицю і носить сірого плаща. Сіяти його — робота непомітних святих. До речі, знову про Сема Ґемджі. Насіння для поствоєнних ширських садів від мудрої Ґаладріель дістав саме він, а не його шляхетний пан.
Читайте також: Надійка Гербіш. Маленькі деталі людяності
Великі цивілізаційні зсуви відбуваються шляхом нагромадження, зчеплення й тяглості маленьких актів служіння. Шлях до примирення починається не із зовнішнього зближення, але з внутрішнього росту, із плекання місця всередині себе — для розуміння і прийняття. Найсумніше, що і зло працює схожим чином: починається з маленької бур’янини, а виростає в цілий баобаб. Але тільки тоді — не вірите мені, то спитайте Маленького Принца — тільки тоді, якщо свою планету не пильнувати. Ну а кому ж іще випадає пильнувати ту планету, якщо не тихим, непомітним святим?
Дякую, дорога Таню Федорів. Для мене Ти — одна із них.
Фото: Надійка Гербіш
