Український переклад вірша отця Яна Твардовського «Спішімо любити» (перекладачка — Дзвінка Матіяш) починається словами «Спішімо любити люди так швидко відходять / по них лишаться окуляри й черевиків пара». Польський збірничок віршів отця дає дещо іншу варіацію цієї строки: «по них лишаться черевики і телефон глухий».
Люблю перечитувати його вірші, бо в них так багато є тих дрібних, дуже людських, деталей, які легко впізнаються, сильно зачіпають, а з тим — завжди змінюють.
Він пише просто й дитинно, ніби весь час жартуючи — про те, як Матір Божа була ліпша в його дитинстві, бо ж була довоєнною; як він малював диявола без рогів — бо то мала бути самичка; пише про стару церату, жуків, окуляри, червону лямпку, про тарілки, горнята з одним вухом; про Бога, який сховався, щоби було видно світ — бо тільки невидима любов здатна не заслоняти собою.
Отак читаєш його — і стає тепло і вільно, аж, здається, бачиш усмішку Бога за столом навпроти. Його образи запам’ятовуються настільки ж яскраво, як дитячі ілюстрації до Біблії: чи знали ви, наприклад, що в золотого теляти, довкола якого ізраїльтяни танцювали в пустелі сім-сорок, поки Мойсей пішов на гору по Божі заповіді, було вим’я, і то ближче до передніх ніг? Тепер знатимете, та і я цього, мабуть, ніколи не забуду — відколи вперше побачила дитячий малюнок саме із таким зображенням.
Коли днями ми з донькою відвідували музей Параски Плитки-Горицвіт у Криворівні, мені в очі кинулася одна дрібна деталь: її окуляри при вікні. Зі зламаним вушком. Несміливо дістала фотоапарат і зробила один кадр на пам’ять. Мала незручне відчуття, наче підглядаю у її приватну оптику: вікно кімнати, де пані Параска проводила так багато часу, особливо в останні роки свого життя, виходить в сад. Перед смертю вона майже втратила зір, а ті окуляри були нагадуванням про ті речі, які вона могла бачити колись.
На її столі досі лежать її папери, книжечки, записи, листівки. Її ручки і розписана макітра, делікатний підсвічник для тоненької церковної свічечки, її дерев’яна печатка. У кутку маленької кімнати — її гітара, уже неробоча. Серед сторінок однієї з її книжок моя донька знайшла засушений осінній листок. Пані Параска, одна з легенд українського мистецтва, відійшла тихо, залишивши по собі «окуляри й черевиків пару» — і там, у її домі, згадавши цього вірша отця Твардовського, я подумала: а чи встигли їй виявити свою любов ті, для кого вона була дорогою?
Читайте також: Ревізія Збаража: погляд і слово Іди Фінк
Добро, що базується на самій лише добрій ідеї — нетривке. Щоб ідея проросла, їй потрібно ще тепла і вологи. Часто — найпростішого: дрібної буденної турботи, підтримки, паперового листа, свіжих квітів у вазі, бограча гарячого там, не знаю. Нічого особливого, насправді. Тільки те, що могли б запам’ятати й зобразити у своїх малюнках діти.
До речі, про дітей. Навчаючись на магістратурі з міжнародних і політичних досліджень Лодзького університету, я паралельно писала дитячу книжку про біженців. У першій чернетці мого тексту фігурували цілком абстрактні категорії — дім, війна. Коли його прочитала американська редакторка великого видавництва, то запитала мене, чи діти справді розуміють, що таке дім? І що значить його втратити? Зрештою, як пояснити дитині, що таке війна, навіть якщо вона бачила смерть і розруху на вулицях? «Напиши: втеча була такою раптовою, що дівчинка не встигла попрощатися з найкращою подружкою. Напиши, що у будинку, який вона знала, залишилася її улюблена іграшка — у цьому буде і дім, і війна», — порадила мені вона.
«Зло — романтичне, а добро — звичайне», — це теж із Твардовського. Дрібні деталі важать, бо нагадують нам про звичайність, буденність добра. Про присутність вічності в кожній любові. Про скінченність і зламаність, про прості речі, які переживуть нас — не тому, що будуть нам тут потрібні, а тому, що так все влаштоване, і комусь вони зможуть про нас нагадати. Особливо тим, кого ми так міцно любили.
Читайте також: Надійка Гербіш. Плечі велетнів
Усі фото: Надійка Гербіш
